(продовження
попередня частина на http://gak.com.ua/creatives/1/7833 )
Це звичайнісіньке сало завдяки своїм дивовижним властивостям повністю і докорінно змінило хід історії на цьому клаптику суші третьої планети в системі Альфа Андромеди ! Але про все по порядку.
Отже, ми зупинилися на тому, що настав момент, коли я згадав про мету мого прибуття на цю планету. Мені потрбно було знайти і повернути на Землю мого товариша по службі на ймення Лях. Чоловіка тієї самої пріснопам”ятної Аксіньї, колишнього працівника російських спецслужб, котра після чудово проведеної мною операції з розкриття таємниці засобу для схуднення „Граціоза” емігрувала в Україну, стала зватися Оксаною і вийшла заміж за мого доброго товариша Ляха, котрого я оце зараз і приїхав шукати і визволяти. До речі, за відмінне проведення згаданої операції командування нагородило мене чудовою похвальною грамотою третього ступеня з гарною голографічною наліпкою , котру я вклав у таку ж чудову рамочку і спочатку власноруч забив цвяшка і почепив її у своїй кімнаті в гуртожитку, а вже коли я одружився із Галушкою і переїхав жити до неї, то ми вирішили не чіпляти цю грамоту на стінку на видноті, щоб вона, бува, не впала і не пошкодилася, а надійно заховати її , цю чудову грамоту, у комірчині, де Галушка зберігала різні напівпорожні пляшечки-бутилочки від різноманітних біохімічних реагентів та ховала результати своїх не зовсім вдалих дослідів.
- Ой, Ляше-Ляше,- думав та гадав я, - друже ти мій брате, де ж ти, скотина, зараз оце сидиш, де ж ти, сволоч така, в якому гинделику і з ким випиваєш зараз по сто чи по стопійсят грам, га ?
Я саме так подумки і саме в такій формі звертався до Ляха, тому що на разі я якраз і сам сидів у якомусь задрипаному гинделику, з якого і розпочалася ця вся розповідь. Мої тамари під дією сала вже котрий день поспіль з ранку і до темної темноти гасали галявиною і копали м”яча. Вони вже трохи більш-менш вивчили найелементарніші правила гри, знали, що таке „аут”, що таке „штрафний” удар, що таке „кутовий” і чому не можна під час гри торкатися м”яча руками. А от що таке „офсайд” вони ніяк не могли второпати. Чесно кажучи, і мені самому було б важко второпати, що це таке „офсайд” і навіщо він потрібен, коли гра йде в одні ворота без голкіпера, і в команді немає ні захисників, ні напівзахисників, а є лише нападаючі, причому усі десять нападаючих – центральні.
Зранку, коли ми всі попрокидалися, я принюхався до повітря і відчувши, що гречкою в приміщенні не пахне аніскілечки, значно повеселішав і запитав у Таммари, чи не знає вона, де тут найближчий гинделик. Вона відповіла, що найближчий гинделик зовсім недалеко від нашої хатини, практично, зовсім поруч, якщо трохи підлетіти, і маже поруч, якщо просто йти швидко, а що ? Ну, я пояснив, що я б із великим задоволенням трохи посидів би у гинделику, щоб не заважати їм гратися у футбол і не надокучати своїм „офсайдом”. Таммара пішла пошушукатися зі своїми колєжанками, і десь за півгодини був винесений вердикт, що я можу трохи піти посидіти в гинделику, попити пива, але щоб тільки я не пояснював їм знову, що таке „офсайд”. А якщо я захочу втекти, то вони мене все одно знайдуть, тому що у них є мої волосини для такого спеціального поліцейського приладу, котрий визначить за волосинами, де я знаходжуся, і також у них є кілька знайомих поліцейських з таким спеціальним приладом, котрі із превеликим задоволенням за миску гречки допоможуть їм мене знайти.
Я пообіцяв не втікати, це було досить легко зробити, тому що поки що мені все одно не було куди втікати, планів у мене конкретних не було, а так, як-не-як, хоч якийсь дах над головою і хоч якась компанія. На цьому і порішили.
Мене провели до гинделика, він виявився дійсно не так далеко, якщо трохи підлетіти, але з рівного місця підлітати було досить важко, тому на це підлітання витратилося дуже багато енергії, і у гинделику я вже був настільки знесилений, що ледве сидів на важкій грубовиготовленій дерев”яній табуретці за столом із такого ж масивного, грубо обробленого дерева. Було досить рано, тому гинделик був практично порожній : я та бармен, котрий, поки я сидів у гинделику, натирав якоюсь брудною ганчіркою одного і того ж самого пивного кухля.
Я замовив собі гальбу місцевого пива і примостився у куточку, потихеньку крізь зуби цідячи витвір місцевих броварів. З кожним ковтком я все більше у думках погоджувався зі словами дяді Толіка щодо андромедянських пивних брендів і технологій . Моча – вона, любі друзі, і в Африці моча.
