(продовження
попередній розділ читайте на http://gak.com.ua/creatives/1/7815)
Я випив. Нічого так собі. Смак ніякий. Як у дистильованої води. Я к у д и с т и л ь о в а н о ї в о д и . Я к у д и с т и л ь о в а н о ї в о д и . Я к у д и с т и л ь о в а н о ї в о . . . . Я к у д и с т и . . . . . Я к . . .
Коли я опритомнів, то відчув, що знаходжуся у горизонтальному положенні. Мене тихенько погойдувало, як погойдує зазвичай у міжконтинентальному експресі чи у старенькому міжпланетному кораблі під час маневрування . Я спробував було піднятися – ні, виявилося, що я міцно до чогось прив”язаний. Я спробував щось не те щоб вимовити, а хоча б постогнати – з моїх губ злетіло якесь незрозуміле мугикання.
- Галушко ! – поскиглив я тихо.- Галушечко-о-о !!
Натомість наді мною схилилася якась усміхнена і нахабна андромедянська морда.
- Ура! Воно очуняло ! Дєвочкі, у нас тіпер є свой музик !
- А ми ішо посмотрім, шо він за музик ! Ги-ги-ги ! Мозе він і не музик вовсі ! Ги-ги-ги !
- Да! Мозе він неспособний, какоть позапрошлогодній імбірь ?! Ги-ги-ги !
- Мозе у ніго вєчний лістопад !? Ги-ги-ги !
Я скосив очі убік , але нічого суттєвого розгледіти не вдалося. Обабіч мене проносилися у зворотній бік лише верхівки навколишніх дерев.
На нахабній морді , що досі була схилена наді мною, губи зібралися у трубочку і промовили :
- У-у-у, ти мой лупоглазєнькій !
- Сама така !- відповів я незадоволено, після чого морда відсахнулася і кудись зникла.
- Боже !- подумалося мені. – Я вже на Андромеді, а досі так і не перетворився на андромедянина.
Незабаром ми зупинилися, очевидно – прийшли туди, куди потрібно. Мене опустили на землю , і у темноті я відчув, що мені у рота якимось кухонним інструментом на кшталт ложки запихують щось до болю знайоме і рідне.
Їйбо, то була гречка. Точніше - варена гречана каша.
- Їз давай ! Кусай-кусай !! – примовляла до мене то одна, то інша нагла андромедянська морда. Я мусив давитися і ковтати гречану кашу, яку готували , вочевидь, за місцевим андромедянським рецептом, без солі і без масла. Гречка, котрою нас двічі на тиждень годували у службовій угеесівській їдальні і котру можна було їсти лише із міркувань службової необхідності, у порівнянні із цією місцевою версією була неначе їжею олімпійських богів, божественним нектаром, тощо.
Я роззирнувся – мене оточував щось із десяток місцевих жительок , жадаючі погляди котрих були сконцентровані на моїй скромній персоні. У сутінках вони навіть почали мені видаватися... гм... якимись такими привабливими, чи що ?
Тим часом мені впихнули у рота мабуть десяту чи двадцяту ложку гречаної каші, і коли я її нарешті проковтнув, усі андромедянки заплескали в долоні і радісно загаласували.
Мені розв”язали руки-ноги , що були оповиті міцною мотузкою, і я розгледів нарешті свої кінцівки. Так і є ! Я мав вигляд чистого андромедянина ! Знаєте, спостерігати андромедян зі сторони – це одне, а от стати ним насправді і спостерігати ніби ізсередини – це щось зовсім інше ! Мені навіть у першу мить стало страшно , закрутилося в голові і підкосилися ноги. Якби не мій досвід багаторічної служби в УГС, практика довготривалих виснажливих тренувань і спецпідготовки, то я і не знаю, чи витримав би я таке.
Але я витримав. Більше того – витримав і не таке !
Виявляється, мене викрали прямо в космопорті місцеві феміністки. У салоні космічного корабля, як я дізнався пізніше, стюардеса запропонувала мені, уже трансформованому у андромедянина, напій зі снодійним. Нічого не підозрюючи, я його випив і навіть замовив ще одну порцію. Друга порція також була зі снодійним. Я заснув таким мертвим сном, що зовсім нічого не пам”ятав. Після приземлення на космодромі мене було повантажено у карету швидкої допомоги і вивезено у лісопосадку, де мене придбала група емансипованих андромедянок. Фактично мене було продано у сексуальне рабство. Уявлєте ? Моя дружина, кохана моя Галушка таки мала рацію !!!
Як я зрозумів, місцеве чоловіче населння у плані кохання було досить поміркованим. Крім того, в останні десятиліття внаслідок неправильного харчування, надмірним захопленням тютюнопалінням та грою у футбол, більшість андромедян де-факто стали імпотентами.
А дружини їхні вимагали фізичного кохання ! Виявлося, що андромедянки взагалі не палили тютюнові вироби та не переносили самого вигляду футбольного м”яча ! Тому вони, як і двісті років тому, до завезення землянами на цю планету тютюну та футболу, не знали інших розваг, крім хіба що занять сексом.
