БТР гримотів кудись, я обережно вивчав пальцями своє обличчя і думав. Точніше так, я не знав, що думати. Ні, я знав, що живу в країні безпредєлу. Це було до Помаранчевої революції і залишилося після неї, хіба що в більш делікатних формах. Хоча делікатний беспредєл, це, мабуть, оксюморон. Оксюморон, я перекатував це слово у роті, наче поціновувач – дороге вино. Слово з урожаю року, коли пролетіла комета. Я люблю слова, люблю їх звучання. Ось зараз подумав про оксюморон, а вже в голові закрутилися гаргантюанський та плеоназм, або моє улюблене "благорозчинення у повітрі" (з сайту "Обком", де працюють великі шанувальники красного письменства). І пішло, поїхало. Це в мене така ідіотська риса характеру, що я не можу зосередитися на чомусь важливому, розтікаюся, не маю твердої форми. Через це моє редакційне прізвисько – Паштет. Намазувати мене можна, а щось ліпити – годі.
Я лежу, намагаюся не впасти з нош, бо БТР плигає, як дикий кінь з арканом на шиї. Я, Владюша Бар-Кончалаба, заступник головного редактора міської газети, лежу в БТРі, лежу з геть розбитим обличчям, тут вже краще застосовувати слово морда, так от лежу з мордою, оздобленою під троянду, не просто лежу, а кудись їду, не знаю куди і навіщо, не хочу нікуди їхати, але їду. Повний пиздець. У звичайному спілкуванні я намагаюся уникати матюків, але визнаю, що вони дуже точно можуть характеризувати стан. Одного "пиздець" достатньо, щоб мої почуття зрозумів досить широкий загал. Звичайних би слів прийшлося городити кілька речень, а то і абзаців. Теж саме і з словом "хуйня", яким цілком можна було схарактеризувати те, що відбувалося.
А відбувалося наступне: досить відомого в місті журналіста, тобто мене, викрали військові, викрали в тупий і насильницький спосіб. Побили і тепер везуть кудись. Після цього "кудись" я похолодів від думки, чи не везуть мене в ліс хоронити. Як Георгія. В романі "Український герой" я пояснив, чому Чучмі знадобилося вбивати Гонгадзе, та ще відтинати голову. Бо в голові його зберігалася річ, яка могла вбити Чучму, що був, насправді, великою Жабою-людожером. Ось Чучма і злякався та віддав наказ вбити Георгія. Але навіщо вбивати мене? В моїй голові все якісь фантазії та вигадки, не більше, навіщо мене вбивати?
Від тих думок я дуже злякався і почав думати про смерть, в тридцять ця думка ще нова і незнайома, бо навколо народжується куди більше, аніж помирає (тим більше, що за дітей зараз платить держава, а за небіжчиків - ні). Я, навіть, почав тремтіти і хотів написати Зеленим очам, що кохаю її. В мене ж, навіть, вірш про се був! Що я буду відчувати, коли доведеться вмирати!
Коли поставлять до стінки
Коли піднімуть рушниці
Навіть, коли спустять гачок
Я бачити буду лише Ваші циці
Про що ще думати у останні хвилини життя, як н е про кохану? Я згадував її посмішку, тонкі, нервові губи, її голос трохи хриплий, біляве волоссячко (вона була фарбованої блондинкою, до зустрічі з нею я вважав, що крашені блондинки то перемога дурного смаку над здоровим глуздом. Але після неї, крашені блондинки видаються мені дуже зворушливими).
Я лежав і рюмсав у темряві, реві моторів та стрибках на ямах, коли подумав, що для перевозки майбутнього трупу достатньо було б багажника легковика. Навіщо БТР? Якийсь бандитський шик, вивозити приреченого на БТРі? І щось дуже вже довго ми їдемо. І оцей дядько, який сидить поруч та інколи дивиться на мене, тримає ноші, він не схожий на вбивцю. І взагалі, вбивати мене тупо, бо ж вони засвітилися!
Наче сонце сходить в моїй душі, бо виявляється, що за своє життя я можу не перейматися. Це так е в мене часто буває. Коли я думаю ось так і впевнений, що саме так, а через годину я вже думаю інакше і знову впевнений. Тепер ось я тільки-но вмирав, а зараз бачу, що вбити мене не можуть. Всі в редакції чули про повістку, бачили її! Сьогодні о десятій мітинг, куди я не прийду, точніше, вже не прийшов. Мені будуть дзвонити, я не братиму трубки. Подзвонять додому, там скажуть, що я пішов ще зранку. Не пізніше, як по обіді мене вже будуть шукати. А вже наступного ранку вся Україна буде гриміти про зникнення журналіста в Сумах. Ні, я не переоцінюю роль своєї особистості в цій історії. Навіть, якби пропав не я, а якась молода журналістка і то б шуму було багато. Слава Богу, в Україні зникнення журналістів не сприймаються, як належне. До того ж, у мене багато знайомих в Києві, я працюю на кілька тамтешніх видань, які додадуть дров у полум'я. Ні, цим викрадачам все так просто не обійдеться! Буде скандал, великий скандал! Мене будуть шукати!
Я бачу свої фотографії на шпальтах газет і в телевізорі, навіть сльози починають котитися, коли я думаю про ті дні слави. Але дуже швидко я знову думаю про інше. Я щось же розумію, я проробив в газеті майже десять років. Так, шукати мене будуть і в першу чергу підуть у воєнкомат. А там скажуть, що бачити не бачили і чути не чулу. В призначений час не з'явився і все. Вони повірять. Я ж знаю, як працює міліція. Кілька років назад по дорозі до пляжу на Голубих озерах була вбита дівчина. Міліція тричі обшукувала кущі при дорозі, в надії знайти якісь докази. І що? Лише коли вбивцю схопили, він показав, де викинув сумку жертви. В метрі от дороги, в кущах, які, по рапортам, обшукували тричі! Так само і в військкоматі, менти не будуть тиснути, не будуть проводити перехресних допитів, а просто вислухають відповідь і підуть. Будуть розробляти версію, що я зник по дорозі. Будуть проводити опитування свідків, розмовляти з водіями маршруток, ще багато чого, списувати цілі кіпи паперу, вони це вміють краще за все, але мене не знайдуть!
Через кілька днів інтерес до моєї теми вщухне, я зникну з шпальт та екранів, щоб з'являтися у роковини зникнення, ну, може, ще в День журналіста колеги на якомусь фуршеті вип'ють чарку. Про бідолашного Паштета будуть пам'ятати лише родина та кілька друзів. Я заплакав, а потім засичав. Солоні сльози попали в рани на щоках, ті заболіли.
- Що таке, друже? – спитав мене дядько.
- А хто ви? – спитав його я. Не знаю навіщо, може щоб зістрибнути з сумної теми. Мені і так було погано, щоб ще думати про сумні теми.