Що з Ляхом могло трапитися щось погане, якась неприємність, біда, цунамі, тощо, - я у таке не вірив, хоч садіть мене голим задом на розворохоблений мурашник ! Не такий, не такий він хлопець, наш коханий Лях, щоби оце ні з того, ні з сього вскочити у якусь халепу. Нюх на проблеми у нього - як у мисливського породистого пса, має він професійний хист обходити можливі пастки і пасточки стороною, завжди і всюди виходити сухим із води, як той наш перший президент : поміж крапельками, поміж крапельками, поміж крапелиночками... Ну, так щоб вам було ясніше, щоб ви зрозуміли, хто такий насправді Лях і як він викручується із різних неприємних і небезпечних ситуацій, я вам розкажу отаку одну бувальщину, одну з останніх, що порівняно нещодавно трапилася із моїм другом . Якось оце, три чи чотири місяці назад, значицця, викликає його, Ляха, до себе у надзвичайно терміновій та важливій справі наш Генеральний писар. Справа та була, як зараз пам”ятаю, підвищеної терміновості і важливості. Почали масово скаржитися наші сільські трударі, значицця, що з”явився невідомо звідки на їхніх ланах якийсь новий, невідомий досі аграрній науці довгоносик, який щось їм там псував. Знижував, скотина, урожайність з гектара ! Не знаю, скільки той довгоносик там чого їм псував, може і не було насправді ніякого довгоносика, а просто вони проявили службовий недогляд, халатність в особливо великих розмірах, тощо, може посіяли вони ту гречку невчасно - от вона і погано зійшла, може комплекс меліоративних робіт запізно провели, я там знаю, але скарги надходять мішками, і що псується від цих скарг дуже сильно - то це наші показники. А коли щось псує наші показники, то це вже дійсно серйозна справа, це вам не якийсь там трактор в полі дир-дир-дир, це вам не якийсь там, матері його ковіньку, довгоносик ! Ну, Лях, звісно ж, як тільки – так і відразу, швидесенько усі роботи згорнув, як велять інструкції усі папери зі столу позгрібав і позакривав у шуфляді, а ключ від шуфляди - у сейф, а ключ від сейфа – у кишеню, а кишеню – на застібку типу „молнія-1”, і за п”ять хвилин тут як тут, прибув до Генерального - яволь, герр писарр, гутен вам морген, шпрехен зі бітте ? А Генеральний якраз ще ото не закінчив чергову партію із заступником у пінг-понга, і, значицця, махає рукою Ляху – заходь , мовляв, як там тебе, прямо сюди, я тебе прямо тут і озадачу. Лях, бідолаха, і не думав нічого такого, заходить, значицця, і – ррраз!- ненавмисне наступає на тенісний шарик, котрий якраз несподівано в цей момент чомусь взяв - і упав, значицця, і покотився Ляхові прямо під ноги, ну ото повірите чи ні, але падає цей дурнуватий шарик ну просто на підлогу і котиться так, підстрибуючи, простісінько під самий черевик Ляха. Оце уявляєте наступну картину : Лях тільки туди до них в тенісну заходить, тільки робить один крок за поріг, а тут тобі– ррраз!- і Лях ненавмисне, я вам клянуся – ненавмисне!- наступає на цей шарик. Трррісь ! А то, на біду, був якраз останній шарик, більше шариків вже у них в той день не було, покоцали вони вже всі шарики об стіни, бо були не в гуморі, якісь важкі проблеми тягарем навалилися на їхні світлі голови, усі показники котяться вниз, з Секретаріату Гетьмана до них кожні півгодини телефонують, цікавляться, як просувається справа, і не було у них вже на той день більше шариків, ой не було, потрібно було зі складу виписувати ті шарики вже аж на завтра. Ви розумієте, у чому заковика ? На завтра ! А що таке незавершена партія у пінг-понг ви розумієте ? Ну так отож. Шарик я-ак тріснув, а Генеральний я-ак подивиться грізно на Ляха, я-ак закричить, я-ак затупотить ногами, я-ак метне ракеткою об стінку !!! До сих пір на стіні вмятина залишилася, Лях усіх, кому розповідає цю історію, приводить і здалеку їм цю вмятину показує, щоб не думали , що він там щось прибріхує чи харахориться. І що ви собі гадаєте ?? Гадаєте, щось там було Ляхові за той дурнуватий розчавлений шарик ? Анічогісінько ! Бо Лях все так уміло обставив, все настільки майстерно аргументував - і з юридичної, і з фізичної точки зору – що не підкопаєшся ! Куди там !! У нього ж хороші знайомі є в Інституті Фізики, у підшефному відділі, вони йому там такого експертного висновка на двадцяти трьох