Мене застерігали, але я не послухала. Так багато говорили про нього, що самій стало цікаво. І я перша підійшла до нього... Відрекомендувалась журналісткою газети, а він сказав, що у мене сьогодні дуже гарна блузка з амебами. Так і сказав: „У тебе нині гарна оця блузка з амебами”. Мене навіть трохи обурило це звертання на „ти” і з малої літери, бо й імені мого він ще не знав. Та все ж...
На мені була блузка з амебами, це правда.
Він витав десь над усіма нами – трохи сумний, зажурений і до біса привабливий. Жінки липли до нього, мов до базарної липучки: тільки розгорнули її, підвісили, а вони – тут як тут: по дві, по три... Він встигає усім вділити часу, принести дещицю задоволення навіть на відстані... але...
Я помітила: жодна з цих цокотух-снобівчанок його не цікавить. Їх можна їсти, мов дешеве морозиво, яке розтікається між пальцями і до того ж бруднить одяг, де не треба. Просто злизувати, а вони вже й топляться між язиком та піднебінням... Самі течуть в горлянку...
Страшненький він якийсь, відсторонений... Мабуть, згадує про щось своє. Але гідний сценічної рампи. Що ж робити? Набити себе по руках і, як та перелякана Попелюшка, зникнути зі своєю блузкою з амебами? А що, коли вона перетвориться на вечірнє плаття з білими ліліями, а ще краще – на весільну сукню з кокельєтками?
Та й шрам у нього коло правого вуха – непомітний такий, мініатюрний, майже ювелірний. Наслідок доблесний змагань? Порізи під час гоління? Бойовий орден за видатні заслуги? (Не можна так роздягати людину до шрамів...) Блузка у мене, значить, з амебами.
Як же ж він, зараза, уміє кланятись направо й наліво, вільно говорить кількома мовами, і при цьому навіть оком не поведе. Чи вдалось би перемалювати його, приклавши до чола чорну друкарську копірку? Або ж зісканувати у найдорожчому ксероксі – тому, що перетворює негативи на позитиви? А він згодиться? Напевно, ні. (Ідея вилітає через вікно).
Вечірка набуває саме тих дзвенячо-бубнячих звуків, коли люди поволеньки переходять одне до одного на „ти”. Коли вже не бояться торкатись одягу, ліктів, танцювати парами і гуртом... або не танцювати, аби не пом’яти своєї (й чиєїсь) репутації.
Ситуація, коли хочеш знати про людину все і одночасно боїшся дізнатись навіть щось найпростіше – дивуватись, дивуватись і ще раз дивуватись. Не променад, а суцільна кімната несподіванок. Он ця пані, що вихилясами до себе аплодисменти приліплює, мене начебто й не знає. Дивиться, наче у неї напади дежа-вю... Лупає очицями, мов озерна бабка. А он та привітно махає мені рукою, хоч бачились ми раз чи двічі... Ну й публіка живе у цьому місті – саме панство.
Якось я пропливала над однією компанійкою – ой, людоньки, що я там такого наслухалась!!! Мрія лінгвіста!!! Одна, значить, пані жаліється другій:
-- ... а він прийшов додому і почав мені нести таку ехінацею!!!
-- Може, ахінею? – поправляє її друга.
-- Що ти, дорогенька? Ахінея – це квітка така! Я ж знаю!
Отоді я вже й сама не витримала та й почала собі уявляти, як би гарно виглядоало з її боку, коли бця вельмишановна пані переплутала педикульоз із педофілією, ініціали – з ініціативами, а чистячий засіб „Ціліт” – із целлюлітом!!!
Я виходжу на балкон – там ніхто не казатиме, що на мені сьогодні блузка з амебами. Вдихаю спокій і свіжість. Щось при цьому підмуркую, а той пан завжди опиняється поруч – любитель одноклітинних організмів, ненав’язливий принц... Сама присутність його – тішить. Це ж треба. Нічим ми не зобов’язані одне одному. Ну, не казатиму ж я, що у нього костюм з весняною борозною!
4-5 серпня 2003 р. Б., Львів
Перед очима перебігають косячки нанизаних одна на одну подій (зустрічей, захоплень, здивувань, розчарувань, побоювань і надій). Все це було, радше, однією великою подією невідомої форми. Вони крутяться перед очима, щось голосно белькотять і заслоняють мені світ. Крізь них прозирають контури отого дядечка. Зізнаюсь чесно: дядечка бальзаківського віку. Здалося, що всі мої недавні переживання вирішили перепочити саме тут і саме зараз, маючи при цьому дивну властивість змішуватись у хаотичних бажаннях...
А у мене нині багато хороших настроїв. Тобто, зараз я маю право вибирати їх, мов цукерки чи пляцки. Я вже кружляю над ними бджолою, зазираю в їхніх гороскоп і роблю мініатюрні помітки нігтиком. Тепер, хоч би хто на них претендував, нікому не вистарчить снаги їх відібрати, бо вони ПОМІЧЕНІ. Крапковані, немов ігрові карти. Гоп-ля...
ОДІйти б уже і загубити себе серед інших, але той дядечко, здається, пожвавішав і шукає мене (мою блузку з амебами) або ж, навпаки, клеїть із себе ще більшого дурника.
О! Знову грає жива музика. (Ще жива! Ще й яка жива! Жи-ві-сінь-ка!) Людиська розтанцьовуються з людцями, про щось задля годиться розпатякуються.
З нами все буде чікі! Хтось забуде в туалеті закрити краник з водою, хтось перекине повний келішок шампанського, хтось ненароком вибовкає чужу таємницю-дурницю. З нами все буде чікі!
НИЙ! Дивні три літери залишились мені під кінець. Може, я почула їх, пролітаючи над пляцками? Це – початок чи закінчення слова? І якого? Короткого? Довгого? Чужого? Та не мого.
ПРО мене... Нічні метелики перелітають Вам у голові, стукають об шибку, просяться туди чи сюди. (Мене попереджали! Але ж ви бачите, як змінився мій настрій!? Я навіть навчилась повзати поміж туфлями, не розсуваючи танцюючих!)
МЕні б якось перейтись по ньому, -- так, як ходить кіт по наладованому столі, -- жодної дурнички не зронить. От і мені б так: скік, скік-ой, ага, гоп-ля: оплески!!!
НАДі мною обличчя отого самого дядечка. Він пильно вдивляється в мене, ніби рахує веснянки на моїх окулярах. Я й тепер не розумію, що тоді сталося. Кажуть, згасло світло, почався смоляний (смолистий) дощ, що повністю закрив (понівечив, попсував) панораму гір.
Мене попереджали... Але хоч би одна божевільна душа натякнула, чи що – скоро осінь... Божевільно принадна і незбагненна... Вона, мов піаністка-віртуозиця, буде грати мені різні мелодії в кучугурах кольорового листя!!! До-мі-соль.
5 серпня 2003 р. Б., с. Вороняки Львівської обл
