Замальовка про кохання
Забуваючи усі образи, ми, озброївшись лише своєю любов’ю, крокуємо по тернистій стежині у бік незвіданого та таємничого. Ми терпимо все: образи, сором, розбиваємо на скрижалях та на гробах свою гордість. Інколи нам хочеться покинути все і повернутися до колишнього життя. І ми так робимо. Та з часом усвідомлюємо, що наше життя не те без коханої людини, що воно не таке насичене та не цікаве, як було колись, тоді, коли ви були разом. Але тоді вже може бути пізно. Надто пізно для усього: і для пробачення, і для прощення, і для… Та для усього. І ми залишаємось одні. Так, одні, самі у цьому світі. Наче є поруч друзі, рідні та мільйони людей. Та нема однієї тої людини до якої ми могли б іти крізь тумани, обходити усі перешкоди та, обнявши її, зрозуміти, що це все недаремно, що ми більше ніколи не будемо самі.
А буває так, що ми ніколи не покидаємо своїх коханих і залишаємось з ними навіки. Постійно виконуємо їхні забаганки, забуваючи про себе. Хтось це цінує, а хтось навпаки користується цим, не звертаючи уваги на те, скільки нам це коштує, скільки зусиль на це іде. Ми можемо пожертвувати усім: грошима, вродою, публічним життям заради коханої людини. І нам так добре.
А буває так, що нас кидають. Легко і просто. Нічого не залишають і не дають про себе знати. А ми страждаємо, мучимось та на цьому життя не закінчується, воно іде далі.
Але не варто робити погано нашим коханим. Та й навіщо? Кохання це не лише поцілунки, а й почуття: світлі та міцні. Проте…проте мало хто замислюється.
А ми далі забуваючи усі образи, озброївшись лише своєю любов’ю, їдемо по оброслій терном стежині у бік такого легенького промінчика кохання єдиної людини…