А ще виявилося, що наша звичайнісінька українська гречка на андромедян діє так само, як на землян ота сама знаменита „віагра”. Ба, навіть потужніше ! З”ївши невеличку мисочку гречаної каші, приготованої без солі та масла, андромедянин міг цілу ніч без упину займатися коханням. Біда (чи щастя) лише у тім, що андромедяни ні на смак, ні на запах не могли терпіти гречку. Був навіть ухвалений андромедянським урядом, що складається майже переважно із осіб чоловічої статі, спеціальний закон „Про упорядкування обігу на всій території Альфи Андромеди гречки, імпортованої з України”, котрим фактично ввезення гречки на Альфу Андромеди було заборонено під страхом смертної кари. А там вона виростати чомусь категорично відмовлялася. Точніше, виростати – виростала, але не плодоносила. Чогось їй в тамтешньому грунті не вистачало: чи то калію, чи то фосфору, а чи то спектральний склад світла місцевого сонця був не той, не вистачало їй там якихось нанометрів чи ангштремів, - хтозна ? Не росла – та й годі ! Не вегетувала, значить. А раз таким чином складалися обставини , то й не дивно, що її стали завозити на Альфу Андромеди контрабасом.
Оце така преамбула.
А фактично у ту мою першу на Андромеді ніч я, наївшись добряче хоч і несмачної, але справжньої гречки, вдовольняв своїм новим андромедянським тілом цілий табун спраглих до кохання андромедянок. І ви розумієте – це мені навіть починало (лише не говоріть про це Галушці, а особливо її дідусеві) ... гм... деякою мірою подобатися.
Ну от така от, розумієте, виявилася цього разу службова необхідність.
Моє тіло набуло нової андромедянської форми і відповідних андромедянських інстинктів, але смаки і рефлекси ще залишалися земними. Тому я їв гречку, як не в себе, бо, чесно кажучи, більше там нічого такого їстівного, що б я не погидував покласти собі до рота, і не було. Ну не буду ж я їсти місцевих слимаків чи павуків, чи місцеві гриби зі смаком коров”ячого кізяка !
У щоденних турботах сяк-так я провів кілька днів, доводячи моїм повелителькам, що у мене не „вічний листопад” і мій імбірь не позаторішній. Я звик до їхньої чудернацької мови, до їхнього незвичного запаху тіла і до далеко не шляхетних манер. Чого тільки не доводиться зробити агентові УГС, щоб...
Щоб що ?
Ой, лишенько ! Я забув , задля чого я прибув на цю планету ! Мене геть чисто покинула пам”ять, я пам”ятав лише, що у мене в запасі небагато часу і я мушу зробити щось дуже важливе. Щось дуже-дуже важливе. Виконати якусь надзвичайно важливу місію галактичного масштабу. Можливо навіть, я цілком припускав, що мені було доручено привезти Генеральному Писареві нашої служби набір місцевих м”ячиків для пінг-понгу.
На восьмий чи на дев”ятий день мого перебування у сексуальному рабстві, коли гречана каша вже не лізла мені у пельку, я вирішив поговорити про свою подальшу долю з однією симпатичною андромедянкою. Її звали Тамарра. Річ у тім, що зараз на Андромеді якраз була мода на земні імена. Точніше – на одне земне ім”я , а саме – Тамара. Позаяк все одно імена у андромедян змінювалися чи не щодня, у тому , що всі жінки обирали собі одне і те ж саме ім”я не було нічого дивного. Ім”я, щоправда, дещо видозмінювалося в залежності від темпераменту господині, тому одних звали Таммара, інші відгукувалися лише на Тамара, треті реагували виключно на лагідне Тома.
А цю звали, як я вже сказав, Тамарра. Це була гарненька пишногруда вісімнадцятилітня (за андромедянськими мірками) самочка з дуже звабливим хвостиком і темпераментом африканської левиці. Вона частіше за інших приходила кормити мене гречкою. Процес годування виглядав приблизно так само, як ото буває, коли молоді батьки годують малесеньку дитинку манкою : цю ложечку за татка, а цю ложечку за маму, цю – за бабусю, цю – за дідуся і ще ось оцю – за ведмедика. Тамаррі вдавалося накормити мене гречаною кашею приблизно за цілий батальйон ведмедиків, після чого вона мене сідлала і протягом двох-трьох годин витворяла зі мною таке, що коли би я це описав у своєму звіті, то Папа Римський мене би відлучив від церкви і оголосив мені анафему за грубе і цинічне попирання норм людської моралі. І це при тому, наприклад, що скандальновідомий наприкінці двадцятого століття твір однієї відомої французької письменниці „Еммануель” уже років із п”ятдесять входив до програми середньої школи. Я й сам свого часу отримав у сьомому класі відмінну оцінку із зарубіжної літератури за глибоке розкриття образу головної героїні творів письменниці Е.Арсан .
Отож, коли в черговий раз на бойовому посту Таммару змінила Тамарра, я категорично відмовився брати в рот гречку, поки вона зі мною не поговорить.
- Я хочу поговорити ! – категорично заявив я, мужньо ухиляючись від ложки з прісною гречаною кашею. Хоч би вже вони здогадалися підсолодити її чи маслом, чи ще краще якимись шкварками. Але вони, ці хтиві тварюки, уже так поспішали вдовольнити свою ненаситну жагу кохання , що останні кілька днів гречка була або взагалі недовареною, або ж навпаки – підгорілою. А я особливо не міг терпіти підгорілої гречки.
