Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2691
Творів: 51263
Рецензій: 95870

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 8022, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '34.204.198.73')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Національна географія

Дике поле 3. Приїхали або я дізнався про страшну таємницю

© Владислав Івченко, 24-01-2008
Коли я спав, мені снилися Зелені очі. Взагалі то, це бувало нечасто, що дивно. Бо думав я про неї багато, але снилися мені різні люди і сюжети, яких випливали бозна звідки і для чого. Зелені ж очі снилася мені лічені рази. Саме лічені – чотири сни. Перший: я чомусь в Києві, сиджу на якомусь поважному заході, де потрібно убратися у смокінг і метелик (цікаво де я їх узяв, у мене то і звичайного костюму немає), але ось сиджу. Поруч працює Граф, теж у смокінгу, знімає присутніх, що сидять за величезним чорним столом зі стосами паперів. І ось я помічаю Зелені очі. Так розумію, що вона помічниця якогось старого дяді з руками, прикрашеними перснями. Вона безперервно подає йому якісь документи, щось шепоче на вухо, кудись дзвонить по мобільному телефону. Я спочатку дивуюся, бо ж думав, що Зелені очі працює на телебаченні. А ні - у якогось босса в помічницях. Потім починаю ревнувати. Я ніколи не відчував ревності, це почуття було чужим для мене, але в тому сні я відчув його на повну силу. Воно на смак солонувате, на колір темно-червоне, як стара кров, воно густе і воно заважає дихати, воно удавом стискує шию, а на потилиці пульсує божевільною квіткою, що пускає корені мені в голову. І ось вже я сам починаю пульсувати, вібрувати, висаджуюсь у повітря. Починаю вести себе невідповідно до серйозного статусу заходу (як саме, не запам'ятав, можливо я кричав, щоб Зелені очі подивилася на мене), мене спочатку попереджують, а потім ганебно викидають на вулицю. Я йду по Києву і плачу, пускаю криваві соплі, відчуваю, що хочу вмерти. Я народився в Києві, прожив тут перший тиждень життя, після чого поїхав. Не знаю чому, але у Києві я дуже часто відчуваю себе нещасним. Все таки моє місто – Суми.
Другий сон Владюши Бар-Кончалаби за участю Зелених очей: ми сидимо в якійсь квартирі. Це точно квартира, такі маленькі кухні бувають тільки в хрущовках. Можливо, це квартира моєї бабусі на Кірова, хоча ні, там є холодильник, а у сні його не було. Так ось, ми в кухні, чомусь сидимо на підлозі, притиснувшись спинами до батареї, щось палимо (я не палю, ані тютюн, ані травку, але це ж сон). Так ось ми палимо єдину цигарку, після кожної затяжки передаємо один одному, говоримо про якісь нісенітниці. Здається, я розповідаю, як пов'язаний розквіт рабовласницького строю з успіхами металургії, а Зелені очі розповідають про дитинство в селі Річки, це десь на кордоні з Росією, про бабусині молочко та сир, про те, як добре було пробігтися босоніж по росі, про те, як вона боялася однієї корови, що билася і жахала діток. Оце весь сон, ми сидимо і балакаємо, я відчуваю її гостреньке плече, торкаюся її пальців, коли беру недопалок, насолоджуюся смаком її губ на кінці цигарки. А-а-а-а-а! Ще я тримав в руках ножа. Та як це не лякало Зелені очі, то, мабуть, ніж був їй зрозумілий. Якась причина для ножа була. Потім, коли я згадував той сон, то зрозумів, що, мабуть, ми від когось ховалися. Бо сиділи в темряві, балакали шепотом, я тримав ножа і прислухався к крокам на вулиці, а Зелені очі тремтіла від нервового напруження. Так, мабуть, нас хтось переслідував. А ми разом ховалися. Головне слово "разом".
Третій сон: Я зробив собі татуху, портрет Зелених очей на лівій руці. І розповідаю їй, що саме на руці тому, що на ній немає волос. Я спочатку хотів зробити татуху біля серця, але в мене волосата грудь, подумав, що її портрет серед волосся не буди романтичним. То вирішив на руці, в районі біцепса, де волос немає. Чому на лівій? Бо ближче до серця. Чому вище біцепса? Щоб я зміг дотягнутися і поцілувати її портрет. Ось, дивися! Я показую їй, вона посміхається. Загадково і ніяково. Загадково, як і всі наші відносини. Ну, з мого боку все зрозуміло, я кохаю її, тільки про неї і думаю, коли бачу будь-яку дівчину, то порівнюю з Зеленими очами і завжди на її користь. Але ось вона. Вона поїхала в Київ, почала там нове життя, столичне життя, вона працює на центральному телеканалі, ходить на вечірки по модних клубах, в неї купа знайомих, крутих київських хлопців і дівчат. Оце життя! Це вир життя. Тоді якого біса, вона пише мені листі, іноді серед ночі шле на телефон звісточки? Вона старанно уникає зустрічей зі мною, коли приїздить до Сум або коли я буваю у Києві, але підтримує зі мною листування, цікавиться моїм життям, розповідає про своє. Навіщо? Я не знаю. Можливо їй приємно відчувати, що в Сумах є хтось, кому вона важлива. Чи їй лоскотить самолюбство той факт, що колись я написав про неї цілий роман. Не знаю, але це триває. Щодо сну, то в ньому більше нічого не трапилося. Я показував татуху, цілував її (татуху), вона (Зелені очі) посміхалася. Я щось балакав і балакав. Коли я закоханий в жінку, я дуже багато балакаю, це в мене така вада. Я нервую і постійно хочу проявити увесь свій хист і почуття гумору, я пиздю, безперервно, як радіо.