- Я прапорщик Саломаха. Взвод тилового забезпечення. – доповів мені дядько, щиро посміхаючись. – Як ти? Тримаєшся?
Я кивнув головою. Почав роздивлятися де це я. Ніколи не був в середині БТР, коли вчився на військовій кафедрі, то у нас були тільки самохідки. БТР був завантажений якимись ящиками і оклунками, біля яких поклали і мене. Саломаха сидів поруч. Дивно, але тримав в руках автомат. Справжній АК. Навіщо йому автомат?
- Автомат? – здивовано спитав я.
- Автомат. – здивовано відповів прапорщик.
- Нашо?
- Ну як це! А як нападуть? Ми без зброї із Застави ні ногою.
- Застави?
- Застави.
Якщо застава, то це прикордонники. Ми з ними співпрацювали, особливо коли вони ловили великі групу нелегалів, здебільшого індійців та китайців, що перли через Україну в Європу.
- Майора Шишку знаєш? – спитав я.
- Кого?
- Майора Шишку. Він керівник вашої прес-служби.
- Якої прес-служби?
- У вас у прикордонному загоні є прес-служба!
- У прикордонному може і є, звідки я знаю?
- А ви що, не прикордонники?
- Звісно, ні! Ми мотопіхота, армія! – досить погордо відповів Саломаха.
- А Застава до чого? – здивувався я.
- Ну, це ми так її називаємо. А офіційно вона зветься Центральний опорний пункт. ЦОП.
Нічого не про якій ЦОП я не чув. Як і про мотопіхоту. Військ в області було мало. Он, навіть, інститут ракетних військ та артилерії розігнали. Більше, мабуть, великих військових частин і не залишилося. Звідки тут мотопіхота?
- Слухай, а це яка область?
- Де?
- Ну, де ми зараз їдемо?
- Ніяка.
- Як ніяка? Вся України на області поділена! – здивувався я.
- Ну, не знаю. Спитаєш у керівництва, коли приїдемо. – відповів Саломаха. – Води хочеш?
Я кивнув головою і отримав флягу. Коли пив, то зрозумів, що мої губи роздулися, як вареники. Сучий майор Огурцов! От тварина! Я відчув до нього злість. Мене ж ніколи в житті не били, тим більше по обличчю, ось так нахабно.
- Ти майора Огурцова знаєш?
- Звісно знаю! Він же наш куратор в Сумах.
- Чий куратор?
- Північно-Східної Окремої групи військ. ПСОГВ. Це ми так називаємося. Хоча яка там в дупу група! Менше батальйону! – почав бікатися Саломаха. – Раніше була група військ! Танки, авіація! А зараз - голі і босі, ледь відбиваємося.
Я дивився на його кругле обличчя, сподіваючись побачити іронію. Але ніякої іронії не було. Він говорив серйозно. Говорив якісь дурниці, але дуже серйозно.
- Від кого відбиваєтесь? – обережно спросив я. І побачив, що це питання дуже його здивувало.
- Як від кого? – він прискіпливо подивився на мене, чи не жартую. Але з таким обличчям, як у мене, люди, зазвичай, не жартують. – Ти що, не знаєш? – запитав він мене, все так же дивдячись в очі. В одне око, інше запливло чимось гарячим і червоним.
- Не знаю. – чесно відповів я. І подумав, що це нагадує мої сни. Мені, чомусь, частенько сняться важкі і довгі сни з абсурдним сюжетом. В тих снах я завжди намагаюсь щось довести, або чогось уникнути, але мені це не дуже-то вдається. Бо у тих снах якась важка, густа атмосфера, в якій кожний рух коштує величезних зусиль. Я б'юся там, як у болоті, а ця густота все глибше поглинає мене. При чому, сни завжди сюжетні, в них є, нехай і абсурдна, але своя логіка. Вони висмоктують з мене всю кров. І коли я прокидаюся вранці, то відчуваю себе змореним і розбитим. Мені пояснювали, що такі сни є проявами мого комплексу меншовартості. Не знаю. Але знаю, що ось зараз мені снився один саме такий сон. З викраденням, розбитим обличчям, військовою технікою і якимись таємницями.
- Ти не знаєш про чорних? – спитав мене Саломаха з таким виразом обличчя, наче питав чи знаю я, що земля кругла.
- Про чорних. Про табагачів.
- Про табагачів? Це що, племена якісь? – колись я захоплювався історією Древнього Світу і раннього Середньовіччя. Здається, у Гумільова (того дядьки, що придумав теорію пасіонарності, а також обстоював тезу, що монголи Русь не палили, а складали з нею спільність. Бу-га-га! Правильно, все зло від Папи.), так ось у Гумільова я щось читав про табагачей. Але то Гумільов, а це життя, двадцять перший вік, Україна.
- Племена! Племена! Кочовики йобані! Вороги! Чорні! – залепетав Саломаха. Його обличчя зробилося серйозним і рішучим.
Я знову поліз в кишеню за мобільним. Якщо зв'язку знов не буде, то це сон. Галімий сон, пити менше треба. Це такий вираз, але мені все миттю стало зрозуміло. Ну так! Вчора набрався, як свиня, от тепер і ввижається! Хоча раніше сни такі приходили здебільшого після кіно. Якщо дивився увечері якусь складносюжетну історію, то мозок потім не міг зупинитися і фабрикував сни. Я дивився на мобильник, який показував, що покриття немає, коли БТР різко загальмував. Я ледь не впав з нош та Саломаха мене підтримав.
- Що там таке? – крикнув він досить стривожено. Від його посмішок і гарного настрою не залишилося і сліду. Він зробився напружений і нервовий.
- Завал! – відповіли йому спереду, мабуть, водій. – Дерево впало.
- От чорт! – вилаявся Саломаха і клацнув затвором. – Лежи тут і не вилізай! – сказав він голосом, що не передбачав заперечень. Я кивнув головою. З розбитим обличчям важко сперечатися. А ще я нічого не розумів з того, що відбувається. Соломаха застебнув на собі бронежилет, натягнув шолом, одягнув на руки якісь штучки, схожі на лати лицарів.
- Зараз порадимося, що робити. – прошепотів Соломаха і зняв автомат з запобіжника. Він виглядав кумедно, вискочив за БТР, тримаючи автомат напоготові, закрив за собою люк.
Я сів на ношах. Подумав, що це може бути непогана історія. Оце поєднання БТР-ві і кочовиків, з цього можна зліпити неабиякий треш. До того ж нехай кочовики будуть незвичайні. Ось Соломаха зве їх чорними, то нехай вони будуть неграми. Неграми, що їздять не на конях, а на величезних птахах, таких собі страусах-гігантах, метри в три заввишки. Круто, являєте як будете виглядати орда цих Чорних! А ще як додати їм у зброю бензорізи! О, це зовсім круто! Сто негрів з ревучими бензорізами верхи на здоровезних курицях! А ми по ним з автоматів і кулеметів! Оце буде місилівка!
