Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2683
Творів: 50903
Рецензій: 95675

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 7841, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '100.26.196.222')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Правоохоронна лірика

Я і внутрішні органи

© Владислав Івченко, 09-01-2008
- Значить така історія. Після неї я ледь інвалідом не став, але не став і це добре. Давайте.
Ми випиваємо. Четверо однокласників, колись бойовий Б-клас, в який набирали тільки тих, хто добре вчився. Тобто, в А-клас брали тих у кого і з навчанням добре і з поведінкою, а ось в Б уже шли ті, у кого з поведінкою не дуже. То нас там зібралося достатньо шибайголів, щоб, навіть, протистояти бандитському "Є" класу, який наводив жах на всю школу. У Великій битві при їдальні ми вистояли, не побігли, хоч Є-шники залучили до своїх лав кілька знайомих хуліганів. Але ми стояли пліч-о-пліч, билися як леви і мужньо загинули б під тиском переважаючих сил супротивника, якби не прибігли вчителя фізкультури, викладач з військової підготовки  та два історика. Завдяки їх втручанню, в кінці Великої битви при їдальні був поставлений не хрест померлим героям, а три крапки. Ми не програли Є-шникам, а це вже значило, що ми виграли. Довго хизувалися своєю тодішньою мужністю.
Оце я поринув у спомини, а хлопці випили, трохи пожували і чекають мою історію. Зараз, зараз.
- Все почалося в стоматологічному кабінеті. Я чекав чергової порції катувань з застосуванням найсучасніших засобів. Поруч чекала жінка. Розговорилися, відчули один до одного симпатію. На перший погляд, стоматологічний кабінет не надто романтичне місце, але це не так. Люди, які чекають там, вони сповнені поганих передчуттів. Вони розуміють, що буде далі і це робить їх чесними, відкритими, збиває звичайну пиху. Дурні намагаються кидати понти, та дурнів, слава Богу, не дуже то і багато.
Так ось ми розговорилися, на якісь сторонні, неважливі теми, але якось так складалося, що ми думали і відчували дуже схоже. Не робили спроб вловити настрій іншого, а просто так виходило, що ми схожі люди. Така собі знахідка родичів. Коли її покликали, то я відчув невеличке розчарування. Я ще б хотів поговорити з цією жінкою. Так вона була гарненька, але хвилювало мене не це. Знаєте, я поділяю жінок на три типи: одних я хотів би виїбати, інші мені цікаві, а третій, найпоширеніший підвид – байдужі мені. Та жінка була якимось казковим поєднанням перших двох категорій. Я ще встиг пожалкувати, що навіть не познайомився з нею, коли мене покликали на процедури.
Ось я сиджу, відкинувшись у стоматологічному фотелі, у роті в мене слиновідсмоктувач, а також пальчики лікарки, одягнені у зеленуваті гумові рукавички. Вона борсається у моєму роті, сповіщаючи про чергові неприємні відкриття. Ось там карієс, ось там пародонтоз, ще стільки-то пломб робити, а ось з оцим красенем, вже нічого не зробиш, треба виривати і ставити протез. Я ж думаю про ту жіночку і розумію, що відбувається щось дивне. Що ось зараз я вже сприймаю її зовсім по іншому, ніж три хвилини тому. Та жіночка, чи її образ живе в мені самостійним життям, а я лише знаю, що хочу ще побачити її.  
Лікарка питає мене, чи згоден я на повне лікування. Я кажу, що мені потрібно за місяць вилікувати найгостріші проблеми, бо потім я поїду на деякий час за кордон, де проблем повинно не бути. А остаточне вирішення зубного питання я залишу на час після повернення.