Сон четвертий, що наснився мені через наркотики, які вколола тутешня медсестра: Зелені очі розповідає про погоду (коли вона працювала в Сумах, то розповідала саме про погоду). Позаду неї екран, на якому відображені атмосферні фронти, антициклони, повітряні маси і інше речі. Якщо добре подивитися, то можна побачити, що ніякого екрану немає – то лежу я, голий. На мені намальовані усі ті фронти та циклони. Зелені очі розповідає своїм приємним, трохи хрипкуватим голосочком про те, що відбувається у небесах. Ось вона робить рух від моїх колін до члена, то вона показує рух повітряних мас з Атлантики, ось вона тикає пальцем біля пупу, здається, то зона високого атмосферного тиску. Потім проводить рукою до мого обличчя, вказує на циклон, я хватаю губами її біленький палець, вона неквапливо визволяє його і розповідає про погоду далі, я регочу, бо бачу, що на ній з одягу лише блузка. Коли думаю, що оператор бачить те саме, що і я, то буденно думаю, що виколю йому очі і далі дивлюся на її сіднички. Я хочу, щоб ця програма була вічної, щоб Зелені очі не зупинилася, щоб балакала і балакала про погоду.
Здається, програма снилася дійсно дуже довго. Аж поки я прокинувся. Коли прокидаюся, то частіше не пам'ятаю, що мені снилося, пам'ятаю тільки сам факт сну. А потім, як книгу читаю, починаю згадувати, що було. Іноді стикаюся з "вирваними аркушами", тобто не можу згадати частину сну, інколи і весь. Але якщо згадаю, то завжди сідаю до комп’ютера, щоб записати його. Коли я був письменником (зараз я поет!), то я був схожий на Плюшкіна: збирав все і вся. Сни, шматки розмов в маршрутках, фрагменти фільмів, якісь думки. В мене дуже бідне на події життя, а треба ж з чогось писати, то я використовував усе, що міг. Я любив послухати історії інших людей, багато читав в Інтернеті, відслідковував новини, намагався схопити дух часу, знайти ті алмази, які міг би потім переробити на діаманти власних творів. Письменник як молюск, тільки молюск пропускає через себе воду, з якої вибирає їстівні речовини, а письменник старанно фільтрує життя, своє та знайомих. Вічний пошук сюжетів, образів, виразів. Добре, що ніхто з моїх знайомих не читав моїх творів, інакше вони б дуже образилися, побачивши, як безцеремонно я використовую їх самих, їх життя, їх біди і радощі.
Єдиним моїм виправданням є те, що себе я використовував не менш активно і безжально. Всі мої жали, весь мій відчай і біль, все було старанно виписано. І знову таки, добре, що ніхто з моїх знайомих не читає мене, бо інакше їм було б соромно зі мною, бо я ж був, наче людина, що зненацька роздяглася на світській вечірці. Всі побачили мій живіт, сало на боках, ноги матюком, посередній член, а тепер думають, навіщо він це зробив? Навіщо показувати свою посередність? Естетичним виправданням публічного оголення могла бути татуїровка на всю спину, чи довгий хуй, чи невеличкі крильця на ступнях, як у Гермеса, або ще щось таке. Але навіщо показувати посереднє? Моя відповідь, що більше в мене нічого показувати, звісно, нічого не варта. Нічого – не показуй. Письменник задрипаний. Якби ти мав цінний досвід (війна, 30 років на швидкій, друзі-генії), або якби сам був мудрець-філософ (як Іскандер або Астафьев), тоді показуй себе, тоді пиши. А якщо ти ніхто, сіра миша, то сиди у своїй норці тихо і все.
Але мені не сиділося. Письменство, це як наркотик. Може тому я ніколи в житті і не куштував наркотиків, бо отримував свою дозу від письменства. Скажу, що це важкий шлях до задоволення. Просиджувати день за днем перед монітором, виривати з себе слова, вигадувати сюжети, щоб увечері, коли вже болить відсиджена дупа і шия скрипить, як у старого, відчути тихеньке задоволення, що день пройшов не дарма. Засинати з усмішкою на обличчі, щоб зранку починати все с початку. Кажуть, що немає більш зайнятих і цілеспрямованих людей, аніж наркомани. Усе їх буття підкорене одній чіткій, конкретній цілі: здобути чергову дозу. У письменників теж. Знайти щось і написати. Причому те, що вже написано, нічого не варте, головне те, що не написано, або ще пишеться. Іноді мені становиться боляче від того, що стільки задумок, а я до них ще не приступав. Іноді охоплює відчай, що мені нічого писати. Я сиджу перед монітором, з відкритим аркушем Worda, але душа ні до чого не лежить. Задумок багато, але всі вони чужі, всі вони розчаровують, а не збуджують. Тоді я примушую себе писати. Я знаю, що я лінивий, що тільки примус і впертість. Щоб написати, треба писати. Я починаю клацати по клавіатурі, мене нудить від того, що я пишу, але я пишу, бо знаю, що потім буде гірше. Якщо я не буду писати, якщо проведу день у перегляді фільмів чи читаючи, то увечері в мене буде депресія, я буду думати, що проїбав день, що життя проходить, а в мене ані за собою, ані перед собою.
Ось чому я і став поетом. Бо бути письменником – заважко. Якщо говорити в наркологічних термінах, то проза – то героїн. В нього негативна мотивація. Тобто люди приймають героїн і пишуть прозу для того, щоб їм не було погано. Проза – то втеча, примарна, тимчасова, але втеча від проблеми. А ось поезія, то – кокаїн. Позитивна мотивація. Кокаїн нюхають, щоб розвеселитися, щоб зрадіти, щоб вибухнути. Я хочу саме вибухати, а не жевріти, тому і перейшов в поети. Бо тут чотири строчки можуть бути варті багатьох сторінок.

Я хотів би бігти уздовж моря
І ловити Ваші круглі плечі
Годувати з рук Вас виноградом
І робить приємні інші речі

Чотири строки, 21 слово, але щоб розповісти про цю емоцію в прозі потрібно б було оповідання. Яке б нічого не додало, а тільки б замулило сутність. Поезія - королі, це точно!