аркушах склали про той шарик, та-а-акого висновка, що Генеральний як прочитав резюме – так відразу і охолов. Все, – говорить,- пане Лях, припиняйте вже віджиматися від підлоги і можете бути вільні ! А що він, Писар, зробить, хоч він і Генеральний ? А нічого ! Супроти науки хіба ж попреш ? Там же членкори і академіки руку доклали, між іншим, сама Патониха допомагала, і онук Глушкова теж допомагав, там вони і кінематичні схеми всілякі намалювали, і епюри кутових і лінійних швидкостей які потрібно накреслили, і теорією імовірності обгрунтували, і ще й до всього принципом невизначеності Гейзенберга все це підкріпили, а на довершення ще й довідку із гідрометеоцентру про атмосферний тиск, швидкість сонячного вітру і напруженість магнітного поля Землі на момент інциденту підклеїли. От і все. Учіться, як треба вчиняти у таких випадках. Бо нічого Ляхові за це не було. За цей дурнуватий шарик. Сухим із води, можна сказати, чоловік вийшов, живим, здоровим і неушкодженим ! Тому що – професіонал, з великої літери Професіонал, тому що зумів усім швидко і беззаперечно довести свою власну невинність у справі із тим клятим шариком, хай би його качка копнула ! Ну там, звісно, не те, щоб аж так зовсім анічогісінько йому не було, винесли йому, звичайно ж, сувору догану із занесенням до особової справи, щоб під ноги, значицця, не забував дивитися, і премії квартальної позбавили, і на місяць відправили у Бортничі на очисні, і тринадцятої зарплати пригрозили п”ядесять відсотків скосити. Розумієте ? Не повністю, а всього лише п”ятдесят відсотків ! А так щоб щось таке суттєве – то більше нічого. Бити - не били, пальці в двері не застромлювали, ви що, боронь Боже ! Більше того, після того неприємного випадку наш Генеральний навпаки – заповажав Ляха, полюбив його як рідного сина навіть, інколи от, скажімо, трапляється ж таке, що під час наради якоїсь важливої, де всі начальники відділів і всі ключові агенти збираються, забуде він, як нашого Ляха звати, ну може ж таке трапитися з людиною, чого ж ні, що вилетить з голови Генерального чиєсь ім”я, зайнятий же ж чоловік різними суперважливими і суперсекретними справами, не те, що ми, нероби і ледарі, що за державний кошт протираємо штани даремно аж до самісінької пенсії, то він тоді, значицця, Генеральний наш, звертаючись до Ляха, і каже : а шо по цьому поводу думає наш Шарик ? І посміхається до Ляха так лагідно, по-батьківськи...
Я ліниво махнув хвостом бармену, і він приніс мені ще одну гальбу свого нікудишнього пива. Ця порція здалася мені ще гіршою і несмачнішою за попередню, але як кажуть наші друзі із Зімбабве, сидячи на пальмі – рибою не перебирають.
...Отакий, значицця, ото наш Лях мастак виходити сухим із води , і отака у нього чуйка на різні негаразди, і все таке інше, а ви мені кажете ! Так що не вірю, не вірю я, що із ним могло тут щось трапитися. Ну, може хіба що руку чи ногу яку зламав, лежить собі десь у якійсь амбулаторії під вигаданим іменем, а що тут такого, тут у всіх імена чи не щодня змінюються, а ми собі на Землі голови ламаєм, волосся видираєм, лікті кусаєм, - а де ж це наш любий та коханий Лях подівся-запропастився ? А він собі лежить, в ус не дує, газетку свіженьку почитує, кросвордики розгадує, тричі на день його годують, напувають, судно з-під сраки виносять, шо йому ще треба, сволочі такій, все”дно, шо в санаторій влаштувався, сссука!..
Ну і гадость це ваше андромедянське пиво !
...Або навпаки, завів тут собі якусь коханку, ссука, як той йобнутий на голову дядя Толік, поїхали собі з нею удвох кудись на Західне Узбережжя ніжитися на місцевих Златих Пясцах, а тут кла-а-асні такі Златі Пясци, куди там тому земному оригіналу ; розповідають, що Болгарія просто стоїть в стороні і нєрвно курить бєломор-канал; а я тут мушу пити якусь херню, від якої у мене виростає із жопи справжній хвіст, я вже не кажу про рило замість носа і про жорстку волосню по всьому тілі, яку не хоче брати навіть дванадцятилезовий „жіллєт”, а що, коли цей хвіст через три тижні, як обіцяла Галушка, не відпаде, і тоді я що, так і буду з хвостом і зі свинячим рилом ходити на роботу в управу ?..
Хоч би якими чіпсами тут пригощали, щоб заїдати це форменне неподобство... Дядя Толя – форевер ! ...ик !