- Потім поговориш, - філософськи відповідала Тамарра, намагаючись пропихнути мені ложку в рот.- Якщо ти будеш вередувати, неслухняний хлопчиську, я знову покличу на допомогу !
Попереднього разу, коли я відмовлявся їсти гречку, вона покликала Тому і Тому, і ці дві Томи силоміць розтуляли мені рота, поки Тамарра запихувала мені всередину гречку. Щоправда, потім Тома і Тома вимагали від Тамарри поділитися мною із ними, чого Тамаррі робити дуже не хотілося, адже вона розраховувала повністю на свої три години, і зараз це її стримувало, щоб знову не вдатися за допомогою до своїх одноплемінниць.
- Я хоху погогогити ! – вперто і наполегливо повторював я. Адже агента УГС так просто не зломити !
- Ну про що, про що мені з тобою говорити ? – бідкалася Тамарра.-Про що мені з тобою говорити, коли у вас усіх у мужиків одне на умі ?
- Як же у мене не може бути це „одне” на умі, коли ви мене вже котрий день поспіль кормите однією гречкою ? – здивувався я. Поки я говорив цю довгу фразу, Тамарра зробила кілька невдалих спроб пропихнути мені до рота ложку з гречкою.
- Та до чого тут гречка ? – здивувалася Тамарра.- Звісно, що коли ти на спецпайку, то ти думаєш про те, що треба. А як не накормити вас цим зіллям, то ви ні про що нездатні думати, лише про футбол, і про футбол, і про футбол ! А як не про футбол, то про шахмати !!
Як мені стало пізніше відомо, Тамарра мала цілковиту рацію. Все життя, у тім числі і політичне, на Альфі Андромеди ось уже двісті останніх років, після того як із Землі сюди було вперше завезено футбольний м”яч, так чи інакше було пов”язане із футболом. Футбол настільки змінив менталітет андромедян, що вони навіть скасували за непотрібністю президентські вибори. Зараз президентом планети ставав той власник футбольного клубу, чия команда перемагала у всеандромедянському футбольному чемпіонаті. Мушу зізнатися, що свого часу це було неабияке мудре і достобіса справедливе рішення ! Адже будь-які вибори можна так чи інак сфальшувати, а от як ви сфальшуєте результат футбольного матчу, коли на трибунах стадіону присутні сотні тисяч вболівальників ? У футбольному матчі все вирішується чесно, по закону і по справедливості, а вибори – це не що інше, як масовий обман громадян. Вдумайтеся – адже навіть ящик, куди вкидуються бюлетені, називається так само, як і посудина для сміття, а саме – урна. Отже, ці бюлетені і є не чим інакшим, як сміттям, котрим ми заповнюємо урни в надії та сподіванні на краще „завтра”. Але сміття – воно і в Африці сміття, і ніякого впливу це сміття, тобто наші голоси, на хід історії не мають. Інша справа – футбольний матч. Футбол і політика так тісно переплелися на Альфі Андромеди, що все чоловіче населення поголовно стало займатися виключно футболом і політикою. Футбол підсилювався політикою, а політика-футболом.
Коли ж на футбольному полі несподівано наставала нічия, результат спортивного поєдинку вирішували шахи. Так-так, замість того, щоб пробивати серію пенальті, розумні андромедяни віддали перевагу шахівниці ! І це також дуже мудро, тому що все-таки в пенальті велике значення має випадковість, а андромедяни не настільки дурні і необачні, щоб віддавати політичну владу у руки випадковому переможцеві.
Внаслідок цього на планеті панував найсправедливіший в цілій Галактиці політичний устрій. Щоправда, була все-таки деяка несправедливість, тому що участь у політиці брали лише чоловіки. Андромедянки ж були просто нездатні займатися політикою з багатьох причин, насамперед тому, що нічого не розуміли ані у футболі, ані у шахах. Така була особливість їхнього жіночого андромедянського мозку. Не вистачало там якихось чи то гормонів, чи то ензимів. Жодна андромедянка була просто нездатна оцінити усю красу гарно забитого в „дев”ятку” м”яча чи геніально спланованого мату у вісім ходів. Проте якщо вони не мали публічної політичної влади, то своє вони надолужували удома. І хоча їхній арсенал порівняно із арсеналом земного жіноцтва був дещо збіднений, тобто, наприклад, вони не могли використовувати такі типово земні підлі прийомчики, як от „у мене сьогодні болить голова”, або ж „ у мене сьогодні поганий настрій”, або хоча б „у мене знову ці дні”, бо андромедянські чоловіки лише раділи б цим новинам – у них більше часу залишалося б на футбол, шахи і політику, все ж таки андромедянки мали можливість вимагати у своїх чоловіків хоч щодня грошей на нові чоботи а чи колготки. Якщо андромедянка більше двох разів з”являлася на людях у старих чоботях, то гравці з футбольної команди її чоловіка переходили в інші команди, господарі котрих мали більше грошей і могли купувати своїм дружинам нові чоботи чи не щодня. Тобто земне „якщо ти мені не купиш нові чоботи, то у мене всю зиму вечорами і ночами буде боліти голова” на Андромеді трансформувалося у наступне :”Якщо ти мені не даш грошей на нові чоботи, то я тебе позбавлю президентського крісла”. Погодьтеся, ще невідомо, що насправді гірше, чи не так ?