Я посміхаюся і підвожуся. Відразу ж лізу під ковдру, бо у палаті холодно. Вони чи не топлять тут зовсім. Дихаю. Пар з вуст не йде, але все одно холодно. Обдивляюся. Та сама палата, що і вчора. Мабуть, мене принесли сюди після того, як лікарка опрацювала моє обличчя. Я згадую про обличчя, потім про історію того, що з ним сталося. Потім думаю, що зараз неділя. До завтрашнього ранку я мушу повернутися в Суми і прийти в редакцію. Бо в понеділок у нас верстка. Яка без мене може пройти тільки з великими труднощами. Це я не хвалюся, а так воно і є. Три людини в редакції, відсутність яких у понеділок майже смертельна. Я, Граф і Растр. Навіть у відпустку ми ходимо між понеділками. Тобто, увечері понеділка робимо номер, сідаємо в потяг і їдемо, наприклад, у Крим. Там відпочиваємо, а вранці наступного понеділка, заморені і задоволені, повертаємося на робоче місце. Це закон. Ніхто не може пропустити понеділок. Навіть, якщо хворий, треба прийти. Бо технологія зав'язана на нас трьох. Це погано, але специфіка провінційних редакцій така, що тут не працює правило, що незамінних людей немає. Є.
Я починаю нервувати. В мене є кілька нервових снів, які час від часу повторюються і мучать мене. Один з них про те, що я пропускаю понеділок. Опинюся десь далеко, а потім розумію, що понеділок, верстка, намагаюсь дістатися до Сум, дуже нервую і знесилююсь. Ще сон про те, що мене в'яжуть менти і в чомусь звинувачують. Я починаю виправдовуватися, але мені не вірять, нагромаджують все нові докази і звинувачення. Я знов таки нервую і знову таки знесилююсь. Б'юся лобом об кам'яну стінку.
Колись я розповів про свої сни, а хтось обізнаний на психоаналітиці відвів мене в бік і порадив про них більше не розповідати, бо вони, бач, свідчать про проблеми з потенцією і комплекс меншовартості. Я аж зареготав. Там хіба сам факт того, що я займаюся красним письменництвом не свідчить про те саме! То про ті сни я розповідав і далі.
Але ось зараз я не спав. Я лежав під ковдрою і думав, що у понеділок мушу бути в редакції. Бо новини не відредаговані, матеріали на шпальти "Особо" та "Контекст" не написані, не вирішена проблема обкладинки. Мені потрібно в редакцію! Я підвожуся, ступаю на холодну підлогу, яка наче обпікає мене. Хоча б якісь капці. Але капців немає. Пуста палата. Два ліжка, рукомийник, вікно, вбране ґратами. Я одягнений у кальсони і піжаму. Це мене лікарка одягала? Я згадую, що вона гарненька, але не можу пригадати її ім'я. В мене дуже погана пам'ять на ім'я. Я сіпаю ручку двері, але вони зачинені. Досить міцні. Я тисну на них плечем і розумію, що не вивалю їх, хоч би і з розгону. Відхожу. Мимохідь дивлюся на себе у дзеркалі над рукомийником. Бачу незнайоме синюшне обличчя, у йоді та пластирі. Господи, це я. Той самий, що є обличчям газети, що ходить представляти її на всякі збіговиська. Слава Богу, що мене ніхто не бачить.
Я підхожу до вікна. Бачу ту саму картину, що і вчора. Шмат пустого пляцу, будівлі, за ними стіна з зубцями і солдатик з автоматом. Тиша. Я повертаюся до ліжка, бо ногам холодно. Сідаю по-турецькі, тру руками підошви ніг, щоб зігріти їх. Починає нити бік та спина. Я згадую учорашні події. І тут же відкладаю їх. Бо не хочу опинитися в глухому куті. Я не знаю, що відбувається, бо в мене замало інформації. Треба почекати.
Але в мене мозок письменника. Він не може зупинитися на тому, що є, він миттєво починає конструювати, щось вигадувати. Що, якщо я так і залишуся назавжди в цій палаті? Мені будуть приносити їжу, забирати лайно і нічого не пояснювати. Я кривлюся. Це щось між Кафкою та "Олдбоєм". Я не люблю протоптаних стежок. Краще так: є секта. Озброєна та фанатична, що чекає кінця світу. По їх віруванням перед кінцем світу до них повинен прийти Рятівник (я не вживаю слова Спаситель, бо дуже обережний у релігійних алюзіях). І ось вони виявлять, що Рятівник саме я. Вони викрадають мене, далі розповідають про моє велике призначення. Далі конфлікт між тим, що я відчуваю себе звичайною людиною і тим, що від мене чекають поведінки героя, а то й і бога.
Колись я копав картоплю в селі. Був кінець серпня, ми завжди копаємо картоплю у кінці серпня. Так ось, я копав, обіцяв собі, що наступного року і ноги моєї не буди на городі. А потім по радіо сказали, що помер Кір Буличов. Я кинув лопату, пішов в садок, підібрав там пару стиглих груш і сів думати. Кір Буличов! Я читав його романи з продовженням у "Піонерській правді"! А чого варта "Гостя з майбутнього"! Граф придумав жарт: Коля Герасимов кричить в мегафон: "Аліса, мегафон в мене!". Як на мене, це один з найкращих жартів, які я коли-небудь чув. Це як фраза "На проклятом месте лежала клеенка" (гурт "Ленінград", альбом "Аврора", пісня "Повний пиздець"). Від цієї фрази я реготав три дні. Ну, ще фраза з сайту "Обком" "Благорастворение в воздухе". "Обком", то взагалі королі. Я дуже гордий тим, що там іноді публікують мої дописи. По наведеним прикладам ви можете скласти враження про моє почуття гумору. Воно є, але тільки в усній формі. Писати гумор я не можу, хоч як не намагаюся. Взагалі то, вичавити сльози з людини легко. Це я можу. А ось примусити сміятися, то вищій пілотаж, який мені неприступний. Це теж один з факторів, чому я покинув прозу. Я міг писати тільки депресивні твори, а хотів смішити людей. Не вмієш – до побачення.
Так ось, повертаємося до Буличова. Я був так вражений його смертю, що відчув – я маю чимось віддячити йому за ті години радощів у дитинстві. Тоді я був письменник, то єдине чим міг віддячити, то писанням. Я жував груші і придумав, що саме напишу. Продовження "Гості за майбутнього". Пройшло двадцять років з часу, що зображувався у фільмі. Коля Герасимов став нервовим наркоділером (торгує тим такі «герасимом», тобто героїном), Фіма Корольов виявився підорасом (його прозивають Королева). Якось Колю притискають бандити, яким він багато чого завинив. Коля тікає, ховається в квартирі Фіми, який, окрім того, що підорас, так ще і вчений, що намагається зробити машину часу (привіт Гайдаю). Машина майже готова, коли в двері ломляться бандити, які хочуть вбити Колю. Герасимов приставляє до Фіми ніж і вимагає відправити будь-куди в часі. Фіма відправляє його і тікає сам, бо бандити вже зламали двері.
