Я там раніше ніколи не була. То вперше. Дивовижний, ніби зачарований і невимовно, до сліз зворушний. Як далеко, далеко в дитинстві коли зачитавшись історіями про піратів уявляла себе десь посеред Середземного моря...
А ще, він був самотнім. Сюди взагалі, майже ніхто, ніколи не приходив. Бо тут не зручно. Скелі, вода, каміння та чайки. Хіба тут позагораєш, чи влаштуєш вечірку? Сюди приходять люди лише в особливі моменти. Коли хочеться побути на самоті. Коли біль накриває тебе наче безжальна морська хвиля. Поглинає і зносить геть щоб вже ніколи не винирнути. Саме в ці моменти люди і приходять сюди. Сюди прийшла я. Прибігла.
Я бігла босоніж. По відполірованому водою за сторіччя дрібному камінню. А воно розбивало в кров мені ступні. Тепла, мов парне молоко, солона морська вода, що одразу потрапляла на ранки починає їх роз‘їдати. А я біжу далі. Поки не помічаю на ногах кров. Хочу змити її водою.... але сіль. Біль наростає. Він гострий наче ніж. Він такий сильний, що притуплює, а потім зовсім проганяє отой глевкий сум. Цей біль інший. Первозданний. Справжній. Він очищає. З очей починають текти сльози, що змивають з мене залишки “страждань”. Я, нарешті йду геть.
Я ще повернуся сюди. На цей пляж. Наступного разу, знову коли відчую що темна хвиля починає затягувати мене у безодню смутку. Я знову прийду сюди, на кам’яний пляж, аби відчути цей біль. Справжній, чистий, щирий.
