Сьогодні сонце було в очереті.
І ми були в очереті.
Не сьогодні, ні. Позавчора. Але кажу сьогодні, і продовжується день.
Там, крізь пагілля пробивалися сині промені.
Сині від неба, і жовтий від сонця комиш.
Крок за кроком, ми ходимо про кризі. Груба, прозора, крізь яку видно заморожених гадючок. Тупцяємо по склу, приминаючи сніг, аж ось – хрусть, і ще і хрусь!
Та це лише захвилювалась потривожена пластмасова пляшка, замурована в лід.
Світло від сонця прогріває нам пальта. Лагідно торкає носи і щічки.
А під водою рибинки, нанизані на лозини, заклякли від синяви неба, що схилилось над ними. Але трапляються й поодинокі. Їхні тільця схожі на вербові листочки: поздовжні й зеленкуваті.
Посеред ставу скоцюрбився зимовий рибалка над ополонкою. Ми не підем до нього знайомитись. Хай сидить собі й відпочиває від родичів.
Стеляться від нього легкі павутинки, обплітаючи став зусібіч. Чи то який недбалий мисливець погубив своє сильце, і воно у воді прихопилось? Нараз могутнє скуте тіло ледь чутно здригнулося під ногами й завмерло. Негоже йому зараз прокидатись. Лише срібні тенета натякають, що була б їх воля, розійшлися б вони глибокими розколинами, й подалася би до сонця могутня водяниста плоть.
Іще трохи почекай - здійсниться те, що задумалось. Розіллєшся ти, помережана квітневими берегами. Витягнуться делікатно синьо-зеленаві шийки. Опустяться у воду пласкенькі солом’яні дзьобики.
Дожидай.
Скоро вже буде те сонце, що прогріло нас із середини, зазирнуло нам усередину. І ми дали йому частинку тепла, що віднині завжди буде з ним.
