Вона одна. Їй ніколи ніхто не допомагав ставати на ноги, досягати чого-небудь чи просто прийняти будь-яке рішення. Саме тому вона стала цілковитою одиначкою і навіть почала цуратися товариства. Відстань між нею і іншими всесвітніми тілами з кожною секундою, хвилиною, годиною, з кожним днем, тижнем, місяцем, роком невпинно збільшувалась. Але вона не жалілась. Створила в собі власний світ, такий же незалежний, як вона сама. Згодом у ньому з’явились перші мешканці, які замінили їй кровних дітей ( а їх вона просто не могла народити, адже була абсолютно одна ). Вона дозволяла їм наслідувати її – розвиватись, створювати власні мікросвіти, унезалежнюватись. Але не врахувала одного – прогрес безупинний. І їхня незалежність дійшла до того, що вони забули, хто їх створив. Як наслідок, перестали її шанувати, більше того – взагалі зважати на її незмінну присутність в їхньому житті, на те, що вона суттєво впливала на його умови. Вони почали порушувати її внутрішню гармонію, завдавати їй болю, нищити її зсередини. Не зупинялись ні на хвилину, били у все болючіші місця. Вони довели її до божевілля. Поранена, в агонії, вона вже не могла нормально жити, любити своїх дітей, своє творіння. І тоді вона почала мстити. Безпощадно, так само, як вони її, вона знищувала їх, та не одиницями, не шматками – сотнями, мільйонами, мільярдами. Провокувала смертельні сутички між ними; заводила в глухі кути, а тоді з насолодою, мистецьки вбивала залишками власних смертоносних сил. Від любові до ненависті – один крок. Як колись захоплювалась їхнім розумом, уміннями, раділа кожній їхній маленькій перемозі, так тепер отримувала дивне задоволення, споглядаючи за стражданнями, мученицькими смертями, безнадійними програшами. Залишалася глухою до молитов, які тепер лунали звідусіль. Діти схаменулись ( принаймні деяка їх частина ). Але мати вже не могла простити. Вони суттєво порушили її психіку. Саме їхні недавні дії стали прикладом для неї. Вона наслідувала їх, але в значно більшому масштабі.
Дійшло до того, що дітей залишилось кілька. Вони навчились ховатись від її безпощадного гніву, витримували всі випробування, які вона навмання насилала. Вони покаялись, почали потихеньку відновлювати її тіло, непомітно навіть для неї самої. День за днем щоразу більші ділянки відновлювались, оживали. Вона раптом почала дихати на повні груди, бачити все навколо в ясному світлі, а не в тумані, як колись. Довго вона не здогадувалась, що послужило тому причиною. Аж якось побачила їхній потайний, тихий, але впевнений та скрупульозний труд. Зрозуміла, що вони змінились, і своїх власних дітей виховують вже не з ідеєю помсти їй, а в любові до неї єдиної. Зрозуміла і простила. Тоді нахлинули спогади. Материнське серце ледь не розірвалось, коли вона згадала, скільки їх зникло через неї. Але темні часи вже пройшли, жорстоку ціну було заплачено. Нарешті наступила погожа днина. Вони помирились і разом пішли по дорозі життя, підтримуючи одне одного в важкі хвилини, скрашуючи сірі дні буття веселими забавами. І тоді до них потягнулись інші світові тіла, відстань між ними та нею з кожною секундою, хвилиною, годиною, з кожним днем, тижнем, місяцем, роком невпинно зменшувалась. З них вийшло чудове товариство, вони обрали собі великого жовтого поводиря і стали водити невпинний танок навколо нього. Кожен ( за її прикладом ) з власним мікросвітом в собі, але все ж нерозривно поєднаний з рештою. Життя стало веселим, яскравим. Вона була вже не одна.
Як жаль, що історії властиво повторюватись…
P. S. Якщо хтось колись раптом прочитає цю фантазію (а надіюсь, ви таки прочитаєте), прошу, напишіть в рецензії, як ви його зрозуміли. Я порівняю Вашу думку з власною.