Я любив треш-фантастику, в мене було півсотні фільмів 30-50 років на цю тему. Всілякі "Подорожі на планету доісторичних жінок", "Франкенштейн з іншої планети", "Пригоди зоряних бродяг", "Краще зі спійманих ззаду-2". Розкіш і багатство, а не кіно.
Я відчув, що хочу відлити. Підвівся, в БТРі було тісно, до того ж в мене болів бік, по якому пройшлися чоботи товаришів з військкомату. Я застогнав, але до люка доліз.
- Ти куди? – спитав мене водій, якого я не бачив.
- До вітру.
- Не можна! А що як чорні?
- А що вони зроблять мені своїми бензорізами?
- Ким? – водій так здивувався, що не зміг нічого мені сказати. Я ж відкрив люк в боці БТРу і виліз. Ми стояли на дорозі серед поля. Попереду був якийсь лісок. Я оглянув одним оком колону. Два БТРа та три вантажівки. При чому вантажівки було обшиті листами заліза, то виглядали, як лицарські шоломи на колесах. Дивно. Я зійшов з дороги у бур'ян, досить високий, ноги в ньому путалися. Я хотів відійти, бо не дуже правильно справляти потребу на очах у інших людей. Та йти було важко, до того ж дув холодний вітер, я відійшов метрів на двадцять і зупинився. Розстібнув ширинку і почав дивитися в небо. Щось є в тому, щоб відливати на природі. Можна ось так от відкинути голову і дивитися на небо, геть закрите хмарами.
- Лейтенанте! – я не здогадався, що Соломаха кричав мені. Я був Владюша, Паштет, журналіст, ні спочатку я був поет. Хто завгодно, але тільки не лейтенант. Я відчував задоволення від напору сечі.
- Лейтенанте, назад! – я так і не зрозумів, що звертаються до мене, але голос прапорщика був сповнений такої тривоги, що я обернувся. Побачив кумедну картину. Соломаха і ще кілька хлопців з автоматами сховалися за БТРами і вантажівками, махали комусь руками.
- Тікай, лейтенанте! – тут тільки я дотумкав, що звертаються до мене. Помахав рукою, закінчив справу, стряснув цюцюрку.
- Падай на землю! На землю! – закричав мені Саломаха.
Це було тупо, падати на землю. Що, прямо там, де я відлив? Що це за дурниці? І чого вони валяються на землі? Холодно ж! Можуть простудитися. Я йшов до дороги, в цих бур'янах, думав, що їх можна було б підпалити. В дитинстві це була одна з головних забав – навесні палити суху траву. Для цього на палку насаджувалася пластмасова банка, яка підпалювалася. Пластмаса горіла, плавилася і падала на траву палаючими краплями. Там можна було підпалити багато.
- На землю! – Соломаха прямо такі надривався. Дорослий чоловік, а оце одягся у шолом, у бронежилет, валяється з автоматом під колесами БТРа, кричить так, наче його ріжуть. Звісно, усе робилося зрозумілим, якщо це сон. Для сну, принаймні мого сну, те що відбувалося, було нормальним. Я бачив і куди більш абсурдні, зарозумілі сни. Я тільки заспокоївся, як почув якийсь свист. Я ніколи не чув такого свисту. Потім щось пролетіло поруч зі мною. Долетіло до БТР, який вже був недалеко і вдарилося в нього. То була стріла. Я бачив її на власні очі. Стріла, як в музеях, чи кіно про індіанців. З гострячком попереду та пір'ям на кінці.
- На землю! На землю! – це кричав і Соломаха і інші, але я нічого не розумів. Я просто йшов, я подумав, що нехай стріла. Але я ніколи не вмирав у сні. То не умру і зараз. Хай стріли літають, що мені до стріл? Знову свист, ще постріли, це Соломаха почав стріляти кудись мені за спину. А якийсь хлопець підхопився і кинувся до мене. Він біг до мене, потім збив з ніг, притиснув до землі і потягнув до БТРу. Я пручався, бо я не розумів цієї тупості. Навіщо таскати мене по землі, коли я б і сам дійшов останні кілька метрів. А тут ще стрілянина. Всі стріляли. Був справжній бій.
Той хлопець, що тягнув мене, зненацька закричав. Ми були вже поруч з БТРом, нас затягнули під нього.
- Не стріляти! Берегти набої! – закричав Соломаха. – Сашко, що з тобою!
- Вони влучили. – відповів солдат, який таскав мене.
Дійсно влучили. З ріки солдата стирчала стріла. Така сама, як і та, що пролетіла повз мене.
- Чорт! Тримайся! Зараз я витягну стрілу!
Соломаха навіщось почав одягати рукавиці, як у зварювальників, потім обережно витягнув стрілу. Вона увійшла не на багато. Сантиметра три-чотири. При тому ж рука, то важких поранень нанести не змогла.
- Зараз, зараз, оброблю рану. - Він почав рвати зубами пакет, капав йодом, закривав рану бинтом. Робив все швидко і вміло, так наче тільки тим і займався, що лікував рани.
Я дивився на все одним оком і час від часу жахався від того, що відбувається. Стріли, поранення, кров. Потім згадував, що це сон. Намагався все запам'ятати, щоб потім про це написати. Іноді в снах трапляються чудові ідеї. Головне їх не забути.
- Все, готовий, тримайся Сашко, все буде добре. – шепотів Соломаха.
- Я вмираю. Я не хочу вмирати! – зненацька сказав солдат і гірко заплакав. Всі похнюпилися і замовчали. Це було дивно, від чого вмирати? Від ранки на руці? Та що це за маячня? Ви подивіться на моє обличчя, ось від цього дійсно можна вмерти, але я не плачу!
Я хотів щось сказати, коли Соломаха наказав віднести пораненого в БТР. Хлопця на руках витягнули з-під коліс і занесли в середину.
- Слухай, ти як, автомат втримаєш? – зненацька спитав мене Саломаха.
- Автомат? – я не знав, як мені вести себе у цьому сні. Чи просто споглядати, чи зайняти активну життєву позицію.
- Зараз нам кожний ствол важливий. – сказав Саломаха і подивився на мене з надією. Коли люди дивляться на мене так, то я завжди соромлюся обманути чиїсь очікування.
- Втримаю. - сказав я. Не дуже впевнено, бо я тримав автомат всього кілька разів у житті, а стріляв і взагалі то тільки коли нас вивезли на полігон під Стецьківкою. До речі, не влучив жодного разу. Автомат стукав мене у плече і скакав у руках, як свинка у поганого колія.
- Тоді пішли. – сказав Саломаха. – Каску одягни. І на ось, бронежилет.
В мене боліла плечі і ребра, все ж таки ті потвори у військкоматі добряче мене відпиздили. Ледь утиснувся у жилет, він був малий на мене і не застібався на боці.