Тут треба пояснити, чого це я зібрався за кордон. Мій дід, ну, ви його знаєте, так ось він опинився в Германії. Дивним чином. Якось, взимку сорок другого року, коли дід переховувався у рідному селі, він врятував трьох євреїв. Їх вели на розстріл, піднялася завірюха, німці почали стріляти прямо на дорозі, євреї розбіглися і декому вдалося втекти. Німці не дуже тим переймалися, бо стояли морози за тридцять градусів, а євреї були чи не голі. Година-дві і людина замерзає на кізяк. Але трьом приреченим дуже пощастило. В лісі вони наштовхнулися на діда, який переховувався там з корівкою. Німці корівок забирали, то дід вимушений був з єдиною годувальницею піти в ліс. У ярку зробив маленький загінчик, ночував там разом з корової, гріючи один одного. І ось, треба ж так, що напівзамерзлі євреї наштовхнулися на цю схованку. Дід їх напоїв молоком, поклав під боки корові, де було найтепліше і так ось врятував. Зранку німці виходили збирати трупи, але снігом замело усі сліди, то євреїв не знайшли. Вони жили з дідом три тижні. Казав, що непогані люди, тільки перелякані, вони ж багато чого пережили.
Коли морози вщухли, дід відвів євреїв до партизан. І забув про них. Більше не чув і не бачив. Коли червоні повернулися, діда захапали в армію, він встиг повоювати і навіть ледь не втратив ногу, після поранення десь під Берліном. Дід казав, що двадцять кілометрів не дійшов. Ногу дивом врятували, дід почав накульгувати, але казав, що це ще дуже добра доля. Інші полягли і не побачили мирного життя. А дід повернувся, одружився, завів дітей і жив собі. Потім внуки пішли, потім пенсія, дід повернувся з міста в рідне село, завів там пасіку, город, кіз і жив собі дуже непогано.  
І тут прийшов до нього лист. Точніше прийшов в квартиру, де дід був прописаний, а жив мій батько. Лист з Германії, батько перелякався, він же досі радянська людина, для якої нічого доброго не прийде з Заходу. Прибіг до мене з тим листом, каже чи не треба його в КДБ віднести. Я кажу, що яке там КДБ, коли шістнадцятий рік незалежності! Відкрив і читаю. І виявляється, що два старих єврея, які живуть в Германії, згадали якось, як врятував їх молодий український парубок і вирішили дізнатися, чи живий він. Двоє євреїв, бо третій ще у війну загинув, як виявилося. І ось вони написали листа, щоб дізнатися чи живий Федір Тюпка, який колись врятував їх, вигодував молочком і вигрів навозом.
Я цієї історії не знав, поїхав до діда. Питаю, що це таке. А він каже, що дійсно, було таке.
- Чого ж ти не розповідав?
- Менше кажеш, більше живеш. До того ж я і німця одного врятував.
- Як врятував?
- Та просто. Офіцера одного. Вже після жидів це було. Облава була по лісу, партизан шукали і знайшли мене. ну, хіба вони будуть розбиратися. Поставили до дерева і хотіли розстріляти, а корову різати. Тут я бачу - офіцер. Впав перед ним на коліна, показую, що корові ось-ось народжувати, телятко буде, кіндер гер офіцер, кіндер! І, знаєш, змилувався він, наказав і мене відпустити і корову. А ми ж тою коровою тільки і рятувалися. Нас же батько мій хворий, мати, троє сестер молодших, а ще жінка старшого братика з двома дітками. Без корови нам лягай і помирай.
- Так німець тебе врятував, чи ти його?
- Спочатку він, а потім я.
- Вже наші наступали, близько були, чутно, як гармати стріляли. Партизани вирішили по німцям вдарити, захопити Суми. Вдарили, навіть до центра дійшли, по селам стріляти почали гарнізони. Я знову у лісі був, знову з коровою і теличкою. Бо батько мій, ще пам'ятав Громадянську, то сказав, що більше за все грабують, коли відступають. Наказав мені з коровою і теличкою в лісі наших чекати. Ото сховався я у кущах. Корова, Зорька, така вже розумна була, наче людина. Листя жує і стоїть мовчки. А теля ну таке вже дурне, бігати все хоче, мукати. Я йому рота зав'язав, щоб не підвела під монастир. Оце вже так кілька днів сидів, коли поруч стрілянина зчинилася. Я скотину на землю поклав, щоб випадкова куля не наробила біди. І сам ліг. Стрілянина, крики, потім вщухло все. Коли чую, що йде хтось. Я тоді в лісу призвичаївся, що не гірше собаки чув. Крадеться хтось. Я сокиру узяв і пішов зустрічати гостя. Чи німець чи партизан, а хай тільки поткнеться – уб'ю. Бо всім яловичина потрібна, а з корови ж скільки людей живе.
