1911 рік. Свинцеве небо, глибоко дихаючи, сипле на потріскану землю сльози, омиваючи її тяжкі рани. Кремезні хмари душать усе живе, це вони принесли сюди людські біди, болі та страждання. Вітер безжалісно керує важкими крижаними краплями, що слухняно йдуть на смерть, розбиваючись об підлогу. Різкий запах сирості владно літає навкруги, заповнюючи найпотаємніші місця страхом. У повітрі живе гніт, безправ’я, що забираються в людські душі, підпорядковуючи їх собі без залишку. То не свинцеві хмари нависли над суспільством, а важкі часи напасті заполонили його. Вирок дощу порушили жіночі крики, що долинали з непримітної, старої та потрісканої хати. Там починалося нове життя: тієї страшної ночі народилася Людина. Великі карі очі вперше побачили світ, переповнений не тільки добром, а й злістю та ненавистю…
У сільській родині вчителів дитя змалечку пізнавало любов до рідної мови, кожного її слова, звуку. Українські традиції та звичаї ніколи не зникали з цієї убогої, але все ж таки не забутої Богом хатинки, у котрій кожного дня народжувалися та вилітали на світ білий матусині пісні, що так і горнулися, линули до серця. Вдячна лагідна дитина була оберегом своїх батьків, єдиною опорою, щастям. У тій скромній родині панувала атмосфера розуміння, любові, добробуту. Початкову освіту хлопець здобував разом із матусею, швидко опановуючи ази писемності та математики. У рідному затишному селі роки стікали мов пісок, ніщо не могло хоч на хвилинку зупинити той швидкоплинний час…
Любов. Її цілюще зілля, щастя скуштував далеко не кожне, а деякі з нас відвідали тієї смертельної отрути, що вичавила останні соки з людської сутності. Той вир почуттів заполонив сімнадцятирічного хлопця, змушуючи його вершити прекрасне, перетворюючи убогі, забуті Богом душі на райські сади. Так, він кохав. Його любов була безмежною, безкорисною, кришталевою, мов рання роса. Здавалося, ось воно – щастя. Піди й спіймай його руками, хапай, поки не втекло, хапай, поки твоє, єдине!
Прокинувшись осіннім днем, юнак відчував лихо, вдихаючи його з повітрям. Навкруги темно. У душу заглядають чужі очі, вони то застерігають, то жадібно вдивляються, хочуть дізнатися більше про внутрішній світ, суть існування. Заплутані тунелі, людські крики , які збивають з пантелику, роблять ситуації ще більш безвихідними, непідвладними людському розуму. Страшно. Кидає то в жар, то в холод, ноги плутаються, зовсім не хочуть слухатися. Несуть геть, усе далі й далі від нерозв’язаних проблем, складних ситуацій. Серце стискаєтся, щось відчуває. Мряка. Страшне передчуття. Хлопець біжить до неї, до своєї коханої, але де ж вона? Будинок порожній. Мовчазні стіни та старі скрипучі двері мовчать, нічого не кажуть. Де вона? Де? Він летить у сад під її улюблену берізку… Вона тут. Біла як сніг, мовчазна така, спокійна. Скляні сині очі вдивляються в помарніле небо, усмішка злетіла з її вуст на цей раз назавжди. Крижані руки безпорадно відпочивали на холодній землі. Біля цьго тендітного створіння сумно лежав клаптик паперу з обережно виведеними символами, то були останні її слова : «Коханий, вибач мені. Ти думав, що я сильна, але помилявся. Я не змогла. Нас би розлучили, любий, це тільки питання часу. Я не витримала. Я не хочу жити без тебе, для мене краще домовина, ніж розлука з тобою. А тепер наше кохання я заберу з собою. Не край собі серце, така моя доля. Прощавай».
В очах потемніло. Він упав. Щось тиснуло на горло все сильніше, а розум говорив : « Що ж ти з собою зробила, пташко моя, ми б вистояли, я б забрав тебе з собою далеко-далеко, подалі від цього тяжкого життя. Ми б змогли, наше кохання було б сильнішим за їхні примхи. Чому? Чому ти зрадила мене, моя лебідко?» Пішов дощ. Та дівчина забрала і його життя разом зі своїм. Сірий смуток оплутав душу молодого хлопця, і ніщо не могло врятувати розбите серце. Те чисте, палке кохання окрилювалося, воно, пізнаючи вершини, бриніло, співало, лилося через край, але… усе ж таки потрапило в ту чорну, помарнілу безвість. Ті страшні холодні осінні дні майбутній письменник проніс із собою все життя. Саме це трагічне кохання штовхнуло молодого парубка на створення прекрасного. Згодом він виливав усі свої почуття на перших сторінках власної творчості.