- Ну нічого. Хоч щось прикриє. – сказав Саломаха мені. – Значить так, пан лейтенант буде стояти на цьому БТРі, Сергієнко на другому. Дивіться навколо, як тільки побачити щось підозріле, то стріляйте. Чорні поруч. Їх було декілька, одного ми вбили, але може десь тут є і орда. Говійний, Паць та Юрчишин ідуть зі мною. Узяти сокири та пилку. Швидко прибираємо дерево і їдемо далі. Все зрозуміло?
- Так точно! - відповіли йому.
- Стріляємо на кожний рух. Навіть при землі! У них можуть бути викопані ями, де вони ховаються! То коли є хоч малий сумнів – стріляйте! – Соломаха кричав, як футбольний тренер у перерві, що намагається переламати ситуацію і підняти дух гравців.
- Пішли. – він сіпнув мене за плече.
Ми вилізли з-під БТРу, Соломаха допоміг залізти зверху.
- Ховайся за баштою і будь насторожі. Сергієнко, стоїш? – крикнув Соломаха.
- Стою! – відповів йому солдат, що стояв на БТРі в кінці колони.
- Дивіться, хлопці, не підпустіть чорних! Водії, приготувати зброю. Будете допомогати вогнем! – крикнув Соломаха.
З кабін броньованих "Уралів" висунулися стволи. Соломаха і троє з ним побігли вперед, до дерева, що лежало поперек дороги. Соломаха і ще один тримали автомати, а двоє інших почали рубати дерево. Сокири автомати, ще раніше стріли, поле, безсніжне, вкрите сухою травою поле, яке йшло аж до самого горизонту. Відчуття тривоги, відчуття ворога поблизу. Я уже зрозумів, що відбувається. Це був мій перший сон, зроблений під комп'ютерну гру. Я в них не грав, але хлопці в редакції досить міцно на цьому сиділи, то стріляли монстрів, то ганяли машини, то літали над Кримом і йобали російські МіГи. Ось і зараз щось таке. БТР, автомати, камуфляж. Не розумів до чого мені розбили морду, але ж мені завжди сняться абсурдні сни. Завжди неприємні сни. Це комусь там сняться голі баби чередами, або ж польоти, мені ж завжди сниться щось важке і неприємне.
Я дивився навколо. Хороша графіка, усе було як насправді. І ліс і поле і техніка і люди. Дуже реалістично, мабуть якась дорога і важка гра. Я десь читав, що зараз багато ігор виробляють в Києві, який став чи не столицею їх виробництво. Це теж наша, бо персонажі розмовляють без акценту. Я згадав зморшки на обличчі Соломахи, його щетину. Оце так проробка деталей! Хоча ні, якщо це сон, то це сон, а не комп’ютерна гра. Сон, зроблений під гру. А може я попав у гру? В мене було одне оповідання про це. Як жива людина опинилася в коловороті гри, з якого немає виходу. Це примітивна стрілялка, що дня герой повинен воювати, вбивати, виживати. Що залишатися у грі потрібно набирати певний рівень очок. Тобто вбивати інших. У грі все по-справжньому. Поранення і жах, відчай та сумніви. В кінці кожного кола гри, проходить облік, ті, хто не набрав необхідних очок, зникають. Герой борсається, він все шукає вихід з гри, йому здається, що у покинутому підземному бункері, де відбувається гра, є двері, через які можна повернутися в життя. Але він не може знайти тих дверей. І, кінець-кінцем, просто здається, не набирає очок та зникає.
Краєм ока я побачив якийсь рух у полі. Метрах в ста, здається, був якийсь ярок, з якого стирчали верхівки дерев. І там наче щось мелькнуло. Якби це було кіно, то я б цього не замітив і відвернувся, а ворог міг би підкрастися ближче і нанести удар. Але ж я параноїк, я по п'ять разів перевіряю чи на місці мій гаманець та мобільник, чи зачинив я двері, частенько мені здається, що за мною стежать і я часто озираюся. Щоб я помітив якійсь рух і не звернув на нього уваги! Та я найкращий спеціаліст по виробництву слонів з мухи! Я тільки і дивився у той ярок. Я чекав, що ворог з'явиться звідти. Будь-який ворог, я б не здивувався і неграм на величезних страусах та з бензорізами. Це б тільки додало шарму грі. Але з ярку зненацька вискочила ціла орда кінників. Багато, усі в міхових шапках, з довгими списами і луками. Вони вискочили з ярку і розсипалися по полю, наче жменя гороху по підлозі.
Чомусь, такі вороги здивували мене куди більше, аніж ті самі негри. До того ж вони все робили в тиші, не було чутно ані стукоту копит, ані криків. Але це ж гра. Вороги – є вороги і я натиснув на курок. Автомат заплигав у мене в руках, я намагався схопити його, але він вислизав, як риба. На щастя, відкрили вогонь і інші. Кінники почали падати на землю разом з конями, але інші скакали. І почали кричати щось на кшталт "Халва! Халва! Халва!". Я, нарешті, ухопив автомат і дав чергу, збивши одного чи двох, коли в мене закінчилися патрони. Де взяти повний ріжок? Якби на моєму місці був Граф чи Дід, вони б швидко зметикували, що робити, бо вони собаку з'їли на іграх. А я стояв і дивився. Здається, Саломаха щось кричав мені, але я не чув. Потім щось вдарило мені в груди і я полетів з БТР. В наступний мент я вже лежав на землі. Перша думка – чи не зламав я хребет. В мене фобія зламаного хребта. Колись у нас в місті був відомий слідчий прокуратури Звірослав Клінков. Я не бачив людей більше за нього: він був вищий за два метра і важив кілограмів сто п'ятдесят. Про нього ходило багато розповідей, він вважався самим страшним свідчим, а потім його поранили. Жахлива історія на вокзалі, якісь грабіжники почали нервувати, стрілянина, куля перебила Клінкову хребет і він став інвалідом. Він не міг рухати нічим. Тільки двома пальцями. Він написав книгу спогадів, яку я порадив йому назвати "Два пальці прокурора". Про Звірослава я написав оповідання "На морі", в якому намагався викласти свій страх стати калікою.
- Живий? – біля в мене впав Саломаха. – Нічого собі! – він кричав і стріляв з автомату, ховаючись за колесами БТРа.
Тут тільки я побачив, що у мене з грудей стирчить стріла. Така сама, як і попередні. Виглядала досить дико. Пір'я, деревина.
- Два сантиметри! Два сантиметри! – кричав мені Саломаха. Стрілянина продовжувалася, але вже не так активно. Потім все вщухло.
- Відступили! – крикнув хтось.
- Залазь в БТР. – наказав Саломаха.
Я підвівся.
- Та стрілу витягни! – засміявся Саломаха.
Я одним оком придивлявся до тієї стріли. Дійсно – два сантиметри до кінця бронежилету, до неприкритої шиї. А що якби вона попала вище? Скільки в мене життів в цій грі? Схопився рукою за древко.
- Тільки обережніше, вони отруйні. – сказав якісь солдатик, що проходив поруч.
- Отруйні? – я убрав руки від стріли.
- Та не бійся, тільки гостряк. – Саломаха одяг рукавиці зварювальника, схопив стрілу і вирвав її. Потім простягнув мені автомат. – На, і більше зброю не кидай. Поки живий, за зброю тримайся залізно. Зрозумів?
- Так точно.
- А тепер залізай. Поспішати треба, у нас поранений є.
Я заліз в БТР, Саломаха закрив люк і крикнув: - Поїхали!
БТР знову почав плигати по дорозі. Я дивився на дірку в бронежилеті. Вона ж була. І груди боліли в цьому місті. То стріла була!
- Бляді чорні! Засідку вирішили зробити! Тварі! Зовсім знахабніли! Сашко, як ти?
Поранений солдатик не відповідав. Він лежав на моєму місці, побілів, важко дихав. На лобі у нього виступило кілько крапель поту. Виглядав погано, так у фільмах поглядає люди, що вмирають. Я відвернувся. Я не любив таких картин.
- Що вони хотіли? – завжди рятувався від неприємного словами.
- Що, що! Вбити нас! Тоді Заставі – хана.
- Чому?
- Бо ми веземо боєприпаси і їжу! Ці чорні, вони дикуни, але дещо вони розуміють. Ось і вирішили так вдарити. Собаки. Раніше так далеко не нападали.
- Як далеко?
- За Заставою. Аж на дванадцять кілометрів! – Саломаха поміняв ріжок в автоматі.
- Можуть ще напасти?
- А хто їх знає, тварей цих? – Саломаха дістав цигарку і закурив. – Хочеш?
- Ні, я не курю.
- Молодець. – Саломаха нервово затягувався.
Я намагався згадати нападників. Так, вони були на коня. Невеликі, і коні і їх хазяї. Зі списами, луками, здається, було і кілька шабель. Вони були в міхових малахаях, кожухах, у декількох були і кольчуги. Все просто відмінно пророблено. Я бачив, навіть пар з конячих ротів. Ось тільки б сніжку треба додати. Бо що це за зима, без снігу? Звісно, що в Сумах снігу теж немає, але навіщо цю природну помилку переносити у гру? І цікаво, хто ці всі люди? Саломаха та інші. Вони самостійні герої, чи масовка гри?
- А де тут у вас можна життя поповнити? – спитав я прапорщика, який вже докурив цигарку і зараз щось думав, зібравши чоло у кілька глибоких зморшок.
- Що?
- Ну, чи здоров'я де можна узяти?
- Здоров'я?
- Так, ну ось якщо мене поранять, то що робити, щоб не вмерти?
Соломаха скоса подивився на пораненого. Той трохи стогнав, лежав з закритими очима і ні нащо не реагував.
- Та нічого не зробиш. У чорних отруйні стріли. – тихо відповів Соломаха. - Достатньо подряпини і ти вже готовий. Лікарі нічого не можуть зробити. Кажуть, що є протиотрута, але вона дуже дорога. А у нас і так фінансування обмежили, ледь вистачає на харчі. – Саломаха сидів сумний, ледь не плакав.
- Тобто, якщо поранять, то все? Кінець гри?
- Кінець. Ось Сашка навряд чи довеземо. Отрута швидко дії. Бідолашний, а йому ж два місяці до демобілізації залишалося. Додому хотів. він сам з Полтави. Хороший хлопець. – Саломаха зітхнув і дістав нову цигарку.
З того, що ці товариши вмирали, я зробив висновок, що вони масовка, які і ті кінники. А герой тут один я. Ну, може ще хтось, кого я не знаю. Треба самому дізнатися, як тут можна набирати здоров'я і життя.
- Важкі часи. – зненацька промовив Саломаха між затяжками. Він зняв шолом, видно було його сиву круглу голову з залисинами.
- Чим важкі?
- Тим що всього не вистачає. За два роки ти перший офіцер! Набоїв для кулеметів на БТР давно вже немає. Стирчать, як хуї у зеків: без користі. Снарядів для гармат мало. По харчам обмеження. На чесному слові тримаємося. – він сплюнув.
Я любувався його щетину і плямою землі на щоці. Нічого собі пропрацьовка! Це якась розкішна гра! Тільки не зрозуміло, навіщо сюди сувати сюжет про важкі часи. І взагалі, дуже багато розмов. Треба більше стрілянини. Щоб напади йшли майже без перерв. І де ті ж самі літаючи негри з бензопилами? Це ж розкішний хід! Можна з ними так все обставити! Дуже круто!
- Ніхто не хоче тут служити. – продовжував ремствувати Саломаха. – Ось тебе прислали та і то видно, що не по добрій волі!
Я посміхнувся. Так, на мою морду глянеш і розумієш, з якими почуттями я сюди потрапив. По БТР щось почало дзенькати.
- От тварі! Мало їм! – закричав Саломаха.
- Що це?
- Чорні знову стріляють!
Тут я зрозумів, що дзенькають стріли. Саломаха просунув автомат у якусь щілину і дав чергу. Десь ще почали стріляти і дзенькання припинилося. БТР їхав далі, важко перевалюючись на ямах. На якийсь вибоїні БТР плигнув і поранений застогнав.
- Сашко, може води? – кинувся до нього Саломаха. Але хлопець був непритомний.
- Чого тебе понесло в поле? – запитав Саломаха і зло подивився на мене.
- Відлити.
- Невже не розумів, що вбити можуть?
- Хто?
- Чорні! Тобі дивом пощастило, що не попали! А то б лежав замість Сашка!
- Пощастило?
- А мені Дід би за тебе голову зняв!
- Дід? – здивувався я.
- Дід. – махнув головою Саломаха.
Я подумав, може це жарти нашого Діда? Хоча які там жарти? Зробити таку гру він не міг. І як би він запустив мене в неї?
- Хто такий Дід?
- Командувач наш. Полковник Москаленко.
Я знав одну Москаленко, але вона була зовсім не полковник.
- Він сказав, що за тебе я головою відповідаю. – продовжив Саломаха.
- А чим я так важливий?
- В нас артилеристів немає. Капітан Бараболя вже два місяці, як загинув. А без нього батарея не працює. Якщо Орда прийде, ми ж без батареї не встоїмо. Давно вже артилериста прохали, ось тільки зараз тебе прислали.
Я був здивований. У грі якимось чином знали про те, що я закінчив військовою кафедру і був лейтенантом запасу, командиром взводу розвідку артилерійської батареї. Тобто артилеристом. Ну, ним я був по запису у офіцерському квитку, не більше того. Я ж навіть з гармати жодного разу не стріляв, найбільше що нам дозволили на полігоні, це стріляти трасуючими набоями з автоматів, причеплених до гарматних стволів.
Я відчув, як у роті зробилося гірко. Так завжди бувало, коли я думав про щось неприємне. І зараз думав. Бо ж зрозумів, що відбувається насправді. Я великий вигадник. Я вмію довго не бачити те, що є. Знаходити якісь дрібниці, в яких ховатися від дійсності. Ось зараз, оця вигадка про гру і сон. Якій сон? У сні я жодного разу не ходив до вітру! У сні мені жодного разу не розбивали обличчя! У сні я ніколи не розмовляв з людиною, яку бачив ось так ясно. У сні все відбувалося туманно і непевно. А ось зараз це було життя! Я не знав, як це все зрозуміти, але життя! Я не сплю! Не сплю!
- Їбанутися! – промовив я.
- Що?
Матами у сні я теж не лаявся. То це був не сон.
- Це що, все насправді? – спитав я у Саломахи.
Той здивовано на мене подивився. Мабуть, підозрював, що я збожеволів.
- Насправді?
- Що насправді?
- Ну, оце все. БТР, кінники, стріли, моє розбите обличчя. Це все правда?
Він дивився на мене і нічого не розумів. Він не розумів суті мого питання. А мені стало страшно. Якби у мене в роду були божевільні, я міг би заспокоїтися, що просто збожеволів і все. Але у мене в роду були селяни та ремісники, які хворіли різними хворобами, але божевільних серед них не було. В мене психіка, як у носорога. Так, я знаю, про письменників завжди кажуть, що вони трохи того. Грубо кажучи, йобнуті. Є такий стереотип, що нормальна людина не буде годинами сидіти перед комп'ютером і тицяти клавіші. Голівуд старанно підтримує цю гіпотезу, там письменники, і взагалі митці, частенько ріжуть когось на смужки чи ще щось таке. Але це застарілий погляд, так могли думати лише у дев'ятнадцятому сторіччі. А зараз всі розумні люди розуміють, що творчість то є не хвороба, а терапія хвороби. І немає нічого більш нормального за людину, яка пише вірш чи оповідання. Бо таким чином вона рятується від неврозів, тобто виліковується, а не хворіє.
Але зараз, здається, я захворів. Я потрапив у якусь пастку. Мене схопили і кинули в якесь небуття! Як вони так могли поступити зі мною! Я ж не якесь чмо! Я журналіст, я поет! А мені розбили обличчя і везуть кудись, де потрібні артилеристи. Що це, їбати його в сраку, за Кафка! Я люблю абсурд і сюрреалізм, але одна справа: книги чи кіно, а інша – життя! Моє життя!
Я аж тремтів від люті. Треба було заспокоїтися, бо коли я дратуюся, то можу наробити помилок. Спокій і впевненість.
- Слухай, розкажи про Заставу. – я запитав, бо подумав, що мені треба знати якомога більше про те місце, куди мене везуть.
- Що розказати? – здивувався Саломаха.
- Ну, що знаєш. Ти давно тут?
- З вісімдесят п'ятого.
- З якого?
- З вісімдесят п'ятого.
- Тобто застава існувала і при совці?
- Та їй сімдесят років, а то і більше!
- Сімдесят років?
- Більше. У нас кілька будівель ще дореволюційні. Думаю тут років сто п'ятдесят, мінімум, стояли військові частини.
- І що вони робили?
- Те саме, що і ми. Воювали з чорними.
- Навіщо?
- Як навіщо? Щоб стримати їх. Щоб вона не пройшли далі і не спалили всю країну.
Я дивився на нього. Саломаха був серйозний, жодної іронії.
- Тобто ви б'єтеся з цими дикунами, щоб врятувати Україну?
- І не тільки. Ти уявляєш, що буде, коли чорні вирвуться на волю, та вони всю Європу спалять! Вони ж криваві дикуни!
Він говорив серйозно, але я ж був не дурень! Я ж розумів, що на дворі двадцять перше сторіччя. Глобалізація, інформаційна ера, постіндустріальне суспільство і все таке. Про що тут можна було говорити? Які дикуни? Ні, дикуни то ще залишилися! Якісь папуаси, племена в Амазонії, може ще десь. Але то крихти! І то справжні дикуни! А не кінники! Кінних дикунів точно не залишилося! До того ж у Європі! Яка Україна не загнана, але це Європа! Тут не може бути тих кочовиків! Це смішно!
Я зареготав, а потім замовчав. Бо я ж їх бачив. Бачив тих чорних, хоча вони були зовсім не чорні. Якісь кочовики, як у фільмах про Чингізхана. Ні, не те щоб вони були вузькоокі, я не розгледів їх облич, не знаю якої вони раси. Аля я їх бачив. Я звик довіряти своїм очам. Я не вживав наркотики, не допивався до білої гарячки, в мене не було розладів психіки. Якщо я щось бачив, то це було. І я бачив кочовиків.
- Котра зараз година?
- Десь біля першої.
Отже. Десь біля дев'ятої я втратив свідомість у підвалі обласного військкомату. Це було три з гаком години тому. Навіть на легковику мене не могли далеко відвезти. А що там вже казати про це грузне чудовисько, що ледь повзло по дорозі! Я був десь недалеко від Сум! І я знав, що під Сумами немає жодних диких кінників! Немає! Я ніколи не чув про щось подібне. А я ж журналіст, я багато про що чув! Їх не було, бо не могло бути! Не могло! Ніяких вершників! І цього БТР теж! Я прожив тут тридцять років і жодного разу не бачив БТР! Жодного! Це смішно!
Далі я сунув палець у дірку, яку залишила стріла в бронежилеті. Дірка була. І стріла була, я дуже добре її запам’ятав. І ті дикуни на конях були. Я їх бачив! Я бачив навіть пар з вуст їх коней! В мене почала боліти голова. Коли переді мною стоїть незрозуміла, чужа задача, в мене починає боліти голова. Вона болить від шахів, від кросвордів, від малювання. А ось скільки б я не думав про сюжети чи рими, вона ніколи не болить. Бо це мої теми. Важкі, але улюблені.
Ось зараз, що я повинен був думати зараз! Так, я письменник, я багато чого навигадував у житті. У Суми являлися інопланетники і сам Гівнодемон, мої герої втрачалися в часі і билися з чудовиськами, ще багато чого. Але то була література, вигадки. А ось зараз ні! З одного боку я знав, що цього не могло бути, а з іншого, я бачив, що воно є.
- Владюша, Владюша. – я застогнав, жаліючи сам себе.
- Що, погано? – спитав Саломаха.
- Погано. – зізнався я. Міг би ще додати, що дуже погано, надзвичайно погано! Міг би і заплакати, але втримався. Це прозаїки можуть плакати, можуть занепадати духом, можуть здаватися. Поети – ні. Поет повинен усі життєві труднощі перемелювати на вірші. Оце зараз важко, я не розумію, що зі мною відбувається, про це треба щось написати.
Розпач обступає з усіх боків
Відчай дере серце до нестями
І летять до мене ворони та круки
Із своїми чорними вістями
Геть, пташинство гидке! Геть!
Не бачити вам моєї поразки
Бо зуби зціплю, зберу пальці в кулак
І покажу мужності зразки!
Поет в Росії більше ніж поет
А в Україні більше ніж прозаїк
Герой він, до того ж - анахорет
В коханні перший і на полі брані
Забув значення слова "анахорет", але воно таке звучне, красиве. Хай буде. Я посміхнувся і трохи заспокоївся. Так, вірші лікують! Ось я склав дюжину строчок і вже посміхаюся. Згадую давніх греків, які вміли тримати удари долі. Щоб не трапилося, не здавайся і сподівайся на краще. Ось я нещодавно подивився фільм Сідні Люмета "Ігри диявола". У Маріси Томей такі цицьки! Але головне не це. Мене вразив епізод в конці, коли старший брат, якого проблеми обступили з усіх боків, здається ось-ось впаде у відчай. Я вживався у його стан і мені здавалося, що він полізе у зашморг. Бо через його загинула рідна мати, самому йому світила тюрма і безчестя, а жінка, як виявилося, зраджувала з його молодшим братом. Але цей білявий боров не здався, він попер вперед, як танк. Він боровся до останнього. Це не відміняє того, що він паскудник і дурень, все так! Але така боротьба до останнього визиває повагу. Він міг би бути одним з трьохсот спартанців. Не тих підкачаних підорів з голлівудського непотребу, а справжнім спартанцем. Вони теж були мерзотники, вони вбивали своїх ілотів, але вони не здавалися. Це поетично.
- Скоро вже приїдемо. – каже Саломаха. Не стільки для мене, скільки для пораненого, хоча той нічого не чує, вже ледь дихає.
Я дивився на Саломаху. Таких, як він, я називаю прозовими творами у людському виконанні. Ні, він може бути непоганою людиною, він таким і є, але він тупий та приземлений. Польоту в ньому немає, думаю я з позиції поета. Не те щоб сам дуже вже літаю, але деяка прозорість духу в мене є. Я можу розплакатися на зворушливій сцені (мама розповідає, що в дитинстві я просив читати собі кожний вечір казку про "Сіру шейку" і кожного разу гірко, чи навпаки солодко, плакав, хвилюючись за долю бідної пташки, до якої по льоду лізе підла лисиця). Красива жінка може мене схвилювати до болю в серці. Якесь почуте слово, чи вираз, можуть викохатися у моїх думка до цілого твору. Ну, я дуже себе люблю і прислухаюся до себе, як ви це помітили.
- О, сьома башта. – сказав Саломаха.
- Хто?
- Сьома башта. Окрім Застави є ще дванадцять башт, на яких стоять пости.
- Навіщо стоять?
- Щоб чорні не пройшли.
- Та вони ж проходять, на нас он напали!
- Ну, невеличкі банди можуть проходити, але Орда не пройде.
- Орда? Їх може буде багато?
- Їх може бути як мурашів. У 1992-му році, коли вони спробували взяту заставу, я бачив їх військо, яке розстилалося до горизонту. Величезна чорна хмара. Щось страшне.
- І ви вистояли?
- Тоді було легше. Прилетіли штурмовики і за кілька хвилин все було скінчено. Їх було вбито, мабуть, десятки тисяч.
- Десятки тисяч?
- Так, вони ж зібралися усі. З тієї пори вже пройшло шістнадцять років. В найближчі кілька років буде новий напад Орди.
- Звідки ти знаєш?
- Бо підросли діти вбитих.
БТР зненацька зупиняється, чутно якісь скрегіт.
- Що таке? – лякаюся я.
- Все нормально. Ворота відчиняються. – заспокоює Саломаха.
Він вже відкриває люк, вискакує з БТРа майже на ходу, кричить:
- Лікаря! Лікаря! У нас поранений!
Чутні якісь крики, БТР нарешті зупиняється. Пораненого виносять. Я сиджу на місці. Я боюся вилазити. Я не знаю, що побачу. Сьогодні я боюся усього нового. Не хочу його бачити.
- Пане полковнику, вантаж доставлений! – чую я голос Саломахи. – На нас був напад чорних. Біля трьох сотень. Атаку відбили, орієнтовні втрати ворога десь біля сорока вбитими і кілька десятків пораненими. У нас поранений сержант Іваненко.
- Артилериста привезли? – питає чийсь строгий голос. Я розумію що це Дід. Не той Дід, що у нас в редакції, а інший Дід, справжній Дід.
- Так точно! Він у БТР. Трохи пошкоджений! – доповідає Саломаха.
- Пошкоджений? – грізно дивується Дід.
- Таким нам його здав майор Огурцов.
- От щур тиловий! – гнівається Дід.
Я чую, як він крокує до БТР, заглядає у люк. Потім світить на мене ліхтариком.
- Ні хуя собі. – спокійно каже Дід.
Я мружуся, намагаюся його розгледіти, але світло ліхтаря прямо в очі, я геть нічого не бачу.
- Ну що, боєць, як ся маєш?
- Нормально. – я намагаюся триматися бадьоро.
- Нормально, пане полковнику. – Дід поправляє мене і додає у голос трохи металу.
- Нормально, пане полковник. – цей Дід якось вміє викликати у людей повагу, то я не хочу його дратувати.
- Саломаха! – гримає він.
- Я! – прапорщик десь поруч.
- Пана лейтенанта віднести в лазарет. Нехай Мальва Григорівна подивиться, що там треба. Я зайду пізніше. Почати розвантаження! – командує Дід і уходить.
Я намагаюся вийти, але Саломаха підбігає до мене і вкладає на носилки.
- Дід сказав віднести, значить віднести. Лягай!
Я лягаю, він навіщось прикриває моє обличчя бушлатом. Я борсаюся, мені здається, що він хоче мене придушити.
- Дід наказав. Солдати не повинні бачити синці офіцера! – шепоче Саломаха.
Логічно, я більше не пручаюся. Мене кудись несуть, я лежу в теплій темряві бушлату. Я вже не намагаюся зрозуміти, що відбувається. Просто жити, поки просто жити. Один з моїх найулюбленіших прийомів вирішення проблем: почекати. Мінімум половина проблем зникають з плином часу. Ось і зараз, навіщо ламати собі голову і перейматися тим, що я не розумію того, що відбувається. І хай. Зараз не розумію, а потім зрозумію. Коли назбирається достатньо інформації.
Я лежу і посміхаюся. Мені смішно відчувати себе офіцером. "Солдати не повинні бачити синці офіцера"! Господи, та який з мене офіцер! Не, ну я був командиром взводу на кафедрі, але мене просто призначили, бо я прийшов одним з перших. Підійшов декан і сказав, що я буду командиром. Дякую, дякую. Ні, командиром було непогано. Іспити мені ставили автоматом, я ж мусив тільки слідкувати за призначенням чергових та збирати гроші на подарунки панам офіцерам, коли це було потрібно. І ось я знову став офіцером. Артилеристом! Анекдот.
Хода моїх носильників зупинилися. Стук у двері.
- Хто там? – приємний жіночий голос.
- Мальва Григорівна, ще один поранений.
- Віднесіть у палату, я пізніше зайду.
Слухайте, мені сподобався голос цієї жінки, так розумію, що місцевого лікаря. До того ж її звали Мальва. В мене є кілька жіночих імен, яке визивають сильні сексуальні асоціації. Б'янка, Аня, Оксана, Мальва. Останнє через "Лебедину зграю", був такий роман у письменника Василя Земляка. Там героїню звали Мальва Кожушна. Для мене це звучить, як пісня.
- На три. Раз, два, три.
Мене підняли і поклали на ліжко. Почулися кроки. Потім з обличчя зняли кожух. Я побачив Соломаху.
- Ну що, відпочивай, Мальва Григорівна прийде, коли з Іваненко упорається. Відпочивай.
Він вийшов. Я залишився один в невеличкій кімнаті. Два ліжка, на одному я. Рукомийник, дві тумбочки, вікно. Чомусь з ґратами. Все. Я підвівся з ліжка. Це було не так вже просто. Боліла спина – я ж гепнувся з БТРу, коли в мене влучила стріла. А ще боліли боки, то вже сліди чобіт козлів з воєнкомату. Ну, про обличчя я вже казав багато. Слава Богу, хоч зуби, здається, цілі.
Я підійшов до вікна. Побачив двір. Заасфальтований плац з намальованими білою фарбою лініями. Точно такий, як у нас на військовій кафедрі. Тут, мабуть, ходять строєм. Плац закінчувався двоповерховим будинком на даху якого проходила стіна. Ото, як в кіно. З зубцями. Цим літом я був в Криму, у Судаку. Там стара генуезька фортеця. Я, Граф і Дід лазили туди, ми випили багатенько віна фірми "Сонячна долина" (його продавали холодним з алюмінієвих діжок у пластмасові пляшки). Але я добре запам'ятав ту фортецю. І ось знову фортеця. На цій був навіть був стражник. Якийсь хлопець з автоматом ходив по стіні, на деякій відстані від зубців.
Щось ще побачити заважали стіни, моє вікно було як у ніші. Я сів на ліжко, обхопив голову. Я намагався не думати про те, що відбувається, але це важко. Дістав мобільник. Покриття не було. Пів на другу. Мене вже шукають. От якби зараз подзвонити! Хоча щоб я сказав? Що мене привезли у якусь фортецю, що мене ледь не вбили дикі азіатські вершники, що мене викрали, бо тут потрібні артилеристи? Перше щоб мене спитали: "Владюша, ти що почав курити траву?. Чи закидатися ЛСД? Чи що з тобою відбувається, що ти таке пиздиш?" Навіть якби телефон працював, я не знав би, що сказати.
Я підійшов до рукомийника, щоб вмитися. Холодна вода допомагає заспокоїтися. Але води не було. Натомість, висіло дзеркало. Я подивився на себе і застив. Ну, назвати мене красенем важко. Але і не потвора. Я людина з непомітним обличчям. Навіть якби я вирізав собі на лобі невеличку літеру z , це б ніхто помітив. Але ось зараз би мене почали бачити. Феноменально запухле око, відбиток носака на лобі, подерті щоки. О так, мене можна було фотографувати для статті про катування у міліцейських камерах. Я торкався себе пальцями. На доторк я був такий же страшний, як і на вигляд.
Двері відкрилися. У кімнату зайшла жінка. Років трохи за тридцять, висока, красива, впевнена. Мальва Григорівна, хто б сумнівався. Вона не побачила мене за дверима, здивовано дивилася на пусте і збите ліжко.
- Я тут, Мальва Григорівна, не лякайтеся.
Вона таки трохи злякалася.
- А я вже подумала, що поранений випарувався.
- Ні, я на місці.
- Що у вас з обличчям? – вона явно ледь втримувала посмішку. Ну так, це я для себе виглядав жаливо, а з боку я був досить смішною картиною.
- Воно провело незабутню зустріч з чоботами робітників обласного військомату. – мабуть, всі помічали, що при наявності красивої жінки і жартувати і мужньо триматися значно легше, аніж без неї.
- Майор Огурцов?
- О, ви знаєте цього покидька?
- Це мій чоловік. – сказала вона.
- Чесно? – я аж затремтів від радощів, що той покидьок кохає цю медову квітку.
- Колишній. – уточнила вона.
- Тю.... – скис я.
- А чого ви так зраділи? – вона дивилася мені в очі. В око, зараз мені можна було дивитися тільки в одне око.
- Ну, я подумав, що якщо я наставлю йому роги, то це буди симетрична відповідь тому козлу.
- О, товариш поранений любить фантазувати? – вона засміялася. Я вже відчував, що люблю її.
- Товариш поранений потребує вашої термінової і кваліфікованої допомоги. Мені здається, що я задихаюся. Може зробите мені штучне дихання? – я тримався відмінно, аж сам не чекав від себе такого.
- Пішли, горе. – Мальва Григорівна трохи підбила мене своєю скептичною посмішкою. Та я пішов за нею. В сусідню кімнату, де вона всадила мене і крісло. Приготувала шприц.
- Що це таке?
- Заспокійливе. Я буду обробляти рани, щоб було не дуже боляче.
- Мадам, з ваших рук я ладен прийняти і смерть.
- Краще живіть, нам потрібні артилеристи.
Вона вколола мені укол і почала поратися з обличчям. Я щось намагався жартувати, але вона попросила мовчати і не сміятися. Я закрив очі, чув її подих, її приємний солодкуватий запах. Мені зробилося добре, ось вже не чекав, що цього ідіотського дня мені буде добре. Я таки посміхнувся, Мальва Григорівна щось ще говорила, але як через марлю, звідкілясь далеко. Я чув її погано, а потім наче провалився кудись, у світлу і теплу безодню. Здогадайтеся, хто там чекав на мене.
Зелені очі так дивиться на мене
Як іграшкова Барбі на свого друга Кена
Джульєтта на Ромео
А Леся на Сергія
Якщо мені вмирати
То щоб на твоїх віях
Щоб гострий язичок
Порізав на шматки
Щоб білі руки колючим дротом
Щоб перси душили
А губи стискали
Народжувався я і знову помирав
І нам було би всього світу мало