Сиджу, чекаю, а гість незваний все ближче. Ну, думаю, сам поліз куди не треба. Дочекався, як плигну на нього, звалив на землю, сокирою замахнувся, коли дивлюся – той німецький офіцер. У крові весь, поранений, руками голову закрив, щось шепоче по своєму. Ну як мені було його убивати? Зліз, сховав, рану перев'язав. Потім ще до дороги відвів. Коли їхала німецька машина, він побіг. А перед тим ще портсигар мене подарував.
- Чого ж ти його не показував?
- Ти дурний, чи що! Та мене б к стінці, або в Сибір за те що німця врятував! Я і про жидів мовчав, бо у нас же хіба розбереш! Сьогодні жидів можна спасати, а завтра посадять за це. То я і мовчав.
Ну, сфотографував я діда, на відео записав його привітання і відправив у Німеччину. Коли дзвонять і кажуть, що хочуть приїхати. Ну, європейські пенсіонери, гроші є, робити нічого. Ласкаво просимо. І приїхали вони, я до діда відвіз, вони давай плакати та обніматися. Потім за стіл, дід самогону свого дістав, "тюпочки". Як тюпне, так мало не здасться. Через годину вже пісні співали.
Ну ось так. Ще потім кілька разів приїздили, коли дід скалічився. Поліз дерева обрізати, впав, зламав ногу. Операцію треба робити, а наші лікарі кажуть, що старий вже, не візьмуться. Тут приїхали врятовані, а дід ледь на милицях скакає. Вони зателефонували і кажуть, що в Німеччині операцію зроблять. Звісно, що дорого, але дід рідний, любимий мій дід, в мене було дещо на машину зібрано, то заплачу. Але ці діди, кажуть, що безплатно проб'ють. Наробили довідок, що дід поранений був на території Германії, плюс врятував двох німецьких громадян, у них же і громадянство було. Навіть офіцера того німецького спробували знайти, але дід анічого про нього не знав.
Ну, ось так потягли діда в Германію. Він довго не хотів їхати. Казав, що хоче вдома вмерти, погодився, тільки коли я пообіцяв, що з ним поїду. Я ж найулюбленіший онук, зі мною дід і за кордон не боявся їхати. Прожити в Німеччині ми повинні були з місяць, євреї порадили мені зуби відремонтувати, бо там це дорого.
Ось так я опинився в кабінеті і так зустрівся з тією жінкою. Коли уходив, то зазирнув в реєстраційний журнал, подивився телефон тієї жінки. Попова О.С. Ольга, Олександра, Олена, Оксана?
Хотів з роботи подзвонити, тільки-но прийшов, коли звуть мене до телефону. І виявляється, що вона дзвонить.
- А де ти мій номер узяла?
- В журналі. Вибач, що так довелося.
- Та нічого, я твій теж подивився.
Сказав їй, вона сміється.
- Тільки ти по ньому ніколи не дзвони. Добре?
- Чому?
- Так треба. Я сама буду дзвонити.
- Як скажеш.
Ну так у нас все і почалося. Самий розпал почуттів, а тут час мені з дідом їхати. І відмовитися не можу, все ж заплановано, і її покинути не можу. Якби не дід, я б не поїхав. Але як побачу його на милицях, то серце крається. Він же такий хвацький, завжди кудись біжить, щось робить, а то став, як орел у клітці. Розповів я Олені, що з важким серцем, але їхати треба, бо не можу діду відмовити.
- У Німеччину? Супер! Мене туди давно вже подруга запрошує!
Знаєте, я ледь не впав від щастя. Тут то ми зустрічалися похапцем, вона все сліди путала, мабуть, чоловіка боялася. Щоб там піти кудись разом, так і не мріяли. А то, інша країна і ми разом! Воля!
Не буду розповідати, що то був за рай у Німеччині. Тим більше, що діду Олена сподобалася і він мене біля себе не тримав.
- Іди до своєї красуні, чого тобі зі старим пердуном робити!
