Кафка не дуже любить згадувати своє дитинство. Дитячі роки маленького Франца були наповнені моторошними тінями, що повзли вузькими празькими вуличками, нав’язливими голосами в голові, запахом Францового батька і ерегованими собачими хуями. Собаки належали сусідці сімейства Кафка, старезній фрау Бюрстнер. Стара божевільна відьма тримала в себе близько двох дюжин страшних, облізлих і лютих потвор. Собаки круглий рік невтомно їбалися: в домівці фрау Бюрстнер, на подвір’ї під Фанцовими вікнами, просто на вулиці – всюди було чути їхнє вовтузіння і екстатичне завиваня. Бризкаючи на всі боки слиною і спермою, божевільні пси лякали і заворожували маленького Франца - його перші полюції пов’язані зі снами про їхню мокру від центральноєвропейських дощів шерсть і теплі закривавлені пащеки.
Під час святкування нового 1897-го року фрау Бюрстнер померла. Одразу після похорон прийшли гицлі і перебили всіх її собак - в той день Франц зрозумів, що його дитинство закінчилось.