1941 рік. Літня спека на плечі молодого письменника спустила віщий сон…
Широке поле розкинулося перед його очима, а п’янкий аромат квітів не давав спокою, усе манив до себе. Ні душі навкруги, навіть пташок не чути, тільки все трава зелена й висока, рясна та соковита, що й не розгледіти в ній нікого. Чарівна природа милує око, на душі стає спокійно та тепло, а понад усе на світі хочеться впасти в той м’який рідний килим, у якому ти й провів усе своє життя. Сонечко ласкаво кидало теплі приязні промені на його обличчя, а очі мимоволі заплющувалися. Раптом В’ячеслав відчув холод на грудях: щось, попереджаючи, сичить йому на вухо. Побачивши змію, яка спрямувала на нього свої чорні очі-намистини, письменник обережно підвівся. Гадюка, злісно витягши язика, поманила його за собою. А він покірно попрямував за нею в якусь безвість. Темно-червоне небо тиснуло на чоловічу постать, вичавлюючи з неї останні соки, але він ішов. Згодом змія зникла – письменник зупинився. Перед ним усе та ж сама рясна та соковита трава. Він зробив ще три кроки. Там лежала гора людських кісток. Гадюка привела його на цвинтар.
Страшні передчуття поселилися в душі Срібного, тривога літала в повітрі, оповіщаючи кожного про наближення чогось неминучого. Війна. Ні , це не тільки двоскладове слово, у якому три голосні і дві приголосні, п’ять букв і п’ять звуків. Це те, що кличе смерть, що невпинно годує її своїми невинними жертвами. Холоне кров у грудях, зупиняється час, паморочиться голова - і тебе охоплює те, що інші боязко називають «страхом». Так, вона прийшла за нами і з пустими руками назад не повернеться. Срібний це розумів : він пішов і … повернувся.
Скільки геніальних, незвичайних, талановитих людей залишилося в тому пеклі , не почуло більше сміху своєї дитини, ніжних слів дружини, не відчуло запаху смачної української паляниці. Велика Вітчизняна війна стала жорстоким випробуванням для народу. Вогняний смерч нещастя обпалив кожну хату, сім’ю, він залишив глибокий відбиток у серці кожної людини. Не один раз письменник подивився прямо в очі смерті, відчувши її крижаний подих. Не раз вона тягла за ним свої кляті лапи, та все ж таки відпустила.
В’ячеслав Срібний чомусь часто жартома підходив до воєнної теми : « А було це так. Стали ми в одному ліску на Полтавщині. Такий собі невеликий хороший лісок, підходящий для партизанів, яких і зустріли ми там. Над тим лісом цілий день літали до фриців наші штурмовки. Милили та гостили їх… Аж на серці приємно було! Коли надвечір приїжджає до нас колона автомашин з «катюшами» - і як заграють… Як зашумить! Як загуде! Після тієї музики батальйон загарбників попереплутав свої голови й ноги. А автомашини взяли собі – і на іншу позицію».
Проза В. Срібного відзначається простотою і щирістю, адже читач для письменника – найкращий товариш. Його теплі, зрозумілі для людей оповідання й нариси схвально зустріла критика, відзначивши головну позитивну рису – «уміння письменника зображувати події, а не розповідати про них». Читаються його книги з цікавістю, адже йдеться в них про те, що для всіх нас є дорогим, близьким та зрозумілим. Про святе й незламне братерство народів нашої країни, про благородство почуттів, про нас із вами.
1998 року сумна звістка долетіла з далекої Калуги на рідний край письменника. О шості годині ранку назавжди заплющилися талановиті очі. Його забрала у своє вічне царство смерть. Ось і догоріла ще одна свіча життя, не залишивши біля себе жодної краплинки воску.
Говорять, що кожен із нас прийшов на цей світ із певною метою. Можливо, це не просто посаджене дерево або збудований дім, а щось більше. Чи виповнив В. Срібний свою особисту місію, чи зробив усе, до чого йшов своє нелегке життя? Чи не згубив на схилах років честі, мети, любові? За всіх у нього боліло серце, він не міг бути байдужим до долі товариша, допомагав молодшим доброю порадою, йому довіряли, до нього йшли, бо знали : Срібний скаже правду, а коли треба, завжди протягне міцну та надійну руку допомоги. Можливо, ми його більше не бачимо, та він живе в серцях рідних для нього людей. Десь, у місті над Окою, вічно спочиває чийсь товариш, знайомий, порадник, а для мене – прадідусь.
В’ячеслав Вікторович півстоліття віддав рідній Полтаві, вітчизняній літературі, він працював для своєї рідної землі. Хай не забувають його ім’я, хай довго живуть ті чесні, писані серцем книжки.