Операцію йому зробили успішно і все так складалося добре, що важко уявити. Єдине, що повертатися треба було і знову ховатися, вичікувати. Я їй пару разів натякав, що готовий до рішучих мір. Якби вона розлучилася, одружилися і жили б собі, як люди. Натякав, але вона розмову не продовжувала. Я не наполягав, розумів, що як не хоче розмовляти, то ні про що. І про чоловіка її не розпитував, знав тільки, що вона його побоюється. Це дивно було, вона не з лякливих, впевнена в собі, розумна жінка. Ну, може, мені здавалося.
Якось я додому повертався, з роботи. Йшов по Петропавлівській, центральна вулиця, багато людей. Щось думаю собі. Звісно про неї, я тоді тільки про неї  і думав, коли наступне побачення. І тут мене як ударить в спину. Нічого не зрозумів, а як відімкнуло мене. Не те щоб свідомість втратив, просто недієздатним став. Відчуваю, як підхопили мене, в машину заштовхали, голоси якісь, а я нічого не розумію. Трохи згодом темрява.
Потім світло, в очі. Спочатку холодна вода, мабуть ціле цеберко, в обличчя. Я ще нічого не розумію, я ще десь і сутінках, а тут світло прямо в очі. Я мружуся, майже нічого не бачу, мені дають час побачити. Чолов'яга. Невеличкий, худий, коротко стрижений, з вузеньким лобом, ну, така собі не дуже інтелектуально розвинута істота. Він стояв десь в двох метрах попереду і світив мені в обличчя лампою.
- Ну, що, сука, привіт.
Він це говорив тихо, але так зле, що мені зробилося страшно. А ще страшніше стало тоді, коли я зрозумів, що сиджу невідомо де, прив'язаний до якогось металевого стільця.
- Знаєш, хто я?
Я не знав, хто він, я волів взагалі не знати його, волів, щоб він зник, як жахливий сон. Що відбувається?
- Я задав питання.
Він говорив тихо, але таким тоном, наче дер ножем по шкірі. Хотілося швидше відповісти, щоб він не питав знову.
- Не знаю. Де я?
- Питання тут задаю я. А звуть мене Попов Валерій Ігоревич. Чув про мене?
- Ні. Хто ви? Що вам від мене треба?
- Ти тупий? Ти не почув, що питання задаю тут я?
- Але...
Я навіть не звернув уваги, що він покинув лампу і трохи підійшов. Я нічого не розумів, я був збентежений, переляканий. Удар. Прямо в обличчя. Останній раз мене били в обличчя ще в школі. Пам'ятаєте Велику битву при їдальні? Ось тоді мене перший раз вдарили в обличчя. Але тоді була бійка, я чекав, умився юшкою і бився далі. А тут удар. Страшенної сили, болячий! Я застогнав. І далі ще удари! Я не знаю, як це описати. Коли сильні, натреновані кулаки місять твоє обличчя, як тісто. Біль, кров, відчай, я втратив свідомість.
І знову вода, знову той чоловік, який роздягся до майки. Я бачив червоні плями на ній, але не зрозумів тоді, що то кров з мого обличчя.
- То роги ти мені наставляєш, а хто я такий не знаєш?
Він особливо не чекав від мене відповіді, а підскочив і почав бити. Цього разу в живіт, груди. Я, навіть, кричати не міг. Було так боляче і я нічого не міг зробити. Зовсім. Біль і все.
- Знаєш, чого я більше не б'ю тебе в обличчя? Бо голова слабке місце, а що як ти здохнеш? А я ж хочу так багато тобі сказати!
І він знову почав мене бити. Потім у нього задзеленчав телефон. Він заклеїв мій рот плівкою і пішов розмовляти.
- Так, мила, слухаю. Та ось працюю. Так, трохи запізнюся. А що ти приготувала? О, мій улюблений яблучний пиріг! Дякую, мила. Ну, десь через годину.
Це він говорив з Оленою. Я щось собі кавкав, але чув її голос зі слухавки. Мене було страшно боляче. Не знаю, що відчував Толік, можливо, це не можна порівнювати, але то було щось неможливе. Було так погано, що мені здавалося я ось-ось помру. А далі в організмі спрацював якийсь захисний механізм, бо думки як завмерли. І я зрозумів, що він уб'є мене, уб'є прямо тут. Він привіз мене у це місце, якийсь підвал, щоб катувати і вбити.