Так парочка опиняється у майбутньому. Яке, виявляється не таким вже приємним, як показували у фільмі. Бо там править тоталітарний режим, який міцно всіх тримає в голову. Спротив чинять лише пірати (які не пірати зовсім, а волелюбні повстанці) та невеличкі загоні міських партизан. В один з яких входить і Аліса. Після того, як її батька, професора Селезньова, було заарештовано та анігільовано за шкідливі для режиму думки (лише думки, але там вже всюди стоять китайські думкочитачи), вона пережила важкі часи, досі танцює стриптиз, щоб чимось заробити на життя. Ось ці повстанці чекають Доброго вісника, який сповістить про Велике повстання, сам очолить його і скине владу кривавого Уряду. За дивним збігом обставин, все вказує на те, що Добрим Вісником є саме Коля Герасимов, дрібний московський наркоділер, який вживав більше, аніж продавав і тому, в нього почалися проблеми. Коли йому пропонують очолити Велике повстання, він відмовляється, але Аліса наставляє на нього бластер. Вона розуміє, що якщо не зараз, то вже ніколи. Вона занадто бідна, щоб купити нове тіло (у тому майбутньому люди здолають смерть, бо зможуть час від часу міняти тіла на новіші. Так вони перестануть вмирати і вийдуть (чи будуть думати, що вийшли) з-під влади Бога), а її власне вже досить зношене і мало хто сує їй гроші за труси, коли бачить її танок. Ще кілька років і безрадісна пенсія старої шльондри. Це останній шанс і вона примушує Колю очолити Велике повстання. Щур та Весельчак У робляться його військовими радниками. Починається війна. Я б вигадав і що було далі, але батько в дещо ультимативній формі попрохав мене продовжити копати картоплю, а не валятися у затінку. Як завжди, рифи побути загрозливі для човна творчості.
Я так нічого і не написав. Але задум залишися десь в архівах мозку, а ось знову виплив. Я дуже заощадливий письменник. Це у геніїв та талантів ідею вирують, виплескуються одна за одною, вони розхлюпують їх без жалю. А у мене хоча б щось більш-менш цінне з'являється рідко і обов'язково буде використано і не раз. Дякувати Богу, ніхто не прочитав усього, що я написав, інакше б люди були вражені з яким нахабством я кручу одні і ті ж самі ситуації, ідеї, сюжети та героїв. Письменник самоповторення. Був, зараз я поет.
Хотів вигадати щось про самітність в білій палаті, з вікнами в ґратах, з підлогою, холодною наче її серце, з немигаючим оком дзеркала і таке інше, коли почув, як у дверях зашкабурчав ключ. Двері відкрилися, у палату зайшла та сама лікарка. Чорноволоса та пишна. Я ласкаво посміхнувся їй, але побачив, що вона ледь не плаче.
- Що трапилося, принцесо?
- Я тільки-но з похорон.
- Звідки?
- З похорон. Іваненко помер. Бідний хлопчик. – вона сіла на вільне ліжко і поклала свої безпорадні руки на коліна. Вона плакала і була надзвичайна гарненька у цій своїй шляхетній тузі.
Я дивився на неї і відчував не досить пристойний рух  кальсонах. Ні, звісно, я був лицарем Зелених очей, але організм мій реагував на гарненьку жіночку безпосереднє, як то і годиться дитяті природи.
- Ну, а ти як ся маєш? – спитала вона, трохи перечекавши сльози.
Мені схотілося знову відчути доторк її рук.
- Здається, у мене температура. – я просто хотів, щоб вона торкнулася мого лоба своєю долонькою, або, ще кращі, поцілувала його, бо ж так завжди дізнаються чи є температура, чи ні.
Але вона (от що робить з людьми медична освіта!) підхопилася, вийшла і повернулася з градусником. Свиням його вставляють у дупу, людям пощастило більше. Я прийняв градусник під руку. Лікарка дивилася моє обличчя, від неї пахло чимось квітковим і я згадав, що її звуть Мальва. Мальва! Ну звісно ж! Це ім'я так мене вразило.
- Вибач, а як твоє прізвище?
- Навіщо тобі?
- Кожушна?
- Ні, я Огурцова. А в дівоцтві Тиква. Завжди овочева. – вона посміхнулася.
Я згадав її чоловіка, того покидька, який бив мене чоботами в обличчя. Настрій погіршився. Я знову думав про понеділок. В понеділок я повинен бути в редакції.
- Слухай, як звідси можна добратися до Сум?
- До Сум? – вони здивувалася. – Ніяк.
- Ніяк? – тут вже здивувався я. - Що ти маєш на увазі?
- А що можна мати на увазі, коли кажеш "ніяк"? Ніяк і все.
- Як це?
- Та просто. Транспорти ходять раз на два-три місяці. Тобто в найближчі два місяці ніяк.
Я засміявся. Я хотів показати, що ціную її спробу розвести мене. Та вийшло якось нервово і невпевнено.
- Мені треба бути завтра в Сумах.
- Це неможливо. – вона сідає на сусіднє ліжко. – Ти не хвилюйся, рани загоюються, все буде добре.
- Просто, якщо мене не буде в понеділок, то буде великий скандал. На всю країну. – кажу я їй з усією серйозністю, але відчуваю що зосереджуюся не на власній трагедії, а на її колінах.
- Слухай, я ж керівник медсанчастини, а ти мені розповідаєш про скандали. Кажи про це пану полковнику. – вона дивиться на мене і посміхається. – Кажуть в тебе потрапила стріла? Кілька сантиметрів вище і все б?
- Яка там стріла! А де полковник? Мені треба з ним терміново поговорити!
- Полковник зараз на засіданні штабу. Він сказав, що прийде до тебе по обіді.
- Я не можу так довго чекати!
- Це не довго. Якісь кілька годин. – вона лагідно посміхається і цією своєю добротою тушить мій порив скандалити.
- Ну, добре. Тоді розкажи, що це за місце і якого я сюди потрапив?
