Час стікає, як вода крізь пальці, не даючи затримати себе ані на мить. Ми дорослішаємо, змінюємося, старіємо й умираємо. Ми, ти, він, вона – усі разом. Господарює на цьому світі доля, яка вирішує, хто з нас потрапить уперед, не падаючи на кам’янистих схилах нещастя. Підуть усі, досягнуть – одиниці. Наші шляхи різні : у нього – довгий та виснажливий, а в неї – короткий та простий. Але чому? Від чого це залежить? Від збігу обставин? Долі? Чи фарту? Часто наша життєва дорога потрапляє в безвихідь, саме тоді людина здійснює жахливі, аморальні вчинки, але ми не маємо права судити, бо не були на її місці. Втрачаючи надію, боїмося, хвилюємося, передчуваємо, ламаємося, вважаємо, що не має продовження дорога, а тоді забираємо в себе життя. Але чи мали право? Смерть – не вихід, але вибір. Ми не уявляємо, що буде завтра, але чітко знаємо, що є зараз, що було вчора. Ми – люди, які знають своє минуле : падіння і злети, щастя і страждання. Знаємо, щоб не бути твариною, знаємо, щоб радіти разом із тими, кого нема поруч, знаємо, щоб розділити їхню печаль, щоб не померти духовно…
«Батько, хоч ноги в нього спухли і вкрилися ранами, зібрався на здобич. Думав, чи йти повз кладовище – короткою дорогою, чи ні. Потім махнув рукою – ат, чи не однаково? Всі будемо там. Не хотів дивитися, а очі самі зверталися туди. Ледь присипані землею, поховані тепер виступали то однією, то іншою частиною тіла»(В. Барка).
Чорна тінь голодомору вогненним смерчем пронеслася по рідних кутках України, обпаливши кожну хату, кожну людську душу, що пережила те ненажерливе лихо, те неминуче страхіття, котре лишило на серці болючі плями минулого. Страшно було дивитися на тих людей, кінцівки яких, висохлі, мов у скелетів, безсило звисали з-під роздутого живота, голод стер з їхніх облич усі сліди життя, перетворивши на замордованих примар, і тільки в очах виднівся проблиск далекого щастя, котре залишилося лиш у спогадах. Смерть... вона захопила у свої володіння мільйони невинних душ, маніпулюючи ними, мов маріонетками, розмінюючи на свої буденні розваги.
Це те, що забути не можна, те, що обпікає душу кожного українця. Чи був вихід у тих людей? Чи пробився б крізь ті чорні хмари страждань промінь порятунку? Думки темною плямою нависають над головою. За що?
Маленьку часточку страхіть того часу допоміг нам зрозуміти роман Василя Барки «Жовтий князь» - перший великий твір про геноцид проти українського народу. Матеріали письменник збирав протягом 25 років : свідчення, спогади, документи. За роки життя Барки влада називала твір суцільною брехнею, але зараз ми знаємо, що ті події, які так стискали серце поета, описані у творі без перебільшень. У романі відтворено всю глибину й історичну значимість національної трагедії. «Жінка в береті розповідала, що вона недавно з села, чоловік вивіз, бо вже доходила : зіллям тільки й живилася. Двох дітей врятував, а двоє померли. Та й живі були - як трупики, опухли і з порепаної шкіри вода стікала». Люди просто падали від знесилення, дороги були вкриті трупами, розвивався канібалізм, а на вулицях ні собаки не бігали, ні горобці не літали…
Страшно. Боляче. Але ми пам’ятаємо та вшановуємо тих, кого загубили. Молодь повинна знати історію нашої України, адже без минулого не буде майбутнього.