До цього випадку я вважав себе екзистенціалістом. Міркував про здолання страху смерті гумором, інші речі. А в той мент, коли мене пиздив цей мент, я зрозумів, що в дупу гумор. Він мені не допоможе, та й я на нього не здатен. Ще якось можна посміхатися, коли ти стоїш під стіночкою і дивишся у чорні оченята рушниць. Але коли тебе лупцюють, лупцюють з люттю і майстерністю, то не до сміху. І ще хочеться, щоб смерть прийшла скоріше, ти не боїшся її, а чекаєш на неї.
Він поклав телефон і знову узявся бити мене. На щастя, я втратив свідомість. Не прийшов до тями, навіть після води, то моєму кату довелося бити мене по щоках, тикати в розтрощений ніс ганчірку з нашатирем. Він добре підготувався, справжній професіонал.
- Ну, що, підорок. І знову добрий день! Ти вже спробував перше, а знаєш, що буде на друге? Ні? Я відріжу твій хуй і заштовхаю його тобі в рота! Ти ж давав їй у рот? Ця блядина ж робила тобі мінет? Робила! А тепер ти будеш смоктати сам у себе!
Він заходить мені за спину, чутно якісь звуки, потім я падаю на спину, разом зі стулом. Чоловік показує мені ніж. Невеличкий, гострий, трохи кривий. Я починаю тремтіти в судомі. Він щасливо посміхається.
- А ти думав просто так? Думав, будеш їбати жінку начальника міського ОБОПа і тобі за це нічого не буде? Довбойб, якби в тебе було хоч трохи розуму, то у тебе б не встав на ту сучку! Ти б обходив її, як прокляту! Але ти дурень, а дурнів треба вчити!
Він ріже ножем мої штани, ріже не дуже то обережно, зачипляє шкіру, та я цього не відчуваю, я наче захлинаюся у болі, в мене повний рот крові та вибитих зубів. Я кахкаю, а потім роблю вдих. Мабуть, інстинктивно, у сподівання захлинутися і закінчити то пекло. Але мій кат досвідчений. Він зриває плівку з роту, перегортає мене і трясе. Я кахикаю, але я живий, я не задихаюся.
- Ах ти ж, підор! Здохнути захотів! Хуя тобі! Спочатку друге, а потім третє! Знаєш, що таке третє? Я буду плигати на тобі, поки не втопчу в землю! Зрозумів?
Він тягне штани, потім зриває труси, дістає плоскогубці. Береться ними за член, піднімає його.
- І що вона в ньому знайшла? Це ж, навіть, не хуй, хуйок, хуйчишка!
Він робить рух, розсовує мені ноги, суне ніж аж під яйця.
- Сучка, блядина, проститутка! Як вона могла! На такій хуйок!
- Ти б бачив...
Я хриплю, я не можу говорити, бо губи розбиті, язик у каші зубів і загуслої крові.
- Що?
Але я мушу говорити, бо це єдина надія. Я не сподівався на порятунок, я просто хотів, щоб він не почав мене різати зараз. Хоч трохи пізніше.
- Що?
- Ти б бачив, який в неї хуй зараз.
- Говори розбірливіше!
Він вже був на гачку. Ну яка йому різниця, що я скажу, він повинен був пригостити мене другим і третім, а потім зарити моє зневічене тіло і забути назавжди. Але він навіть ніж прибрав, він хоче зрозуміти, що я кажу. Піднімає мою голову за волосся.
- Що ти там пиздиш?
- Мій хуй – хуйня. Ось зараз у неї хуй!
Я намагаюся крутити головою і, навіть, всміхнутися. Він рве моє волосся, вивертає голову.
- Про що ти пиздиш, підор!
- А ти не знає, про чорнодупого?
- Про кого?
- Про чорногодупого. До якого вона пішла. Сказала мені, що я хуйовий і пішла до того студентика.
- Якого студентика, що ти пиздиш?
- Значить, не знаєш.
- Що не знаю!
- Третій корпус, попід Пслом. Кімната сто двадцять три. Я слідкував за ними. Я погрожував їй, що все розповім тобі, але вона послала мене, послала! Проміняла мене на якогось негра, а я ж кохав її!
Я навіть заплакав. Коли треба вижити, то заплакати – легко. Він б'є мене, кидає, реве, як поранений звір.