- Це місце ми звемо Застава, а офіційно воно зветься База №42. Ти сюди потрапив, бо нам був потрібен артилерист.
- Але я журналіст!
- Ну, це питання до мого колишнього чоловіка. – вона посміхається. Я трохи дратуюся, а потім тану, як мед сонці. Я – мед, а вона – сонце.
- Чим ви тут займаєтеся?
- Несемо службу.
- А що за вершники? Коли ми їхали, вони нападали на нас.
- То чорні.
- Вони дійсно існують?
Вона здивовано дивиться на мене.
- Що значить "дійсно існують"?
- Ну, просто їх же не може бути. – кажу я і відчуваю себе чи невігласом, чи ідіотом. Принаймні так вона дивиться на мене.
- Давай градусник, - каже вона. Дивиться, дивується: - Температури немає. А що з тобою?
- Що зі мною?
- Ти мариш!
- Я марю?
- Ти краще лягай, ще відпочинь. Це мабуть невеличкий струс мозку.
- Який струс?
- Лягай, лягай, я тебе вкрию.
- Собою? – жартую я.
- О, кажу, що марить хлопець. – каже вона без всякої жартівливості. – Лягай.
- Вибач, але я хочу в туалет. – кажу я. - Дійсно хочу.
- Під ліжком. – каже вона і йде до дверей.
- Що "під ліжком"? – дивуюся я.
- Все. Коли зробиш, вистав у коридор, ось сюди. – вона вказує своєю гладенькою ніжкою на отвір у низу дверей. Такий роблять для котів, чи невеличких собак.
Вона виходить, зачиняє двері на ключ. Я нічого не розумію, заглядаю під ліжко і знаєте, що там бачу? Судно! Слухайте, я цивілізована людина, я хоч і живу у приватному секторі, але в нас є нормальний туалет. Оправлятися у судно – гидко! Я біжу до дверей, стукаю в них.
- Що? – питає вона, але дверей не відкриває.
- Я хочу в нормальний туалет!
- Він на вулиці, тобі туди поки не можна.
- На вулиці? У вас що, немає каналізації?
- Давно вже. Зроби свою справу, вистав судно і лягай, відпочинь. Ти повинен добре виглядати, коли прийде пан полковник. – каже вона і я чую легкий стукіт її підборів.
- Зачекай! Зачекай! – стукіт зникає, тиша, більше ніхто не звертає уваги на мої гупання по дверям.
Між тим організм починає тиснути на мене. І хоч це здається мені принизливим, але я беру судно. Ну не в куток же мені сцяти! Тут згадую про рукомийник! Краще туди, змию водою і все. Починаю сцяти в рукомийник, чую підозріле дзюрчання. Відкриваю дверцята під ним і бачу звичайне цеберко. Як в селі! Дикі краї! Я відкриваю кран рукомийник – звідти ані краплі. Я залишаю судно, цеберко, рукомийник, ховаюся в ліжко і з острахом думаю, що потрапив у минуле сторіччя. Чи позаминуле. А що як вони їдять людей? Що як вони людожери, які на великі свята приносять жертви своїм кривавим богам і я одна з тих жертв? Мене виведуть на площу, де стоятиме купа народу. Покладуть на великий камінь і верховний жрець розпанахає мені грудь гострою німецькою сталлю. Вирве моє серце поета і потрясе їм під задоволені крики натовпу (привіт Мелу Гібсону).
Дурниці. Кому потрібне серце невдалого письменника, що намагається перекваліфікуватися у поети? Нікому. Це точно. Тоді що я ось тут роблю? Може це мені вийшли боком мої вигадки? Кілька разів я використовував хід з виходом моїх творів у реальне життя. У оповіданні "Випадок з автором" два героя книги "Недригайлів. Химерні історії з райцентру" дізналися про існування Владюши Бар-Кончалаби і прийшли мене вбивати, бо я наділив їх життям повним труднощів і розчарувань. Але я встиг власною кров’ю написати на землі, що вони вмерли. І вони вмерли. Бо автор – деміург для своїх героїв. Потім я воскресив їх, але записав, що вони ніколи не приїдуть в Суми. Сам же ніколи не зупинявся в Недригайлові, щоб не зустрітися з ними.
Взагалі то я б не хотів зустрітися ні з ким з своїх героїв, кажу ж, що в мене відсутнє почуття гумору при письмі, то мої герої не веселяться, а страждають. Вибачте, дорогенькі. Ось тепер, мабуть, настала моя черга страждати. Я не знаю чому і як тут очутився. І що буде далі. Здається, я пропущу понеділок! Краще вмерти.
Я сиджу вкутаний у ковдру і відчуваю неспокій, легке роздратування. Я хочу про це все написати. Тобто мені потрібна доза. Я не можу довго не писати. Тиждень, не більше. Якось я був три тижні в Америці, я ледь не йобнувся, я почав від руки писати, хоч дуже цього не люблю. Тиждень, не більше. Я вибираюся на тиждень в Карпати. Або на тиждень в Крим. Усе між понеділками. Я завжди намагаюся влізти між понеділками. Що тепер скажуть пацанчики, коли я не прийду. Взагалі то вони вже повинні шукати мене. І родина теж. Бо я не ночував вдома (а я домашній хлопчик), бо мій мобільник мовчить. Можливо вже моя фотка висить на сайті, можливо вже на всеукраїнських сайтах. Зникнення журналіста, то смачна новина.
Я зупиняю себе. Я не знаю що думати про те, що відбулося. Не знаю і не хочу про це думати. Я беру ковдру з вільного ліжка кидаю її під вікном, сам кутаюся у свою і стаю дивитися. Це вікно, мій єдиний, наразі, зв'язок з зовнішнім світом. Такий собі телевізор. В мене є кіт, Сьома, він з Москви, тобто нахабний, ледачий, баский і тупий. Він може годинами сидіти на вікні і втикати. На вулиці нічого не трапляється. Інколи пройде людина чи істота, або вітерець колихне гілки. Але Сьому, здається, задовольняє такий перебіг подій. Мабуть, звичайний телевізор для нього зашвидкий.
