Коли падав дощ - хотілося жити. Ти кидав все на світі, вибігав з будинку обов'язків і вмивався його росою. Він не падав часто. Тижнями він вичікував той момент, коли далі без нього вже не можна, коли жара буднів і відсутність вітру ні, не набридала, вона ставала критичною і настільки монотонною, що всі так хотіли дощу. Він приносив свіжість, змивав буденність.
А ми кидались в нього, намагалися взяти максимум, відчути себе на вершині стихії. Це давало заряд і якусь особливу радість перемішану з гідністю.
Потім ми поверталися в наші будинки і розповідали про дощ. Там сиділи люди-обов'язки , вони нас питали :"Ну як там?", не розуміючи навіщо йти на вулицю коли падає дощ -"Все просто чудово" - тихо відповідали ми. Просто хотілося жити. Не заради, жити всупереч усім заради, просто йти дорогою і насолоджуватись нею. Ми це відчували. А дощ огортав нас, наше місто, і наше життя.