...і після того мене в”яже банда місцевих самок-німфоманок , у котрих спостерігається нескомпенсоване бєшенство матки, і мене десять днів підряд годують однією пісною гречкою, і у мене вже вся моя кров перетворилася на сперму, ну от буквально на кілька пивних бокалів зі спермою, котру я безперестанку, неначе якийсь механічний спермодозатор, випорскував із себе протягом десяти альфа-андромедянських діб, котрі – замітьте собі!- на цілих дві години довші за земні аналоги, а дві години – це одна впорана тамара, і котра зараз чавкає у десяти вагінах новоявленої ідіотської футбольної команди, котрим я мушу пояснювати, що таке офсайд і чому не можна, а через п”ять років мене по судах затягають мої місцеві байстрючата як злісного аліментника, котрий регулярно ухиляється від сплати аліментів, і добре ще, що сюди ніякі придурки, ніякі новоявлені конкістадори, ніякі геологи йобнуті не завезли, окрім футболу, ще й таку гру, як бейсбол, а то, поки я був ті десять днів зв”язаний і не міг адекватно опиратися, комусь могла прийти в голову надміру геніальна ідея спробувати засунути мені в сраку бейсбольну биту, і це було би вже, чесно вам скажу, останньою краплею, бігме !
-Чєловєк !- гаркнув я до бармена.- Твою мать, ти чого це ти пиво ти мені не несеш, ти ? Га ?? Ик !!!
Бармен кинув протирати бокал , метнувся блискавкою і приніс мені третю гальбу з іще гіршим, як мені здалося, пивом, яке пахло чи то дустом, чи то гнилими мухоморами. Єдина радість – увімкнули великого телеекрана на півстіни, таку доісторичну ще плазмову панель, завезену сюди із Землі, очевидно, ще у минулому столітті. Якраз показували якийсь футбольний матч третього туру чергових позачергових президентських виборів. Одним оком я намагався стежити за екраном, а другим непомітно спостерігав за барменом, що робити – професійна звичка.
...Оце приблизно отаке я сподівався розповісти кому-небудь за гальбою пива, хто би захотів мене вислухати на цій чужій планеті. Можливо навіть, що я би це розповів і самому Ляхові, якби я його зустрів. А про що мені іще з ним говорити, навіть якщо я його застану завтра ж на нашому футбольному полі ? Що я йому скажу ? Привіт, мовляв, Лях, це я , твій колега по роботі агент першого класу Мамай, може по пивку? По-перше, він, мабуть, ще не в курсі, що мені було присвоєно чергове високе звання „агент першого класу”, він думає, що я ще досі агент другого класу, і тому він відразу запідозрить, що тут щось не так. Що тут щось нечисто. Він же все-таки теж агент і теж працює в УГС. Тому обов”язково зверне увагу на цю нестиковочку і запідозрить. Не може не запідозрити. По-друге, ну міркуйте самі, підходить до вас якийсь сумнівний суб”єкт, якийсь такий типовий, аж занадто, андромедянин, ну, ви дивитеся на нього, на цього суб”єкта - хвіст на місці, рило на місці, все як годиться, все як положено. А ви ж не знаєте, що Галушка вже не тільки придумала, а й зреалізувала спосіб, як із портвейну робити „чорного доктора”. Тобто ви не те, що не в курсі останніх досягнень біохімії, а ви навіть не вивчали ніколи подібну дисципліну ні у школі, ні на Вищих курсах УГС. І для вас слово „біохімія” – це не що інше, як новий спосіб хитрих цирюльників видурити із вас гроші, зробивши вашу дружину у черговий раз на три-чотири тижні кучерявою. І от оцей от гордий житель цієї планети, що так безцеремонно підійшов до вас, цей маленький хвостатий-носатий-пейсатий андромедянин, оце ну просто справжнісіньке чмо каже вам, що воно, мовляв, не хто інший , а точніше - не що інше, як агент неважливо якого класу Мамай. Що ви після почутого робите найперше ? Найперше ви смикаєте суб”єкта за хвоста- хвіст виявляється справжнім, потім смикаєте за рильце – і рильце справжнє. Далі що ? Далі ви даєте тестового копняка під сраку цьому „агенту Мамаю” і спостерігаєте за його польотом. Якщо прилади в нормі, політ нормальний – значить, суб”єкт тест пройшов, і це дійсно ніякий не агент Мамай, а якийсь його місцевий тимчасовий тезка, котрий завтра буде вже не Мамаєм, а Ляхом чи Сагайдачним.
Стоп-стоп-стоп ! А що це іще за Сагайдачний такий ? Що це за такий іще товаріщ ? Звідкіля він узявся ? Ну йо-майо, матка Боска ! Чи то я пива об”ївся, чи якого імбиря ? Нє, ну ще Сагайдачного мені тут не вистачало, чесне слово !
Я протер очі – ні, дійсно, я не сплю і це все мені не сниться. От і напівпорожня гальба з пивом переді мною стоїть. Яка це вже ? Третя ? Чи четверта ? Нє, блін, це все сюрреалізм якийсь, це все відбувається не насправді, а в якомусь допотопному ідіотському мультфільмі про Бетмена чи сімейство Адамсів ! Це все якесь хворобливе марення якогось Сальвадора Далі, Кафки чи Тетяни Маляренко. О, точно ! Як влучно сказано - марення Маляренко ! Ущипніть мене хтось, і нехай я знову опинюся у приймальні Генерального Писаря ! Мабуть, це я зайшов у передпокій до Писаря і , сівши у м”яке крісло, просто заснув. Нехай я зараз сам себе ущипну, прокинуся і почую стукотіння відразу двох тенісних шариків, і тоді я навіть згоден буду наступити відразу на обидва шарики і розчавити їх, немов отих товстих огидних мадагаскарських тарганів, котрими у цьому жахливому сні ласують мої тамари, нехай ! Але щоби врешті-решт це все виявилося не насправді !
Я трохи пощипав себе, немов якийсь досвідчений садомазохіст, було досить боляче, бо у мене на пальцях повиростали нехилі такі пазурі, і я зрозумів, що я таки дійсно не сплю, а якщо навіть і сплю, то це такий у мене спеціальний реалістичний сон, що я у ньому відчуваю біль, але не можу прокинутися...
Йопс, ну і буває ж таке на світі огидне пиво ! Як же хоч воно називається, мать туди-сюди вашу ? „Криця” ? Ну і не йоб же ж твою мать,- „Криця” !? Нє, ну ето ж нада,- криця,- блллін ! Яка назва – таке й пиво. Криця, ха ! П”ятий бокал п”ю – і ні в одном глазу, криця, нахуй ! Та нашим обо... обооо... обооосранцям... обооолонцям, блін, треба пам”ятник ставити за їхній труд, потому шо їхнє пиво у порівнянні з етім – це, блллін, пиво, а це, блллін, пиво, криця вот ета – це, блллін, не пиво, ик, а хуй знає шо, ик!, це, бллін, вап... ик!... ше! Так, дядя Толя ! Дядя Толя, мать вашу, смотріть сюда, коли старший по званію –ик!- з вами разговаріває!. Ваше здор... ик! ...ов”я!
...А може , це все змова ? – подумав я. -Але якщо змова, то проти кого ? – запитав я у самого себе. Звісно, проти кого, - тут же у голові прозвучала відповідь. Звісно, і дурневі зрозуміло, що це антиукраїнські елементи хочуть перехопити в Україні владу. Вони вже й підмінили нашого Генерального Писаря на якогось інопланетянина. З якого б це дива наш справжній Генеральний Писар підвищував мене у званні ?? За які такі заслуги ?? Звісно, це інопланетянські штучки, хочуть приспати мою професійну пильність, та у них анічогісінько не вийде! Не на того напали !! А ота історія з двома шариками ?? Як це звичайна людина, простий маленький українець, хай навіть і Генеральний Писар, але ж не китаєць, не в”єтнамець якийсь , а звичайнісінький собі простий українець, родом із-під Мурованих Курилівців, може грати у пінг-понг відразу двома шариками ?? Це ж просто неможливо !! Я й сам майстер спорту міжнапродного класу з пінг-понгу, але спробував пограти двома шариками з агентом першого класу Бульбою– і у нас нічого не вийшло, Бульба лише поглузував, що то, мабуть, у мене з перепою в очах шарик роздвоївся. Але я ж у той день ані грамулічки в рот не брав !
А може, це мені Галушка щось підсипала замість „нєдєльки”? Щось таке, від чого у мене дійсно голова замакітрилася і в очах все почало двоїтися ? Стоп !! А чому це я впевнений, що у мене вдома Галушка, а не хто-небудь інший ! Ага, он воно що ! Вони все так майстерно підстроїли, нібито Галушка придумала „нєдєльку”, а самі взяли – і в потрібний момент, поки я був удома відсутній, підмінили мою справжню дружину на якусь негритоску. О Боже ! Як усе сходиться ! А потім ще Аксінья прийшла, ну, Аксінья точно була справжня, але ж.... Господи, та що ж це я вже взагалі пильність втратив ??? Що ж це зі мною таке ?? Що це за облуда у мене на очах ?? Та мені не те що не можна було присвоювати „агента першого класу”, навпаки, мене потрібно було розжалувати в агенти якогось найостаннішого двадцять третього класу і копняком під сраку вигнати з органів на пенсію!! Аксінья ж , зміюка, вона ж насправді тільки прикидалася, сволота, що Ляха кохає, що у неї корені українські прокинулися, що хоче стати справжньою дочкою Соборної України, а сама... Ні, ну зрозуміло, Лях тоді закохався, як жовторотий ліцеїст, але ж я ! Я!! Я ж то мусив її відстежити, відпрацювати, шо називається, всі її контакти за останній рік проаналізувати, скласти звіт нарешті і доповісти, куди слід. Ну чому, чому ми так халатно іноді ставимося до своїх найперших обов”язків ? І, потім, хіба я не бачив, що коли вона клялася на Конституції, то друга рука у неї була захована у кишені, мабуть там вона скрутила дулю, чим фактично денонсувала клятву на вірність Україні з самого моменту її проголошення ? І хіба я не чув, що вона навіть гімну України не вивчила як слід, ну не обов”язково знати усі дванадцять куплетів, я й сам дванадцятого ніяк не запам”ятаю, ну але ж хоча б перших одинадцять можна було вивчити ? А вона, наскільки мене не підводив мій слух, з горем пополам проспівала лише перший куплет, та й то на четвертому рядочку збилася. А потім ще й відмовилася від традиційної чарочки „Української з перцем” і демонстративно завершила церемонію „Совєцкім шампанскім”, тьху на тебе, не при дітях нехай буде сказано!
Звичайно ж, і як ото я не здогадався раніше, що це все справа рук Аксіньї, російського КГБ та іншопланетян. Вони підмінили нашого Генерального писаря і мою Галушку, а нас, Сагайдачного, Ляха і мене, будемо говорити відверто - агента першого класу Мамая, тобто трьох найкращих, без зайвої скромності скажу, агентів, на котрих, фактично, і тримається вся УГС, обманним шляхом заманили на Альфу Андромеди, де ми й помремо, пропадемо ні за цапову душу, а я ж так мріяв, щоби мій прах, коли я закінчу свій земний шлях, було під звуки військового маршу розвіяно з генеральського цеппеліна над Дніпром у районі Шевченківського заповідника під Каневом !! Уявляєте – весна, точніше – самий її розквіт, цієї весни, коли ще літня спека не заганяє нас у приміщення з кондиціонерами, але вже не холодно і ми вже ходимо без підштанників, а вся земля у пахощах, а поверхнею теплих калюж у вибоїнах асфальту сновигають сюди-туди комахи-водоміри, і буйно квітують знамениті канівські каштани і бузок, горобина і черемшина, і радісно сяє наше українське жовте сонце на тлі нашого такого ж радісного українського блакитного неба, а військовий оркестр Центрального Будинку Культури УГС, що спеціально для мене запрошений з міста Батурина, велично і урочисто виконує увертюру до старовинного „Маршу запорізьких козаків”, і мій прах весело, так весело розлітається широкими та неозорими степами милої Вкраїни!.. Ляпота ж яка , га ?! Не те слово – справжнісінька ідилія ! І не чіпайте мене, не смикайте, якого імбиря ви мене чіпаєте, не бачите – людина зайнята, розлітається над степами , а ви тут приходите, смикаєте мене некультурно за хвоста, заважаєте розлітатися....
8.
- Дгужбан, дгужбан, очнися !- мене хтось картавий тормошив за плечі і смикав за хвоста для посилення ефекту. Як я дізнався пізніше, щоб вивести андромедянина зі стану важкого сп”яніння, його треба добряче попосмикувати за хвоста, багатьом це дуже ефективно допомагає, навіть краще за всілякі кодування-перекодування, тому на Альфі Андромеди так рідко можна зустріти філію московського центру „Дар” чи знаменитої черкаської „Надії” – вони тут просто не витримують конкуренції з місцевими доморощеними хвостосмиками.
Я привідкрив очі і побачив перекошене від страху обличчя бармена. Його рило сіпалося від нервового тику, а хвіст налився кров”ю і набув темно-бурякового забарвлення. Мабуть від переляку, а від чого б іще, він погано вимовляв літеру „р”.
- А у нас тут гості із Землі, - дивлячись мені просто у вічі, голосно, на всеньке приміщення із вдаваню радістю оголосив бармен.
- От блін, розсекретили, розшифрували, - подумав я.- Шеф, всьо пропало ! І де ж це, на чому це я проколовся ? Може, закінчилася дія „нєдєльки” ?
Галушка про всяк випадок повинна була мені дати малесеньку пляшечку „нєдєльки” на той випадок, що коли три тижні закінчуватимуться, а я буду змушений ще трохи затриматися, то щоб я міг випити її вміст і продовжити дію еліксиру ще на тиждень. Але ця пляшечка була, мабуть, у торбі, якщо мої тамари її не знайшли і не розтрощили.
Я подивився на свої руки – руки залишалися на вигляд андромедянськими, ноги - ноги теж. Щоправда, як виглядає моє обличчя, я не міг точно знати, у відбитті в гранях бокалу я бачив лише морду якоїсь п”янючої мавпи. Ну, про всяк випадок я спробую голосно заперечити, що я ніякий не гість із Землі. Авось допоможе. Як інколи каже Аксінья, наглость – це друге щастя, а „авось”- третє. А там – буде, що буде !
- Я не із Землі. Я – альфаандромедянин ! – сказав я, обвівши поглядом присутніх. Поки я перебував у стані легкого пивного сп”яніння, такої, знаєте, особливої напівдрімоти-напівмарення, у цей задрипаний гинделик на околиці якогось задрипаного, Зевсом забутого альфаандромедянського містечка зібралося достобіса народу, місцевих андромедянських жителів, котрі мали на собі надягнені на обличчя маски , як у Зорро, і кінчики їхніх хвостів також були обмотані чорною тканиною. Кінчики хвостів у андромедян дуже індивідуальні, їх фотороботи інколи навіть використовують замість відбитків пальців.
- Альфа. Ик!! Андромедянин. Я. – повторив я для більшої впевненості.
Всі навколо засвистіли, і заулюлюкали, і затупотіли ногами, та так грізно, що мені аж стало дещо страшнувато, хоч агента УГС не так вже і легко налякати. Аж, соромно признатися, я заледве не впісявся на місці. П"ять андромедянських гальб пива все-таки, ну ви ж розумієте...
- Вот ! Вот то, о чьом я вам і гаваріл, уважаємиє таваріщі ! – посеред зали звідки не взявся невисокий лисий огрядний чоловічок, явно землянин, котрого я спочатку не помітив. Ага, так ось кого мав на увазі бармен, говорячи про „гостей із Землі” !
- Ви відітє? Відітє, даже етот ма-а-лєнькой, грязнєнькой і п”янєнькой гражданін гордо імєнуєт сібя „альфаандромєдяніном” ! Вот до чєго довєла ваш дрєвній і славний народ ета хохляцкая прапаганда ! Вот да чєво ви дакатілісь, употрєбляя ето хохляцкоє кушаніє, ету атраву, називаємую „грєчкой” ! А со врємєнєм будєт єщьо хуже ! Еті же хохли нє імєют ні стида, ні совєсті ! Оні припруцца сюда на своіх дурацкіх звєздольотах і полностью отбєрут у вас Западноє Побєрєжьє ! Да ! А затєм і Восточноє ! Да-да-да !! Я сам слишал ! Наша доблєсная развєдка работаєт, как часи ! Ми зря хлєб нє кушаєм, таваріщі дєльтапєгасовци !
Натовп голосно заулюлюкав , зааплодував і затупотів ногами. З натовпу почулися поодинокі вигуки :
- Слава кепеесес !
- Спар-так-чем-пі-он !
- Грєчку – на мило !
Чоловічок підняв руку, і всі як один замовкли. Настала така мертва тиша, що було чути, як у декого з присутніх в животі бурчало місцеве низькосортне і неякісне пиво.
Чоловічок витримував паузу, обводячи поглядом натовп ; коли раптом на когось із туземців падав його взір, туземець аж улесливо згинався чи присідав, запобігливо дивлячись чоловічкові ув очі ; було відчутно, що чимдовше триває пауза , тим більше нагнітається якась така особлива напруженість, тим більше електризується навколишнє повітря ; а нарешті, обвівши своїм чіпким поглядом із-під густих кошлатих брів увесь зал і мене у тім числі, чоловічок вирішив, що пауза вже достатньо витримана і, набравши повні легені повітря, він, неначе з кременя висікаючи іскру, викарбував своїм голосовим апаратом з повітря наступний лозунг :
- Да здравствуєт !..
Маленька пауза. Зал аж присів та ахнув.
-... нєрушимая !..
Ще маленька пауза.Зал ще раз ахнув.
- і крєпкая дружба !..
Зал уже був на грані оргазму.
- ...мєжду вєлікімі братскімі вєлікороссійскім і дєльтапєгасскім народамі !!!
Всі зойкнули, багато хто із присутніх заплакав, та не просто заплакав, а ридма заридав, як та Пенелопа за Одіссеєм, дехто не витримав напруги і упав долі, втративши свідомість, один, пізніше розповідали, навіть отримав розрив серця, решта засміялись, зааплодували, заревли... Чоловічок, піднявши угору руки так, що рукави його піджачка опустилися аж до ліктів, підбадьорливо кивав присутнім важким подвійним підборіддям, його очі сяяли, випромінюючи якусь харизматичну енергію, котру кожному хотілося увібрати, всмоктати у себе , пропустити її через свій організм кілька разів, отримуючи при цьому щоразу неземну насолоду, і потім повернути її сторицею цьому низенькому чоловічкові, схожому на артиста Дені де Вітто зі старовинних голлівудських фільмів, котрий заволодів залом, як племінний бугай заволодіває стадом корів чи Олександр Македонський гаремом завойованого перського падишаха. Екстаз натовпу досягав апогею, очі присутніх світилися щастям і горіли, як світяться очі кішки у променях фар нічного автомобіля, і раптом десь у глибині залу хтось тоненьким андромедянським голосочком завів співати „Боже, царя храні!”. Всі відразу притихли, виструнчались, набрали урочистого вигляду, почали підспівувати і за мить у цьому гинделику потужно і урочисто лунав старовинний російський гімн. Навіть бармен робив вигляд, що підспівує. Підспівуючи , із натовпу до чоловічка вибігло троє чи четверо андромедян приблизно старшого шкільного віку , вони обступили його зусебіч, невідомо звідки в їхніх руках з”явилися червоні полотнища із намальованими від руки бронзовою фарбою серпом та молотом, котрими вони стали із задоволеними фанатичними фізіономіями запопадливо вимахувати навколо чоловічка , наче відганяли від нього якихось невидимих мух.
Господи, куди ж це я потрапив ? Що це за дурдом „Веселка” такий ? Коли я повернуся на Землю і буду розповідати в управі про те, як табун чортів співав „Боже, царя храні!”, всі просто позалазять від сміху під столи. Жаль, жаль, що у мене немає із собою мого комунікатора....
Чоловічок терпеливо чекав, допоки альфаандромедяни, чи то пак – новоявлені дельтапегасці, закінчать славословити російського царя-батюшку, і коли пісня закінчилася, він зробив рукою такий специфічний милостивий жест, дозволяючи присутнім сісти, ніби без цього його милостивого жесту вони би тут стояли до скінчення світу.
- А тєпєрь я хочу пєрєдать вам большой, огромний прівєт лічно от самого гєнєрала Ліліпутіна ! – повідомив чоловічок. Всі знову повставали зі своїх місць, зааплодували, а чоловічок, схожий на артиста Жванецького, витягнув зі свого портфеля старого антикварного латунного самовара і підняв його високо над головою, неначе то був спортивний кубок.
- Ви відіте, етот старінний тульскій самовар із своєй лічной калєкциї гєнєрал Ліліпутін даріт вам, лучшим прєдставітєлям дружествєнного дельтапєгасского народа в ознамєнованіє нашего к вам прєдрасположенія, союзнічєскіх намєрєній і вєчной і нєрушимой дружби ! Ура, таваріщі !
- А от нас, от нашево славнаво старіннаво русскаво города Барнаула , от всєх житєлєй Барнаула, і от мєрії Барнаула, і от мера Барнаула, то єсть от сібя лічно, я хочу падаріть вам, дарагіє дєльтапігасци, ету прєкрасную, старінную, вишитую в лучших рассійскіх традіциях нашимі народнимі барнаульскімі іскусніцамі.... што-о-о-о ?
Мер Барнаула, схожий , як дві краплини русской водки, на колишнього мера колишньої російської столиці, нахилився до свого портфеля і так, у такій позі закляк, майстерно витримуючи, як професійний театральний актор, паузу.
-... Што-о-о-о-о ? – луною затихало у залі його запитання.
- Фофудью ! – хтось голосно крикнув із задніх рядів, і це слово відразу заволоділо залом. Всі стали його радісно передавати, переказувати своїм сусідам, як це зазвичай робиться у старовинній дитячій грі „зіпсований телефон”.- Фофудью ! – Что ? – Да нєужелі ? – Нєужелі в самом дєлє фофудью ?
Повітря в залі знову почало електризуватися. Мер урочисто і акуратно, ніби то була міна, що може ось-ось від одного його необережного поруху вибухнути, витягнув із портфеля пакуночок, загорнутий у щільний сірий папір, і став його розгортати. Всі повставали зі своїх місць навшпиньки, десятки , якщо не сотні очей слідкували за вправними рухами мера, ось було знято верхній шар обгортки, а за ним ще один, і ще, і ще... З кожним знятим шаром паперу пакуночок ставав все тоншим, ця жадана фофудья, мабуть, була виготовлена із найделікатнішого російського шовку.... Всім же відомо, що батьківщина шовку – це Росія... Повітря електризувалося, і волею та бажанням присутніх у залі обриси жаданої фофудьї вже ясно вимальовувалися північним сяйвом над головою мера Барнаула, „фофудья”- шепотіли десятки дельтапегаських ротів, „зараз, зараз ми побачимо ту саму фофудью, про яку нам так часто з таким пієтетом розповідали наші діди і прадіди” – вчувалося у тремтінні десятків дельтапегаських губ.
Нарешті останній шар паперу було розгорнуто, і всі побачили....