Я бачу пустий пляц. Бачу солдатика на стіні. Він робить скільки-то кроків, повертається, знову крокує, знову повертається. Іноді визирає за стіну. Обережно і різко. Потім знову ходить, притримуючи рукою автомат. Я не бачу, що за стіною. Поля чи ліси чи болота. Ага, ось новина – через пляц прийшов дядько в брудній робі. Якісь механік, чи що. То тут десь поруч є гараж. Мабуть. А он пробіг песик. Моєму Сьомі цих би подій вистачило на години осмислювання. Мені ж нецікаво. Я повертаюся у ліжко. Лягаю. Думаю, що якби лікаркою тут була Зелені очі, то я нікуди б не поспішав, не нервував би. Залишився б тут.
Я закриваю очі. Бачу її. Якось я вигадав, що насправді вона – кривава вбивця. Онучка сільського колія, що навчилася вбивати швидко і без сумнівів, тендітна, білява та смертоносна (привіт Тарантіно). Вона вбивала в Києві політиків та бізнесменів, паралельно працювала простою журналістською на одному з каналів, іноді приїздила до Сум загоїти рани. Те оповідання я написав за день і воно стало початком нового роману. Нещасне кохання – ситуація дуже плодовита для письменника. Ти втікаєш у письмо, ладен працювати по п'ятнадцять годин на добу, пишеш і пишеш, тільки б не зупинятися, щоб не наздогнали думки. Коли закоханий, то пишеш мало, бо увесь витрачаєшся у почуття. А коли серце розбите, то пишеш, як скажений, щоб врятуватися, виговорити свій біль, забалакати відчай. Написане, вже не таке страшне і боляче. До написаного можна ставитися з іронією, жартувати з нього. Слова, наче сковані папером, робляться не такими вже болючими, як у думках. В тому оповіданні, вона якось прийшла вночі до мене, провінційного журналіста Владюші Бар-Кончалаби. Вона була важко поранена, я три дні ходив за неї, а потім нас викрали. Приїхав спецназ, я почав стріляти з автомата (де я його узяв?), аж поки мене вбили прямим пострілом з танка по будинку. За той час, поки танк приїхав, Біла вбивця, так її звали, встигла втекти далеко. Я натякав, що можливо, вона завагітніла. Можливо, від Владюши. Але не дуже акцентував на цьому увагу, бо кого обходить проблему другорядного персонажу? Я був другорядним персонажем у житті і любив бути другорядним персонажем у своїх творах. Таким, що випадково згадується і миттєво забувається. Хто знає, то й зрозуміє. Я люблю посміхатися тим читачам, які прочитали багато моїх творів. Вони знаходять посмішки і підморгування, які я залишив. Інша справа, що таких читачів немає. І не буде, бо зараз я став поетом і ховаю свої романи та оповідання, як щось соромне.
Чую кроки. Гучні та впевнені. Я знаю, що так може ходити тільки Дід. Місцевий Дід, Дід редакційний, ходить, як кіт.
- Ну, що, як там наш гарматник? – гримоче полковник.
- Та нормально. Обличчя трохи розбите, а так здоровий. – відповідає Мальва. Я чую в її голосі дивне тремтіння. Не страх, а якесь хвилювання. Чи не закохана вона в Діда?
Я не встигаю обдумати цю гіпотезу, бо двері відкриваються і в кімнату заходить Дід. Тобто полковник Москаленко. Він високий, не вище мене, але десь під метр дев'яносто. Широкоплечій, дужий, з круглою головою, круглим обличчям з правильними рисами, сивими волосами. Я дивлюся на нього і тільки потім згадую, що хотів удати з себе сплячого. Але запізно.
- Привіт боєць! – гримотить Дід. Він посміхається, нависає наді мною, як хмара. Я трохи ніяковію.
- Добрий день.
- Ну, як ся маєш?
- Мені в Суми треба. – кажу я. І бачу, що Дід дивується.
- В Суми, навіщо?
- В мене у понеділок верстка.
- Синок. – каже Дід і посміхається. – Забувай про верстку і усі ті газетярські дрібниці! Тепер ти офіцер. Думай про службу!
- Яку службу?
- Військову службу. Ти будеш служити рік з можливим продовженням терміну служби ще на рік. – Дід сідає на вільне ліжко. Воно стогне під його великим тілом.
- Який рік! Це, мабуть, помилка! Я журналіст, я заступник головного редактора! Мені треба в Суми! Я ...
- Мовчать! – зненацька гримає Дід і я замовкаю. Я розумію, що не повинен терпіти таке поводження, хай гримає на своїх підлеглих, а я журналіст, я...
- Синок, спробую пояснити тобі кілька речей. – каже Дід тоном вчителя, трохи роздратованого вчителя. – По-перше, ти в армії. Тобто повинен виконувати всі тутешні правили. А як ні, то будеш покараний згідно зі статутом. По-друге, ти не просто в армії, ти у військовій частині, яка веде бойові дії. Тобто покарання за провини суттєво збільшується. По-третє, забудь все, що було. Його зараз немає. Живи тим, що є. Зрозуміло?
Дід дивиться на мене. Суворо. Я не звик, щоб на мене так дивилися.
- Не чую відповіді.
- Так точно. – кажу я і роблюся сам собі огидний від того, що починаю грати за правилами, які встановлює Дід. Я ж завжди сповідував правило "З козлами не граю". Коли до мене підходили гопніки, то завжди був увічливим і ніколи не розмовляв на їх мові. Бо мова – то влада. Якщо вони примусять мене розмовляти по-своєму, вони зламають мене.
- А ну отойдем, поговорим. – кажуть гопніки.
- Вибачте, а що це значить "пойдем поговорим"? – прикидаюся я шлангом.
- А ты з какого района? – наполягають гопніки.
- А що ви маєте на увазі? – кажу я.
Далі гопників зазвичай ціпило. Вони ж досить примітивні істоти, в них є програма дій, але якщо програма збивається, то вони не знають, що робити (тут головне, щоб вони просто не почали пиздити тебе кийками з арматури і молотками, таке теж буває і це найгірше). Не можна переходити на мову супротивника.
- Я розумію, що у тебе є питання. Готовий на їх відповісти в межах своїх повноважень. – каже Дід. Він дивиться мені в очі. Жорсткий, сильний погляд. Як удар. Я відвожу очі. я журналіст, я поет, а не боксер.
- Чи питань немає?
- Де я?
- Ти прибув на службу до Північно-Східної окремої групи військ (ПСОГВ). Зараз ти знаходишся на території Бази №44. Солдати ще звуть її Заставою.
- Чому я ніколи на чув про цю ПСОВГ?
- ПСОГВ. Ти не чув про неї, бо це секретна військова частина. Коли ти будеш повертатися зі служби, ти підпишеш зобов'язання про нерозголошення. Які і всі, хто тут служив. Твої батьки і колеги сповіщені, що ти проходиш службу на території Північно-Східного оперативного командування. Про частину їм нічого не відомо. Режим секретності тут був зажди, ще з радянських часів.
- Але я не чув навіть чуток. Я прожив все життя на Сумщині і жодного разу не чув не про яку групу військ!
- Це не дивно, бо ми розташовані не на території Сумщини.
- Це Чернігівщина?
- Ні, ця територія взагалі не входить до жодної області України.
- Як це може бути?
- Не знаю, але так є. В документах вона проходить, як Територія №17.
- Що це значить?
- Нічого окрім того, що так зветься ця територія.
- Я нічого не розумію.
- В житті багато незрозумілого. Ще є питання?
- Що ви тут робите?
- Ми. Тепер вже ми, бо ти став до лав ПСОГВ. Ми протидіємо проникненню орд табагачів на території України.
- Орд кого?
- Табагачів. Це войовничі кочовики, які живуть на території Зони. Солдати звуть їх чорними. Але наукова назва – табагачі. – він дивився на мене строгими очами. Молов отаке і навіть не посміхнувся.
- Ви смієтеся з мене?
- Я відповідаю тільки на питання по суті.
- Ви хочете сказати, що ви воюєте з кочовиками?
- Я не хочу, я це говорю. І не "ви", а ми.
- Та це ж дурниці!
- Лейтенант, слідкуйте за тим що говорите!
- Це Європа! Це двадцять перше століття! Які в дупу кочовики! – кричу я. І натикаюся на його погляд, повний гніву. Чую, як скриплять його зуби.
- Лейтенант, ще одна лайка у присутності старшого по званню і підете на гауптвахту. Я шкірою відчуваю, що він не жартує. Я чую переляканий подих Мальви, що стоїть у дверях.
- Все ясно?
- Так точно. Але товариш полков...
- Пане полковник. Ми в українській армії. – перериває мене він.
- Так. Пане полковнику, але звідки тут кочовики?
- Цього я не знаю. Я військовий, а не вчений. Мені поставлена задача не допустити проникнення кочовиків на територію України. Я її виконую.
- Ну, добре. Нехай. Але чого ви їх просто не перестріляєте, як зайців! У вас бронетехніка, вогнепальна зброя, а в них лише луки!
- Нажаль, перестріляти їх неможливо. Це було неможливо, навіть в радянські часи, коли тут стояла ціла дивізія. Тим більше неможливо зараз, коли в нас катастрофічна нестача особового складу, техніки та боєприпасів.
- Як це неможливо? Вони що безсмертні?
- Чому ж, смертні. Кожного року ми вбиваємо приблизно біля тисячі кочовиків. Але справа в особливостях Території №17, чи просто Території.
- Яких особливостях?
- Я не знаю, як це пояснити в наукових термінах. По-простому скажу так, що тут є якісь складки простору.
- Складки простору?
- Так. Тобто Територія не має кінця.
- Не має кінця?
- Так. В 1957 році була проведена операція "Грім", ціллю якої було остаточне винищення кочовиків і ввід земель Території у господарське використання. Для виконання задачі була зібрана велика військова група, десь приблизно двадцять тисяч солдат, танки, авіація, артилерія. Вони почали наступ, вбивали усіх кочовиків, які траплялися їм на шляху. Наступ вівся бойовими групами, за якими йшли суцільним кордоном солдати Внутрішніх військ. На третій день наступу дві з бойових груп щезли.
- Щезли?
- Так. Безслідно. Їх наче не стало.
- Кочовики розбили їх?
- Це не можливо. Бо кожна група, це двісті-триста автоматників, два десятки танків, артилерія. Кочовики не могли розбити їх. До того ж не залишилося жодних слідів від груп. Ані техніки, ані трупів. Нічого. Як камінь, кинутий у воду. Коли зникли ще дві групи, командування віддало наказ припинити наступ. Були великі дослідження, які нічого не прояснили. Тоді все повернулося до охорони виходу з Території, як то було ще за царських часів.
- За царських часів?
- Так. Дві тутешні казарми збудовані одна в 1873 році, інша в 1889. І тоді тут розміщувалися війська, що стримували кочовиків. Навіть у 1941-1943 роках, коли тут були німці, вони теж вимушені були тримати тут війська.
- Я не вірю в цю казку.
- Так, тут багато загадкового і незрозумілого. Але то справи науковців і дослідників. Наша справа – стримувати кочовиків.
- Вони так хочуть прорватися?
- Звісно. Кожного року ми відбиваємо кілька десятків нападів.
- Але чому вони не можуть вночі пройти невеличкими групами повз вашу базу?
- Тому, що їм же потрібно якось повертатися. Зі здобиччю, з полоненими. І вони знають, що ми не пропустимо їх. То вони намагаються спочатку перемогти нас. На саму Базу вони нападають рідко, а ось на базові пункти майже щомісяця.
- Що за пункти?
- Коли ваше обличчя дозволить Вам виходити з палати, я ознайомлю Вас з нашою системою оборони. Ще питання?
- Так. Я заявляю, що не можу служити тут. Я журналіст. І мені потрібно в Суми. У мене завтра верстка.
- Будемо вважати, що я не чув цієї маячні.
- Але ви не можете примусити служити мене, якщо я цього не хочу!
- Лейтенант, я б не радив вам кричати на старшого по званню. Це по-перше. По-друге, ви вже на службі, ви призвані, ви офіцер. Якщо ви відмовляєтеся служити, то це дезертирство. Дезертирство в умовах війни карається строго. Якщо ви хочете бути розстріляним – добре. Якщо ж ні, то слідкуйте за тим, що кажете і будьте чоловіком.
Він підводиться. Я відчуваю себе слабким і безпорадним.
