Вечірка вогню
Все-таки як неприємно, коли під ногами фляцкає генетично модифікований сніг, схожий на помадку у шоколадних цукерках буковинського виробництва. І при цьому ще й слизько, туман і вітер. Це мені присудили… присудок. Простий дієслівний.
Але треба йти. Так. Мабуть, пішки. Ага. Пішки ходять пішки. Ні, все вийшло по-дурному якось. Це через мій ідіотський характер та топографічний дебілізм.
Шляк-шляк. Які дивні фрески вималювали на дорозі людські чоботи. Переходжу дорогу. Коричневі двері. У рукавичках важко зловити маленьку двірну ручку.
- Привіт. Знову чіпляєш оголошення?
- Умгу. За-ас! Цей скотч… Потримай.
- Обережно.
- А що це на тобі одягнуто?
- Ліньки переодягатись потім.
- То ЦЕ сьогодні? Так? Який жах! Я нічо не встигаю!! Що мені робити!!! Няаав!!!! Ой. Дзвінок. Де у мене пара? В мене залік? Залік? Що мені?.. Куди мені?.. Няв! Няаав!
- Ти часом не з «тероріуму біснуватих котів»?
- Неа.
- Які модифікаційні ознаки фонетичної зміни няву.
- Геть забирайся – ФІ!ЛОЛОГ(Х)!
- Слухай, я оце… ти не проти піти зі мною?..
Швидко відсмикую руку. Господи!Не можна. Треба гуднути цьому… як його… ну, врешті, яка різниця? Цьому кавАлеру. Одну мене туди просто не пустять. Якби не цікавість (що там буде?), я би ніколи не погодилась. А ще – дивні правила, які вигадав Чорні Очі. Він такий непередбачуваний; ти йому слово, а він змовчить так, що на півжиття досить. Зовсім не типаж ведучого вечірок. Назва, до речі, цілком збита: «Сфера вогню». Чудове назвисько збіговиська порожнім-мішком-по-голові-вдарених. Але Чорні Очі за ідіотизм не візьметься. Одна надія. Бо Якась – його співведуча – саме повна протилежність надій і моноліт із назвою «Сфера вогню». Знаєте, як у цьому «А ми до вас у гості! Ги-ги-и».
Боже! Треба ж маякнути. Цьому… ой! А як візьме трубку? Як же…а, є! Клерк.
…Замість відповіді протягую круглу карточку із намальованою саламандрою. Ящірка закрита у свинцевого кольору сферу, ніби зроблену із пруття і пронизану язиками полум’я. На картці зазначений номер 4/2. Це означає, що столик 4 для «парочки».
Він розвертається і йде геть. Мені стає страшенно холодно і хочеться сховатись. Але ж він може спробувати ще! Правила дозволяють це! Я ж не…
- Ось і ти. Телефонувала? Даруй. Але ж ти сама не хотіла, щоб я заїхав за тобою. Ніжки не промочила? Ти виглядаєш якось стубовано. Невже щось сталося?
- ДЯКУЮ ТОБІ ЗА ТУРБОТУ. АЛЕ ЗІ МНОЮ НІЧОГО НЕ СТАЛОСЯ, ПРОСТО Я ХОТІЛА БИ ВЖЕ ЗАЙТИ ВСЕРЕДИНУ. РОЗУМІЄШ МЕНЕ?
- Давай, сонечко…
- Я не сонечко. Я не червона тупа комашина! Я – людина!
- Ну не сердься. Ходім через чорний хід. Тут ще зачинено.
З огидою дивлюсь на жовто-чорну картку. Малюнок розпливається в очах. 4/2. Постійно хочеться дописати =2. Чому? Хто сказав? Зі словом «ділення» асоціюється «множення». Наприклад, ділення клітин – це ж множення. Чорт забирай! Дурень, дурень. Дурень. Поганий, мерзький, скверний, бридкий, гульвіса, ланець, кателик… гульвіса, пакосник престидкий, негідник, злодій, єретик…
- Кицюнечко, ти йдеш?
- Таки й цю не меш. Давай!
- Ходи. Ти перша.
- Ага, у печеру зі звірами.
- З якими звірами?
- Звичайними – дикими.
- Там їх нема, не бійся.
- Враг би тебе побив!
- Чого?
- НІ! НЕ ПОБИВ БИ – УМЕР БИ ЗІ СМІХУ.
- Якого?
- Істеричного.
- Історичний сміх?
- Ага. Доісторичний! Йди вже!
Господи! Я цього не переживу. Клерку, мовчи весь вечір. Заради бога! Я буду розмовляти сама із собою або слухати Чорні Очі. Вигукувати щось. Він подумає, що я геть зварйована, але то краще, ніж збожеволіти насправді. О! Проклятий йолопе, приходь вже з кимось, хоч сам, хоч не знаю, лиш спробуй не прийти!