Але коли Тамарра мені сказала, що, мовляв, я думаю лише про футбол, і про футбол, і про футбол, то в цей момент мене це здивувало. Адже я не думав про футбол. Я ніколи не був ні вправним гравцем у футбол, ані завзятим футбольним вболівальником. І в шахи я грав так собі, знав лишень, що шаховий кінь ходить „літерою Г”, але чому саме він так ходить – це для мене було нерозгаданою таємницею.
А от про що я думав зараз – то це про сало. Я міркував, що як би це було чудово, якби мені нарешті дали поїсти нормальної гречаної каші, заправленої хрумкими шкварками зі смаженою цибулькою, бо оце, чим мене кормили вже котрий день поспіль – це просто марнування продукту, це просто глузування над українською народною святинею. Шкварки.... шкварочки.... сало....
Я раптом згадав, що Галушка в дорогу мені спорядила добрячий шмат свіжого засоленого сала. Воно десь повинне було би бути у моїй торбі. Навіть якби мене обшукували на митниці, нічого дивного у тому, що андромедянин везе із Землі шмат сала, на нашу думку, не повинно було б бути. Ну, сало собі, та й сало. Що тут дивного ?
- Де моя торба ? – запитав я у моєї мучительки.
- Навіщо вона тобі ? Там нічого такого нема. На, з”їж краще ложечку цієї чудової гречки !
Я запротестував :
- Не візьму до рота більше жодної ложки цієї гидоти, аж поки ви не принесете мені мою торбу !
- Ач чого захотів ! – огризнулася Тамарра.- А смажених ананасів тобі не принести ?
Тут до нас у кімнату зайшли Тома і Тома, вони промовисто показали Тамаррі жестами, що її час невблаганно минає. Так би мовити - врємєчко тік-тік. Тамарра знехотя піднялася із підлоги, вийшла з кімнати і за кільканадцять секунд повернулася всередину із моєю торбою.
- На! – кинула мені .
- Руки розв”яжіть, - попросив я.
Мені було розв”язано руки, я з нетерпінням схопив торбу і почав у ній копирсатися. Спершу я намацав щось таке велике і кругле, наче кавун. Ага, це футбольний м”яч. Галушка поклала мені у торбу футбольний м”яч, бо десь вичитала, що футбольний м”яч – це найкращий сувенір для андромедянських високопосадовців. Кілька упаковок презервативів, якась маленька скляна пляшечка, ніби від йоду, з якоюсь рідиною, ще якийсь непотріб. Ага, десь на самому дні торби я нарешті намацав те, що шукав. Сало було на місці. Я витягнув його на світ Божий і розгорнув ганчірку , в котру воно було замотане. Чиста така ганчірочка із натуральної поліської кропиви, з вишитим українським національним орнаментом, призначена спеціально для замотування сала, виробництва ВАТ „Чернігівський кропивокомбінат ім. М.Поплавського”. Також виявився на місці і мій старий, добрий угаесівський ніж, з котрим я пройшов і Крим, і Рим.
- Що це таке ? – запитала Тамарра, спостерігаючи за моїми рухами.
- Сало, - відповів я.
- Сало ?
- Так, сало.
- С. ? А. ? Л. ? О. ? – по літерах перепитала Тамарра.
- Ну звісно.
- І... куди його ?
- Він хоче намастити собі цим салом свого імбиря, - загиготіли Тома і Тома.- Щоб краще тебе вперіщити ! Ги-ги-ги !!
- Його їдять, - відповів я.- Там, на Землі, його їдять.
- Оце ? Їдять ?? – скривилася Тамарра.- Фу !
Її стошнило і вона вибігла на вулицю.
- Ги-ги-ги, - засміялися Тома і Тома.- Тоже нам , воспітанца пансіона благородних дєвіц!
Мені теж дивно було спостерігати таку реакцію від людини, котра чи не щодня знічев”я лузкала, немов смажене соняшникове насіння, якихось печених жуків, схожих на наших мадагаскарських тарганів.
- Мені потрібен вогонь, - продовжив я перелік своїх вимог.- І сковорідка.
- А смажених ананасів ? – запитали водночас дуетом Тома і Тома.
- Ну, не хочете – як хочете, - промовисто відповів я.- А врємєчко тік-тік.
Тома і Тома спересердя плюнули, але кудись таки метнулися і за кілька хвилин повернулися із керогазом та чавунною пательнею. Я розвів вогонь, поставив пательню на керогаз. Але потім зметикував, що, мабуть, тих тарганів пекли саме на цій пательні, тому прибрав її і став смажити кусник сала з прожилками м”ясця просто над полум”ям керогазу , настромивши його, сало, просто на кінчик леза ножа. Сало зашкварчало, у приміщенні смачно та апетитно запахло печеною свининою.
На запах до мене раптом позбіглися всі тамари.
- Що це у нього таке ? – запитували одні.
- Сало, - авторитетно пояснювали інші.- Він його зараз буде їсти.
- Сало ? Що іще за таке сало ? – дивувалися деякі андромедянки.
- А пахне ж як ! – вигукнула Тамарра.
- Смачно !- підтвердила Таммара.
- Не те слово ! – погоджувалася решта.
Я вклав шкварок у рота і став з насолодою його повільно-повільно жувати. Ніколи ще в житті мені так не смакувало, здавалося б, звичайнісіньке смажене сало. У приміщенні запала незвична тиша. Андромедянки уважно стежили за моїм щасливим виразом обличчя, відстежуючи своїми очицями зворотно-поступальний рух моїх щелеп. У декого стали текти з рота слюні, як у собак, і вони час від часу витирали їх рукавами.
- Дєвочкі, я щас од самого цього запаха кончу, - раптом порушила тишу одна мадам.
- Слиш, ти, як там тебе... пупсік ти наш дорогий, ану, відріж-но і нам по шматочку цього.... як ти його називаєш.... с.а.л.а. , - звернулися до мене Тома і Тома.- Ми шо, зря за керогазом бігали ?
Я відрізав цим двом попрошайкам тонесенькі скибочки сала, злегка підсмалив на керогазі і простягнув на кінчику ножа. Вони схопили їх , позапихали собі до ротів і стали, мавпуючи мої дії, теж повільно, з насолодою пережовувати, при цьому їхні обличчя налилися кров”ю і вони стали тихенько стогнати, наче від екстазу.
- А нам ? Нам ?? Давай і нам !- раптом , неначе собаки з ланцюга, зірвалися решта андромедянок, простягаючи до мене свої волохаті пухнасті руки.
Мені було не жаль для них сала, точніше мовити, як і кожному українцеві насправді було його, звичайно ж, жаль, але я миттю розсудив, що, можливо, таким чином я отримаю трохи перепочинку і мене не будуть деякий час годувати гречкою.
Та насправді сталося навіть краще, аніж я сподівався.
Скуштувавши сала, жінки спочатку мліли від екстазу. А потім раптом поставали якимись такими агресивними, стали штовхати одна одну, між ними навіть виникла невеличка бійка, чого я ніколи раніше не бачив. Вони наче забули про моє існування і про гречку. Як писав древній бородатий класик ,-„село неначе погоріло, неначе люди подуріли”. Після чого дехто з них упав просто на долівку і заснув, дехто кудись вийшов, а Тамарра звідкілясь притягнула телевізор, увімкнула його і стала дивитися футбольний матч. Тоді я ще не знав, що андромедянкам не властиво дивитися телевізор, а тим більше футбольні матчі, тому я вирішив, що всевишній послав мені короткий перепочинок, котрим гріх не скористатися.
Більш за все на світі у той момент я хотів виспатися по-людськи. Тому я просто заховав сало у торбу, поклав її під голову, згорнувся калачиком на долівці і солодко заснув.
6.
Прокинувся я не від того, що хтось намагався встромити мені у рота ложку з гречкою, і не від того, що хтось смикав мене за мого імбиря, і не від чого-небудь іншого, а просто від того, що я виспався. Вперше за час мого перебування на цій планеті. Я почувався просто чудово , лише трохи чомусь, можливо від протягу, нидів хвіст. Зрештою, після коротенького сеансу самомасажу це нидіння минулося, наче його й не було.
Я роззирнувся навколо – у кімнаті я був сам-один. Навіть ні до чого не прив”язаний, не прикутий наручниками, я міг просто встати і піти куди завгодно.
Тому я встав і чимдуж побіг до вбиральні, поки вони не передумали.
Але ніхто і не думав передумувати. Я почув надворі якийсь дивний галас, визирнув із вікна. Картина була просто шокуюча : усі мої тамари грали у футбол.
Вони грали у футбол !! Точніше, вони , мабуть, вважали, що грають у футбол. Але зі сторони це виглядало таким чином, ніби я потрапив на циркову виставу, де погано дресировані мавпи вже повиходили на арену і працюють з мячем, а їхній дресирувальник чомусь затримується.
Тоді я ще не усвідомлював анекдотичності та парадоксальності цієї події, я просто зрозумів¸що до мене у них інтерес поки що тимчасово зник. Ну і добре. Можна і попоїсти. Я пошукав очима торбу – її ніде не було.
- Торба, - погукав я. – Де ти ? Виходь !
Торба мовчала і не виходила. А що ви хотіли ? Це ж була звичайнісінька полотняна торба, без усіляких наворотів і опцій. Але, менше з тим, її все одно чомусь ніде не було. Як і сала, котре у ній було заховане.
Не потрібно було бути Еркюлем Пуаро, щоб зрозуміти, що мою торбу разом із салом поцупили підступні андромедянки. Що було робити ? Знову їсти пісну гречку ?
Я вийшов на вулицю і загукав до футболісток :
- Гей, ви, куди ви поділи моє сало ?
На мене зашикали, замахали руками, мовляв, не заважай нам грати у футбол. Не бачиш, ми зайняті, а ти тут зі своїми дрібницями !
Ну добре, подумав я, самі винні. Я зайшов усередину, відшукав миску з учорашньою гречкою, через „неможу” з”їв її усю до крихти, сяк-так втамувавши голод у шлунку. Щоправда, після цього у мене прокинувся голод в іншому місці. Я рішуче вийшов на вулицю – тамари продовжували ганяти м”яча. Я попрямував до них , на мене зовсім не звертали уваги, так, ніби я якесь порожнє місце. Я знайшов у натовпі Тамарру, міцно схопив її за руку і повів у будиночок. Інші навіть на секунду не припинили бігати за м”ячем. Дорогою до будиночка Тамарра розповідала мені про цікаві моменти їхнього матчу . Вона також розповідала мені про цікаві моменти їхнього матчу і тоді, коли я протягом години тамував у ній свій жорстокий голод продовження роду, викликаний поїданням чудо-гречки. За якусь годину я з превеликою насолодою кінчив на неї, а вона все продовжувала захоплено розповідати мені про цікаві моменти їхнього матчу . Вона припинила тараторити лише тоді, коли я запитав її , куди вони діли моє сало.
- Ти знаєш, воно було таке смачне !- відповіла вона, дивлячись кудись убік.
- Ви його з”їли ? – запитав я.
- Угу.
- Що, усе до крапельки ?
- Угу.
- І мені не залишили ані шматочка ?
- Ти знаєш, воно було таке смачне !- повторила вона щасливо.- Ходімо, пограєш у футбол разом із нами !
- Чому б і ні ?- подумав я.- Все одно я не пам”ятаю, за яким хреном я сюди приперся, на цю Йобальфу Андромеди.
Я приєднався до гурту ідіоток, котрі раптом чомусь уявили себе марадонами і шевченками, і став ганятися за найкращим сувеніром для андромедянських високопосадовців, котрий після кожного контакту з кінцівкою тієї чи іншої туземки все менше і менше підходив на роль сувеніра.
Отож, тамари азартно перекидувалися м”ячем і з великим пієтетом пищали , коли комусь із них вдавалося забити гол. Оскільки ворота, що являли собою просто два дерева, між котрими було не більше трьох метрів відстані, були чомусь порожніми, то голи забивалися часто і, відповідно, шум над галявиною не вщухав ні на секунду.
Як виявилося пізніше, хороших воротарів на Альфі Андромеди практично не було. Андромедянам більше було до вподоби ганяти м”яч полем, аніж стояти на воротах , крім того, вони просто панічно боялися м”яча, якщо той летів їм просто в обличчя, і бігли ховатися за штангу. Це мало свої генетичні причини: свого часу предки сучасних андромедян вижили лише завдяки тому, що могли швидко і своєчасно ухилятися від падаючих метеоритів. Тобто, в андромедянському футболі воротар фактично виконував роль рухомої третьої штанги. Тому й не дивно, що дуже часто футбольні матчі закінчувалися з рахунком 450:460, або навіть ( це був своєрідний всесвітній рекорд) 980:982. Крім того, дуже часто азартні андромедяни настільки захоплювалися грою, що на полі забували, за яку команду вони грають і забивали голи у ті ворота, котрі були до них ближчими, навіть якщо це були їхні власні ворота.
Отже, покоцавши з півгодини м”яча, мені це набридло, і я запропонував комусь стати на ворота. Спочатку тамари ніяк не могли второпати, чого я від них хочу, потім – навіщо я це від них хочу, адже якщо хтось стане „на ворота”, то решті стане важче забити гол, а забивати голи – це ж так прикольно !! Я пояснював, що коли ворота буде захищати воротар, то це буде ще прикольніше, але вони ніяк не хотіли йняти віри, аж поки я не пообіцяв марадонам, що та з них, котра першою стане на ворота, отримає шкварочку. Не робіть круглі очі і не запитуйте, звідки я взяв шкварочку, бо, чесно кажучи, у мене її не було, але, очевидно, в моєму організмі вже на повну потужність запрацювали ті андромедянські гени, котрі відповідають за брехливість і хитрість, а відомо ж, що андромедяни хитрістю перевершують навіть нас, українців.
Почувши про шкварочку, на ворота забажали стати всі марадони одразу, що вони тут же, не відкладаючи на завтра, і зробили. А оскільки відстань між штангами була не така вже й велика, усього, як я вже згадував, приблизно метрів зо три, то дехто з них видерся на плечі своїх подруг. Вийшла така цікава триповерхова циркова піраміда, що я аж згадав своє дитинсто, як батьки водили мене часто у цирк чи у зоопарк, і на мої очі накотилася зрадлива сентиментальна сльоза. „Ну мавпи мавпами”,-подумав я, дивлячись на своїх тамар, але потім поглянув на власні волохаті руки-ноги, змахнув солону сльозу китицею свого хвоста, добряче розбігся і приблизно з одинадцятиметрової відмітки копнув із розгону м”яч у ворота.
Коли андромедянки бачать м”яча, котрий з величезню швидкістю несеться просто на них, вони інстинктивно ухиляються від нього і утікають хто куди. Це такий премогутній інстинкт, завдяки котрому вони свого часу вижили і сформувалися, як гуманоїдна раса. Це щось схоже на наш земний інстинкт самозбереження, але набагато могутніший. Ну десь як інстинкт продовження роду. Тобто ми, земляни, втрачаємо голову, коли бачимо гарну дівчину, і так само андромедяни обох статей втрачають голову, коли бачать у повітрі летючого м”яча. Я й сам дивувався : коли цей м”яч на землі, вони його не боячись усіляко копають ногами, а варто цьому самому м”ячеві здійнятися у повітря вище, аніж на метр,- і вже вони від нього утікають, як від якоїсь холєри.
Тому й не дивно, що триповерхова піраміда розсипалася ще до того, як м”яч підлетів до межі уявної штрафплощадки, а влітав він уже у порожнісінькі-препорожнісінькі ворота. Це був гол.
- Гол !- закричав я.
- Гол !!!! – радісно закричали тамари і засвистіли, заулюлюкали, усіляко демонструючи свою невимовну радість від забитого м”яча.
- Ну, а ви ? А ви то чого радієте ? – розсерджено кричав я.- Це ж у ваші ворота гол ! Розумієте ? У ваші ворота !
- Гол ! Ура!! - не вщухали марадони.
Дурдом,- подумав я.- Горбатого могила справить.
- Чуєте, ану, давайте, злізайте з дерева !- наказав я тамарам. – Зараз я стану на ворота і покажу вам, як їх потрібно захищати і ловити м”яч.
- М”яч ! – радісно повторювали тамари, злазячи і зістрибуючи із дерев.- Гол ! Спар-так-чем-пі-он !
Де це вони почули цю дурню про „Спартак” ? - подумав я. Але в мене не було часу запускати своє аналітичне мислення. Я став між деревами і став пояснювати цим дурепам, для чого я тут стою. Ви розумієте,- розтлумачував я їм, - потрібно отак-от зігнути ноги, отак-от розчепірити руки, і отак-от вигнути хвіст, щоб бути готовим відбити підступно закрученого м”яча хоча б хвостом. І якщо м”яч летить на вас, то його потрібно ло-ви-ти, розумієте, ло-ви-ти, або хоча б відбивати назад, але не ховатися від нього на пальму. Його потрібно ловити, щоб не було гола, розумієте, ви , чукчі турецькі, це є завдання воротаря – ловити м”яча, щоб не було гола. Розумієте ?
Коли я їм пояснював, що м”яч потрібно ловити, щоб не було гола, на них було жаль дивитися, де й поділася їхня веселість, вони стояли похнюплені і винувато шморгали носами.
- Але навіщо тоді копати м”яч, якщо воротар його має ловити ? – втираючи сопливого носа лапою, несміливо запитала Тамарра.- Може, щоб не було гола, раз гол – це так погано, то , може, краще тоді не копати по м”ячу вопше ?
- Та ні, ну як ви не можете втямити, що це така гра : одна команда хоче забити гол іншій команді, а воротар тієї іншої команди повинен не давати першій команді це зробити. Розумієте ? Повинен не дати забити м”яча у свої ворота. Зрозуміло ?
- Зрозуміло,- відповіли тамари хором.
- Але ж тут немає іншої команди, тільки ми, - промимрила Тамарра. – Звідки ж ми візьмемо іншу команду ?
- Ну як звідки ? Треба вам розділитися на дві частини – от і буде дві команди.
Тамари зашушукалися між собою, потім із натовпу виштовхули Тамарру і вона, неначе легендарна міфологічна Зоя Космодем”янська на допиті у легендарних фашистів, сміливо і рішуче вимовила :
- Ми тут порадилися і вирішили, що ми ділитися не будемо. Розділення – це застарілий і непрілічний спосіб розмноження, властивий нашим предкам, котрі жили на деревах і харчувалися бананами і фініками. А ми вже цивілізовані люди, і розмножуємося виключно цивілізованим методом через внутріутробне заплідненя, ги-ги !- вимовляючи останні слова Тамарра пирскнула зі сміху в кулак.
- Кромі таво, розділятися - це ж очінь довго ждать, - додала з натовпу Таммара, - а ми хотім грацця уже !
- Спар-так-чем-пі-он !! – підтвердив натовп.
- Ну добре,- здався я,- не треба вам ділитися ( при цьому тамари весело заплескали в долоні), я буду сам цією іншою командою. Ви будете мені забивати голи.
Я відвів їх до одинадцятиметрової відмітки і роз”яснив, як, чим і куди їм слід буде пробивати м”яч , вишикував їх у чергу, а сам відійшов до воріт. Взагалі, по-правді, воротар з мене за земними мірками ніякий, нікудишній, не любив я у дитинстві грати у футбола, все більше захоплювався шахами та пінг-понгом. Власне, завдяки пінг-понгу я і потрапив в УГС. Керіництво УГС чомусь традиційно вважало, що коли людина не вміє грати у пінг-понг, то і ніякого розвідника з такої людини не вийде. Може це й дійсно так, не знаю, але про всяк випадок значок майстра спорту міжнародного класу із пінг-понгу у мене чесно зароблений і міцно пригвинчений до лацкана парадного мундиру.
Ну а тоді, значить, я став на ворота, розчепірив руки-ноги, вигнув хвоста і став думати, що, значить, воротар, як і футболіст загалом, із мене ніякий, а от хто був висококласним футболістом і воротарем, так це оцей... гм... ну як же його ? Ну, Лях, звісно, хто ж іще ?
