Не судилося
Дерева, ліниво розклавши обпалені гарячим сонцем віти, потріскували,не витримуючи смертельних променів. На асфальті час від часу з’являлися міражі, а горобці намагалися знайти притулок під виснаженим листям каштану. Палке повітря підіймло над землею пісок, проносячи його над потрісканим грунтом, який просто помирав від спраги. Здавалося, ніщо не змусить піднятися зі старенького, але зручного крісла, щоб ще раз подивитися на виснажене місто.
Зморшкуваті та покручені пальці задумливо підібрали сиве волосся з чола, а великі сріблясті окуляри скептично сповзли на кінчик носа. Жінка, скаржачись на страшенну спеку, підсіла ближче до вікна, зупинивши погляд на зів’ялих фіалках.
- Зів’яли, - тихим голосом сказала вона, повертаючись до крісла. І мало хто знав чому ця старенька непримітна жінка, так довго щодня засиджується біля облупленої амбразури, вдивляючись у горизонт.
А вона чекала.Чекала вже п’ятдесят самотніх років. На нього. І тільки старі довоєнні фотографії розповідали про красуню-розвідницю , яка колись також мріяла про щастя.
-Сьогодні рівно п’ятдесят, п’ятдесят довгих та важких років очікувань. Мабуть, не судилося…
Так жінка чекала день у день , якщо не на нього, то хоча б на ту хвилину, коли знову візьмуться за руки, але не в юдолі сліз та печалі, а десь там, за синіми небесами, під цілющим сяйвом зір.