Нарешті заходимо до зали. Жодної сфери вогню нема. Чемні столики, півтемрява. Навіть нормально. А де ж це 4/2? Краще б воно не ділилось. Все ж якась альтернатива. А то дурний неспрощений дріб. О!!! Киця, серденько, розумнятко, ластів’я, чарівнятко! Еге ж… не вітається. Ну звісно – це ж Чорні Очі…
- Не товчіться тут. Сідайте! (аби вас видно не було).
Це як? Я не думаю - і зник? Анекдот із бородою.
Сідаю. І справді – нас не видно. Облудна гра світла.
- Вітаю вас.
Запалюються вогнені «бордюри» зі справжніх язиків полум’я. Пройти можна лише імпровізованими доріжками, які утворюють хитрий лабіринт.
- Отож, наша зустріч складається з трьох частин. Спочатку маємо владнати питання місцезнаходження кожної людини. Це глобальне філософське питання ілюструється сьогодні шановним товариством. Справа є певна кількість «альтанок». У них сидять вже створені Пари. Зліва – примостились Свідомі Одинаки.
Як ви вже знаєте, чоловіки могли запросити лише одну дівчину. В разі відмови, він отримував картку
Ця картка не дозволяє потрапити до зали. Якщо ж дівчина вже запрошена іншим, то горе-кавалер може спробувати ще. Все ж, треба бути обережним.
Із дівчатами гірше. А що, шановні, життя несправедливе. Прекрасній половині доводиться чекати на запрошення або… свідомо прийти одній. Але в такому разі панночки не можуть зайняти місце за столиком. Їм належить стояти у центрі зали. Тепер маємо три групи присутніх. Ось і завдаток до першої частини.
Перші дві групи гостей мають біля столиків пульт, з допомогою цього пульта можна реалізовувати деякі бажання. Розгляньте ваші можливості. Зважте, це лише недосконала модель ситуації. Отже, починаємо.
Тверезий Вітер надто зосереджено вивчає інтер’єр. З вигляду – цілком флегматичного – неможливо визначити, чи слухає він Чорні Очі, і чи взагалі цікавиться тим що відбувається. Настрій не добрий і не поганий – звичайний. Нервує лише одяг: стиль, крій, вигляд, і взагалі – треба було не йти. Хоча коли б не пішов, мав би вбитий вечір. Ось що роблять заздрощі, навіть абстрактні. Здається, ніби створюється самообмеження. Ось тепер сидить.
Все наче й досить кепсько. Облуда. Або й гірше – брехня. Бо ж цікаво Тверезому Вітрові. Цікаво! Що буде далі? Чорні Очі за дурницю не візьметься. Одна надія. Ага. І ще дещо.
Вмикається «живе» світло. Запалюються ще доріжки вогню. Останнім загорається полум’яний «паркан» між сценою ведучих та глядачами. Підсвіток нема. Стіни зали прикрашає черлена ліпка, у оздобленні використане чорне дерево. Стеля не освітлюється (мабуть, приховуючи механізм управління усіма цими речами). Народ чомусь сидить тихо. Лише шепочуться дівчата в центрі зали.
Не витримую ідіотської тиші. Натискаю клавішу «to drink». Люди! Ми ж не в європейській психлікарні!
О, ні. У стіні з’являється підставка з трьома видами склянок по парі і, на вибір, напої. Неа. Не лікарня. Тоді чому тут ці люди?
Ланцюжкова реакція бажання «to drink» ще раз доводить кретинізм людини як стадної істоти. Навіть інтелігенції.
- Тепер перейдемо до другої частини нашої зустрічі. Зараз моя незрівнянна помічниця пригостить «неприкаяних муз», і настане третя фаза – прощання… Жарт, звичайно. Чого це ви всі зраділи? Не можна посміхатися. Життя несправедливе. От хоча б на мене подивіться… Нє, я не про те. Я кажу: ось весь вечір товчусь біля мікрофону, мушу щось говорити (Мусить!?.. чуєте:-), а хто подякує? Мене взагалі сприймають як фон.
І правильно. Я сьогодні працюю фоном. Плюс щось таке маленьке – і вийде предмет, який тримаю в руках. Нема чого посміхатись – життя несправедливе.
Новорічна ялинка відпочиває. Якась була схожа до ялинкової прикраси, причому першої в житті майстра-склодува. «Незрівнянна помічниця» - у яскраво-рожевій сукні, зробленій (на те скидається) з колись помаранчевої штори. Крім того, платтячко, як луска рибини, було вкрите блискучим бісером усіх кольорів веселки. Цього виявилось мало. На дівчині можна було знайти експонати всіх можливих прикрас: сережки, заколки, обручі, брошки, ланцюжки, намиста, браслети каблучки, перстені, пояси. Якщо розплавити все металеве (що складало п’ятдесят відсотків прикрас), то можна нагородити обладунками сотню Дон Кіхотів.
Тримайтеся. Але і цього виявилося не достатньо. Наша краля якимось дивним чином носила на голові закам’янілу статую свого клона. Дещо незрозумілої форми і кольору, припорошене блисткітками, обмотане стрічками, закінчувалось десь під стелею зів’ялою блакитною трояндою. Про макіяж утримаюсь говорити. Додам лише, що неземне створіння тримало в руках мікрофон. Голосно сказано «в руках». Краще - «кінцями пазурів». Дівча силувалось видати звуки людської мови. Танталові муки.
Не зле зауважити, що Чорні Очі не міг їй нічим допомогти, бо намагався з деякої відстані заглядати панні в обличчя, шукаючи цього милого виду десь вгорі. Бідашко досягав колежанці десь до плеча, а це – занижена талія повної фігури Якоїсь.
Отож, коли чарівна ведуча мовчки спробувала зійти зі сцени сходинками, на п’ятикілометрових підборах із підносом високих склянок шампанського, то дівчата-одиначки гуртом побігли її ловити, а решта – затулили вуха від дзеленчання. Все-таки Музей Прикрас був урятований.
- Ну як тобі тут? Хочеш, може, піти?
- (О! Так! Піти – багатозначне слово). Куди?
- Не знаю.
- Не-знаю-куди-піти досить цікаво. Як?
- Що як?
- …коли, де, з ким, чим, на кому, на чому…
- Ну досить, ну со… цей, кіцюнечко! Хочеш їсти?
- Ага,
- Другий етап. Ви вже трохи звикли до обстановки. Вам добре разом? (Вигуки так/ні). Нагадую: наші одинаки можуть вільно блукати у пошуках дами серця. Дівчата ж повинні бути в полоні кола в центрі зали. Навіть не пробуйте перестрибнути вогнеколо. Система зіпсується і розійдемося. Щодо пар: хлопці самі по собі нікуди податися не можуть, знали, кого запрощували, а дівчата - тут є нюанси. Якщо вам вдасться вирватись зі сфери вогню, ви покладаєтеся на рішення наших одинаків: чи запросить вас до прихистку котрийсь із них. Отже, думайте і вирішуйте.
Після цих слів кожен столик оточили сфери із металевого пруття. Не знаю, хто спостерігав за поведінкою народу, але зважаючи на ефективність спілкування за столиками, запалювались сегменти сфери. Від живого вогню було трохи спекотно, та ситуація покращувалась відцентровим рухом повітря.
За моїм столиком ледве жевріла одна смужка, схожа на скибу гарбуза. Саме про гарбуза я і подумала – нав’язлива асоціація.
Тверезий Вітер флегматично тягнув сік гуави з лимоном. Спостерігачі, мабуть, подумали, що йому на всі сто файно, тому вирішили його трохи підсмажити. Майже повна куля полум’я.
От нахабство! Ну це ж треба! Сподіваюсь – дурна нісенітниця. До речі, захват товариства почав підупадати. Дівчата-одиначки, як турецькі бранки, розгублено розглядались у пошуках виходу. Ніхто з них достеменно не знав, чи варто сунутись у вогонь заради розкоші присісти. Декілька отетерілих від надмірного інтелекту та напоїв одинаків не знали, як закликати собі будь-яку обраницю. Вони посоловіло поглядали крізь вогонь на дівчат. Закохані парочки - взагалі паралельно-фіолетово і глибоко на все. Інші сумували за звичайним кафе, втрачаючи сюжетну лінію. Але раптом одна ставна брюнетка схопилась з-за сьомого столика, перестрибнула, як косуля, через вогонь, який не встиг погаснути, а мав би, і навпростець побігла до лівої частини зали. Хлопці, що не чекали такої агресії, дружно повернулись до стіни: хто шукав щось в кишені, хто пчихав, хто шмаркався, хто «говорив» по телефону. Тверезий Вітер збирав розсипані речі під столом. Або це надзвичайний збіг обставин, або він чудовий актор. Друге мені імпонувало більше, але що насправді – піди вгадай.
Нещасне дівча пострибало ще між цілком вогненими кулями (спостерігачі правильно розцінили поведінку) і … повернулись назад.
- Бідненька, що тепер з нею буде? (Клерк)
- А може він її пожаліє.
- Може.
У мене запалився ще один сегмент. А дівча було покаране лише блокуванням пульту. Тепер краля мусила просити все у свого кавалера. Зате хлопці-одинаки зрозуміли принцип. Вже три новоспечені парочки тішились знайомством.
- Знаєш, я думав. Довго думав. (Клерк)
- Співчуваю.
- …і вирішив. Я зрозумів, я дійшов висновку, я впевнений – нам треба одружитися.
- Так? – здивувалась я лише ззовні. Це серйозне рішення, прийняте після семи днів нашого знайомства. Довгий термін.
- Не жартуй. Я справді це… так думаю.
- А мислитель не спитає щасливу наречену, чи вона щаслива?
- Спитає.
- Ти про себе в третій особі? Слава богу, хоч однини.
- Розумієш, якби ми були одружені….
- О! Друже! Ні!
- Вам лишається не так багато часу, любі мої. Робіть вибір. Будьте сміливими і розважливими водночас.
Цього я витерпіти не могла. Затулити вуха не допоможе. Виженуть – то виженуть. Принаймні, подалі від цього … Клерка.
Я кішкою пролізла під вогненним сегментом, відчуваючи, що може загорітись волосся. Чорні Очі впустив і біля самої підлоги зловив мікрофон. Усі знайомі застигли з виряченими очима. Я, чесно, була готова йти до виходу. Але не судилось. Раптом п’ятеро хлопців перегородили мені доріжку з вогненими бордюрами. Я відразу, але лагідно попросила сховатись назад двох на підпитку. Потім методом винятку туди ж пішли ще двоє. Лишився один. Ось вибір: зостатися з ним (шило на мило) чи піти (тепер уже мило і мотузка).
Глянула на Тверезого Вітра, що (враг його візьми!) спокійно тягнув сік та писав меседж. Але я не зовсім дурна – одним поглядом вловила ситуацію. Маю вам зізнатись: коли б він відправив ту есемеску, про нього би щось подумали.
З таких милих роздумів мене вивело огидне чуття. Мене за лікоть (!) штурхав той «останній» кавалер. Я це терпіти не можу. Жестом багатозначно і недвозначно дала йому це зрозуміти. Два кроки в бік виходу. Повна тиша.
Тверезий Вітер відкрив пляшку шампанського і залив вогонь, який розділяв доріжку і ерію його столика. Рукою запросив мене. І я пішла … за столик.
- Поговорити хочеться, мала?
- Сам малий. «Південного вітру обличчя…»
- А-а, про літературу поговорити хочеш. Ясно. Ну, розповідай.
- «Поганий, мерзький, скверний, бридкий, гульвіса, ланець, кателик…
- …Гульвіса, пакостник престидкий, негідник, злодій, єретик». Далі що?
- І.П.Котляревський.
- Земля йому пухом. Їсти будеш? Чи після стрибків через вогонь тебе можна їсти?
- Тоді буде шлунково-кишковий теракт.
- Філоложка.
- Чарівнятко.
- Їж давай.
- Кого?
-
-
- Давай, я сяду там, буду тебе годувати, добре?
- Не знаю, сідай.
- Та добре нагодую, не бійся.
- Тоді я тебе добре напою, будем квити.
- Це добре чи погано?
- «Це ані добре, ні ногано./Це просто сталося, і квит»
- «… Чужа жоно, чужа кохана / пощо ти увійшла в мій світ?» (З Ірванця)
- Дурень.
- Ам. Нема чого було погоджуватись.
- Я ж не знала, що тобі часом геніальні ідеї являються.
- Являються.
- Якби не приходили, я б, може, зараз там сиділа!
- Яка безпосередність
- Няв! Ф-ф-ф!
- Курча, що його не відрізнити від кульбаби, тебе пасе кіт Мурлантій? (за Кожелянком).
- Нє, не спасе!
- Припини гратись словами. Тобі в дитинстві не говорили, що не можна мучити мову?!
- Ні. Постійно бавлюся словами. Сама із вами стаю словами.
- Ага. «Жінка як текст». Хочеш бути Андієвською?
- Не дай бог. Побажай музику.
- Сама побажай.
- Зараз.
Зайве казати, що всі одразу (діагноз!) забажали, аби їм заграли. І коли останні баран і баронеса натиснули кнопку на пульті, вогонь погас, розпечені сфери забрались геть, в залі увімкнули нормальне світло. Далі трохи приглушили його.
- Ось, нарешті, третя частина настала. Розважайтесь, шановні. Програмки зараз отримаєте, а я, як кажуть, вимикаю мікрофон. Сподіваюсь, ви візьмете щось для себе з психологічного тренінгу і відпочинете файно. Ось і ми (це він чарівній дамі своїй) спускаємось «на паркет»…
Вітряно у мене в кімнаті. Дописую останній клаптик тексту. А Вітер, цілком Тверезий, правда нахабний, сидить у мене на дивані. Експлуатує мій орфографічний словник, жує ліниво салат (маминого приготування) та нотує щось на листках А4, використовуючи замість стола (за яким я) мій тлумачний словник. Так. Калякає щось. Гадає, я не бачу: чекає, поки допишу і розважатиму це явище природи читанням уголос.
Чекай-чекай, аспіранте нещасний!
18.12.07