- Пане полковнику, навіщо я вам?
- У нас є гармати і немає кому стріляти з них.
- Я не артилерист. Я не знав цю справу, а ще забув! Я геть нічого не пам'ятаю!
- Лейтенанте, ви перебільшуєте. В нас є методична література. Я накажу принести її. У вас є кілька днів лікарняного, щоб надолужити теоретичну базу.
Він вже у дверях.
- Пане полковнику, ви хоч розумієте, який це буде скандал! Викрадення журналіста, заступника головного редактора! В мене багато знайомих в Києві. Вони це просто так не залишать!
- А ось це вже проблеми не мої, а майора Огурцова, бо він відповідає за призов. Відпочивайте, лейтенант і не майтеся дурницями. Рік не такий вже великий строк, до того ж ви будете служити Україні. Вас, як патріота, це повинно тішити.
Він вийшов. Клацнув ключ у дверях. Я підскочив. Тварюко! Чогось, завжди коли тебе хочуть наїбати, починають казати про милосердя, чи про патріотизм. Що за такі нехитрі понти! Більше нічого вигадати не можуть! Рік? Маленький строк! Може для тебе, ідіоте! Але не для мене! Мені тридцять один! А ще немає ані жінки, ані дітей! Немає виданих поетичних збірок. Нічого немає! Я прожив життя, так, наче мене і не було! І ось він пропонує мені вирвати з мого життя рік! Ні! Ні!
Я починаю гилити у двері кулаками. Кулаки починають боліти раніше, аніж хтось звертає увагу на мої борсання. Я повертаюся на ліжко.
- Патріот!
Так, я патріот, чи думаю, що патріот! Але не якомусь полковнику цим мене шпиняти! Патріот! Я люблю свою країну, нікуди не збираюся з неї їхати (нехай дехто вважає це самогубством, розтягнутим у часі). Я вивчив рідну мову, я пиши нею вірші, тобто творю, а це вже неабиякий патріотизм. Так, я став патріотом, чи ні, українцем, тільки влітку 2004 року. В Сумах тоді вирували події, які багато хто вважає початком помаранчевої революції. Народ прокидався, вчився не боятися, ані погроз, ані кийків. Чудовий, романтичний час, по духу щось схоже на Вудсток. До того ж я закохався. У патріотку, дівчину з родини свідомих українців. Щоправда, вдома вони розмовляли російською, але в Сумах, східняцькому регіоні це було не дивно. Так ось, у ті буремні часи, коли мітинги чергувалися з поцілунками, а в мені водночас вставали почуття справедливості і член, я задав собі питання. Хто я є? По крові я був українцем, в мене були козачі предки. Але розмовляв я російською. Бо ходив в російськомовний дитсадок і таку ж саму школу. Я все життя прожив в Україні, але не знав української. Бо так хотіла комуністична партія і радянський уряд, який дуже опікувався тим, щоб українці безболісно увійшли у нову історичну сукупність - радянський народ. Цим опікувалися ще імператори російські, які про "радянський народ" не чули, але дуже піклувалися про те, щоб в губерніях малоросійських розмовляли російської, а не хлопською.
Отже, десь у серпні 2004 року я вирішив вивчити українську. Купив тритомний словник, два десятки українських книжок і почав своє сходження до рідної мови. Зараз я вже більше-менш вільно спілкуюся нею, хоча російську знаю все ще краще. До речі, я люблю російську мову. Я не відчуваю до неї ворожості. Просто знаю, що кожна людина повинна знати свою рідну мову. Якщо вона буде знати ще якісь – добре, але обов'язково треба знати свою. Я вивчив її і вчу зараз. Пишу вірші виключно українською. Я люблю Україну. Тому дуже дратуюся, коли під приводом любові до Батьківщини мені намагаються впарити якесь лайно, чи ось ще служити на якійсь заставі, стримувати якихось ідіотських кочовиків. Вони хочуть, щоб я не думав, щоб я повірив і скорився. Але я ж знаю, що треба завжди сумніватися, запитувати, треба залишатися критичним до всього, що тобі говорять. Лише так можна врятуватися від духовного зашкарубіння.
Почув кроки з дверима. Підскочив, став бити. На це не звернули уваги. Потім під двері просунули підніс. Там стояла тарілка супу, два шматки хліба, тарілка з пельменями, чашка компоту, пиріжок і три цигарки з сірниками. Я хотів ногою виштовхати підніс у коридор, але відчув, що дуже голодний. Через нерви шлунок трохи затих, але зараз аж заскавчав.
Я узяв підніс, усівся з ним на ліжко і почав їсти. Суп був непоганий, пельмені взагалі чудові. Здається, що в них було чисте м'ясо. Пиріжок - нормальний, компот – мабуть розварений з малинового варення. Я поставив підніс на підлогу і просунув у отвір під дверима. Нажаль, просунути в нього голову і подивитися, що там робиться в коридорі, я не міг. Ліг у ліжко. Їжа завжди заспокоювала мене і робила оптимістом. Якщо батьки знають, що я не пропав і на роботі теж, то все не так вже й погано. Звісно, що рік я тут чекати не буду, намагатимуся втекти раніше. Не більше місяця. Це буде, як відпустка. Я творитиму вірші і відпочиватиму. Журналістська робота нервова. Останній місяць в мене почало сіпатися віко. Ось і відпочину.
У двері просунули пакет. В ньому дві книги. Одна, товстіша, – "Правила стрільби та управління вогнем", інша, тонкіша, – "Артилерійська тактика". Ще у пакеті був зошит та ручка. Останнім я зрадів, бо з'явилося куди записувати вірші. Я усівся у ліжку і почав творити. Згадував про Зелені очі. Як на мене, писати вірші про щось інше, аніж кохання, то дурниці. Тільки про кохання.

На Ваших гостреньких плечах розп'ятий
Розстріляний швидкими очима
Удавлений руками, білими та ніжними
Розчавлений в поцілунку губами
Підбитий солодким подихом
Втопився у вихру волосся
У зашморгу тонких ніжок
Вмираю і воскресаю щомиті.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Що далі? Змієві вали?

© Олександр Халва, 25-01-2008

Макові зернятка істини

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 24-01-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0852119922638 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …