Як дивно все на цьому дурному світі. Нестерпно і безперечно нерозумно, все-все, абсолютно все, без виключення. Ну ми народжуємося. Живемо. При чому, переважна більшість з нас, на радість батькам і заздрість сусідам. Тоді, ми виростаємо. І вже далеко не на радість, бідолашним нашим і багатостраждальним батькам (вони ж бо плекали нас в надії, що ми станемо "справжніми людьми", а потім коли прийде ота їх страшна “старість років” будемо їхньою розрадою. Але ж ні. Раптом ми розуміємо, що нам немає що робити в цьому придуркуватому, вицвілому світі. Що цей світ, якось раптом взяв та втратив всі свої барви, якими буз заповнений у часи коли дерева були великі. Варто нам нам лише, хоча б приблизно усвідомити. Життя не обмежується батьківським домом концтабором-школою, як нам стає важко дихати. І навіть вже важко зрозуміти, а як взагалі ми жили до того. Як нам вдавалось вдихати оте, що люди називають повітрям. Воно ж зовсім не лізе до горла, застрягає десь у трахеї, чи де там... (Як же ми дихали то) Тоді стає важко дивитись світові в очі. А ще виникає божевільне невтримне бажання зрозуміти себе. Зрозуміти отой світ і знайти тут, у ньому, його безжальному та неосяжному череві, своє місце. Адже це важливо - знайти СВОЄ місце. Призначення – говорячи амбіційніше. Адже не може так бути, що людина живе просто так. Лише для того що б жити. Ходити по вулицях, дихати, їсти, займатися сексом, народжувати собі подібних і вмирати. А після цього всо баста. Ні, такого бути не може. Це в решті решт не розумно і навіть банально. В кінці кінців це примітивно(!). Адже якщо розібратись у тому питання, то людина - це вища істота. Не менше й не більше. І головна ознака її вищості те, що вона може мислити. Не просто бачити, що відбувається й аналізувати, а саме МИСЛИТИ. І дуже важливо те усвідомлювати.
А виходячи з цього бути такого не може, що ця МИСЛЯЧА істота з’явилась на світ тільки для того, що би померти (Ну звичайно перед тим наїстись усіляких там делікатесів та позайматись вдосталь сексом з різними збоченнями та позами аля чудеса еквілібристики, так що б було що згадати та не було, що внукам розповісти).
Принаймні, я у те все вірю. Бо чомусь якось сумно і не комфортно просто жити. Звичайно хтось (ну наприклад моя сусідка Свєтка)може сказати шо то я всього на всього з жиру бісюся. Бо не маю перед собою ніяких проблем. Бо закінчую школу з медаллю (і безумовно купленою ;)), а моя професорсько-медична родина вже “пробила” мені місце на в універі на юрфаці. Принаймні то вони так вважають, я наприклад знаю то на сто відсотків, що нізащо у світі ні за які там скарби майбутнього благоденства не буду юристом. Бо вони ЗАНУДИ. А я занудою бути не можу. Вірніше можу, звичайно, але ж не ТАКИМ.
Я вірю, (я сподіваюсь) на інше. Я вірю в те, в кожного є своя місія. І звісно в мене теж. Я ж бо розумна дитина. гени як не як. Не можна рости у родині з біс зна яким довжелецьким інтелігентським корінням, і бути бовдуром. Як казали в серіалі “Камєнська” “Гени пальцем нє раздавиш”. Так от ті самі гени і забезпечили мені “куплене” відмінно з усіх предметів та загальну зовнішню благовидість. Я ж бо не винен в тому, що можу вчитись. Чи хто знає, як я того не хочу. Я навіть часто навмисно, вперто не вчу нічогісінько. А воно оте в голові все рівно є. Просто випливає і все. Ну не затуляти ж мені, в
правду, вуха на лекціях, аби туди нічого не влітало.
А ось той, хто живе навіть не замислюючись про це, животіє собі просто для того, щоби колись померти на теплій постелі в оточенні орди дітей та онуків... Фє то не люди. Вони просто біологічна маса.
Масовка на сцені життя, так би про них сказав Шекспір. До речі, про Шекспіра, він же знайшов своє призначення. Як знайшли його Мікеланджело, Растропович, Сахаров та Макаров. (Я надзвичайно люблю вдаватись ось у таки само стверджувальні розмірковування жуючи бутерброд з московською ковбасою та слухаючи того ж самого Ростроповича)
Ні я чудово розумію, що не всі на кшталт тим дійсно геніальним чувакам можеть витворяти отаке силою свого мозку. Я навіть не впевнений в тому, що я здатен на щось подібне. Але те що воно – ПОКЛИКАННЯ у мене є я не сумніваюсь. Можливо, навіть скоріше за все, воно зовсім інше ніж у тих, що творили щось чи то мистецьке, чи то убивче, чи мистецько-убивче. Короче кажучи то було не моє. Але ж і те моє десь мало бути.