- Сучка! З негром! Пізда!
Він тікає. Ото прямо в майці з червоними плямами, прямо з руками вкритими моєю плоттю і кров'ю, біжить, повний жагучої люті і спраги до помсти. А я залишаюся лежати, прикутий до стільця. В мене все пече піком, я стогну і розумію, що пройде час, зовсім небагато часу і кат повернеться. Ще більше розлючений моїм обманом. І тоді мені прийдеться дорого заплатити за ці хвилини без биття. Я ще щось соваюся, намагаюся звільнити руки, але все тіло палає, все тіло болить. Якби я не був у тому вогні, я б не сіпався, я б зрозумів, що, навіть якщо я звільнюся, то не зможу втекти. Я був увесь переламаний, я не міг би і повзти, що там вже казати про втечу! Я примушений був стогнати і чекати ще більшого болю.
Мене знайшли через чотири дні. Потім, коли лікарі дивилися мене, то казали, що я не загинув майже дивом. Бо ж скільки втратив крові, відбита нирка і селезінка, переламані ребра, чотирнадцять вибитих або поламаних зубів. Ну і всякі там гематоми, забої і таке інше. Я пролежав у лікарні чотири місяці, поки мене трохи зібрали докупи і підлікували. Потім ще пластичні операції в Німеччині, дідусеві друзі допомогли. Казали, що я виглядав так, наче поспілкувався з есесівцями. Та лікарі зараз роблять дива. І ось я перед вами, якщо щільно не приглядатися, то і не здогадаєшся, через що я пройшов.  
- Так а що сталося?
- Де подівся той хуй?
- А ви не чули? Він розбився. Мчав на своїй "бесі" зі швидкістю під двісті кілометрів на годину, обганяв молоковоз і влетів у "КрАЗ". Його витягували невеличкими частинками, потім ховали з великими шанами, написали, що він був при виконанні, щоб удовиці дали пенсію. Коли його вже поховали, вона поїхала на дачу, побачила, що вхід у підвал відчинений, знайшла мене. Навіть не впізнала, такий я був красивий. Викликала швидку і ментів. Ось так через неї я спочатку ледь не загинув, а потім вона мене врятувала. Така моя історія.
- Їбанутися.
- А що міліція?
- Що?
- Ну, вони хоч компенсацію виплатили?
- По-перше, міліція не платить компенсацій, бо не порушує закон. Ніколи. Я ще в реанімації лежав, а до мене вже прийшли і розповіли, що і як. На мене напали хулігани, а майор Попов, хай земля йому буде пухом, тут ні до чого.
- І ти погодився?
- Погодився. Я ж лежав ледь живий, вони могли мене подушкою придушити і все. Потім вже, коли трохи оклигав, хотів найняти адвоката, писати скарги, подати до суду.
- І що?
- Нічого.
- Як нічого?
- Ну так, що вирішив забути все, як страшний сон.
- Забути?
Більше хлопці не питали, бо розуміли, що критикувати людину, яка пройшла через таке пекло – дурниця. Я налив, ми випили. Сиділи мовчки.
- А з тою жінкою що? – озвався, нарешті, Юрко.
- Я на ній одружився. Тепер живу в квартирі майора Попова, живу, також і на його бойову пенсію, досить непогану, бо нам вдалось через суд довести, що майор загинув при виконанні. Ну, ще гроші за дачу, яку я, звісно, продав. Ось так.
- Ти з нею живеш?
- Так. Я її люблю, вона мене теж. До того ж, це ж красива помста тому дебілу! Бути щасливим з його жінкою.
Хлопці кивають головою. Видно, що вони не чекали такого кінця історії. Бачу, що придивляються до мене. Але ж у мене докази на обличчі. Сліди від операцій, багатьох операцій.
- А негра зовсім не було? – знову питає Юрко.
- Чому, був. Приходив до мене в майстерню, замовляв золоте кільце. За кілька днів, до того, як все трапилося. Ото я його і приплів.
- Вдало збрехав.
- Брехнею врятувався. Хоча не повністю. Нирку і селезінку довелося викинути. Оце така моя історія з внутрішніми органами.
Усі мовчать. А що тут скажеш?

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.7575511932373 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …