З неба сипле золотом, ллє щастям. Душа співає, переповнюється радістю і … летить у безмежну блакить, у країну мрій, дитячих фантазій. Усі тягнулися до небесного світила, кожен хоче міцно-міцно схопити той промінь надії , віри , безкорисного , щирого кохання .Від кришталево чистого, свіжого повітря паморочиться голова, п’янить розум, забуваються всі тяжкі моменти нашого життя, їх на дужих крилах несе геть у забуту безвість, все далі від людського сумління. Вітер, гойдаючи небо, розносить думки, ховаючи найпотаємніші з них на кремезних верхівках дерев, що так і тягнуться до тебе своїми дужими руками. Пташки безтурботно ллють на заспану природу чарівні трелі, а ти, ніби піддаючись магії природи, тамуєш подих, щоб не пропустити жодного цілющого звуку. А за хвилину вже линеш у той рідний простір , хапаючись жадібно за мрії. Як треба мало людині для щастя.
