Повернення
Люди метушилися, кудись поспішали, ховаючись від усього світу під різнокольоровими парасолями. А вулиці залишалися такими ж як і завжди : буденними та сірими, то відчинялися, то зачинялися двері магазинів, гуділи тролейбуси, ревли машини. З неба ліниво сповзали важкі краплі. І ніхто-ніхто не знав, що то не дощ, а Її сльози.
Вона не хотіла більше жити в тому вигаданому тьмяними людьми світі, бо втратила єдине, що мала, те, чим жила. Чашка кави ще була гарячою, а зібгана постіль пахла Ним. Вона знала вже вчора , що скоро кінець, проте молила Бога: не забирай… І не втримала. Не вберегла. Пошматоване серце не вірило що та клята пухлина могла обірвати викохуване разом роками. Мертву тишу порушувала душа. Вона кричала, стогнала, виривалася з грішного тіла, щоб поринути до зірок і злитися з Ним в єдине ціле.
У вікно Її безсилою душею залетіла Ластівка. Пташка, перелякано тріпочучи крильцями, шукала виходу, билася скрушно у скло, маривши бездонним, випрасованим від вітру небом. Вона так хотіла жити, бачити, як кожного вечора червоногаряче сонце пірнає за обрій, а місяць сплітає срібними нитками дивну казку, як річки простягають до Неї свої кришталево чисті руки, а в повітрі витає той рідний запах свободи.
…Здалася. Тихо-тихо.
Зупинився годинник. Вони- врешті разом. На небесах.
І знову гудуть трамваї, метушаться люди, а дні так само швидко протікають як було раніше.