Чекай-чекай, - сказав я сам собі, - постривай-но, друже. Лях, значить. А хто такий, власне кажучи, оцей Лях ? Хто він такий ? Шо за птиця ? Щось таке я про нього колись чув. Чи не працював він, бува часом, в УГС ? А якщо працював, то у якому відділі ?
Тим часом, якимось нюхом, якимось шостим чи десятим відчуттям, кожною клітиною свого тіла, кожною волосинкою на голові, кожною щетинкою на китичці свого хвоста я відчув дуже страшну і дуже жахливу небезпеку, що насувалася на мене. Краєчком ока я помітив, як у мій бік летіло з величезною швидкістю щось таке круглюче і страшнюче, найбільше воно було схоже, скажу я вам чесно, на гігантський палаючий метеорит, і от сам не знаю яким робом, але раптом я миттю опинився сидячи на самій-самій що не є верхівці одного з дерев, що слугували штангами воріт.
- Ура ! Го-о-о-л !! – почулося десь далеко внизу. Це „круглюче і страшнюче щось” виявилося нашим звичайнісіньким футбольним м”ячем. Що було робити ? - Андромедянські інстинкти з кожним днем все більше і більше заволодівали мною.
Поглянувши додолу, я побачив натовп радісних андромедянок, котрі підстрибували на одній ніжці, пританцьовували і всілякими іншими способами виражали своє задоволення від того, що зуміли мені у ворота з першого разу забити м”яча.
Мене занесло настільки високо, що верхівка дерева не витримала моєї ваги, тріснула піді мною, і я почав падати на землю. Долетівши десь приблизно до половини висоти, я інстинктивно спланерував, зробив кілька кіл навколо дерева і плавно приземлився на своє місце воротаря. Все-таки оця здатність андромедян літати, хоч і невисоко та недалеко, інколи буває дуже цінною і корисною.
- Давайте ще раз !- наказав я тамарам.
Тома і Тома встановили мого сувеніра на одинадцятиметровій відмітці, відійшли подалі і почали підбігати до м”яча з двох різних напрямків. Надивилися по телевізору усіляких дешевеньких прийомчиків,- подумалося мені. Я згадав останні товариські матчі нашої уславленої угаесівської футбольної команди, викликав у пам”яті образ воротаря Ляха і згадав усе, що той мені хоч колись говорив про воротарське ремесло. Треба стежити не за м”ячем,- повчав він мене,-а за тим гравцем, хто пробиває м”яча, за його очима; треба злитися з ним свідомістю і зрозуміти його думки і наміри, - говорив мені Лях. Цікаво, де він тепер, цей ...
Перша Тома, як і слід було сподіватися, по м”ячу не копала, а пробігла повз нього мимо, трясучи цицьками; пробивала друга Тома , і хоча м”яч все одно летів у молоко, я рефлекторно смикнувся, підстрибнув, точніше – по-андромедянськи полетів назустріч м”ячеві, потягнувся обома руками до нього і ... стукнувшись об стовбур дерева, упав долі, як лантух із лайном. А м”яч спокійно пролетів собі десь за метр від штанги в аут.
- Го-о-о-л !- радісно закричав натовп андромедянських марадон.- Гол ! Спар-так-чем-пі-он !
- Ні, ну який же це гол, - почав було я сперечатися з жіноцтвом, - це ніякий не гол, коли м”яч пролетів повз ворота , от якби він не пролетів повз ворота, як минулого разу, а потрапив у ворота, то це був би гол, а так це ніякий не гол...
Але сперечатися із жіноцтвом, хто ще не знає, то є марна, марудна справа.
- Спар-так-чем-пі-он !..- була мені відповідь.
- ...А хто в це вірить – той гондон ! – намагаючись перекричати натовп, додав я закінчення, яке часто чув від воротаря Ляха.
І раптом я збагнув, хто такий цей Лях, і що я, агент УГС першого класу Мамай, тут , на цій сраній Альфі Андромеди, роблю в личині андромедянина. Я згадав усе ! Усе-усе !!
Я повинен знайти Ляха і повернути його на Землю !
7.
Але як ?
Як знайти Ляха на такій величезній планеті, якою є третя планета зоряної системи Альфа Андромеди ?
Це ж вам не Гамма Андромеди, і навіть не Бета Андромеди. Це, повторюю, Альфа Андромеди. А що таке Альфа Андромеди ? О-о-о, ви ще досі не знаєте, що таке Альфа Андромеди ? Нещасні... Ще, пам”ятаю, моя покійна бабуся Ізідора Модестівна, коли я приїжджав до неї на літні канікули у Новомиргород, повчала мене ( як у воду дивилася !), щоб я остерігався Альфу Андромеди і альфа-андромедян. Вона говорила мені : „Ніколи, синку ( вона називала мене „синком”, бо сама виглядала значно молодшою, аніж за паспортом, хоча я їй доводився, зрозуміло ж, не синком, а онуком) не літай на цю кляту Альфу Андромеди , а як не стримаєшся і полетиш, то ніколи не довіряйся альфа-андромедянам і альфа-андромедянкам !”
Ну як у воду гледіла !
Коли я говорю, що ця третя планета є „величезна”, то це не означає, що вона розмірами більша за Землю, ні. Просто площа суші складає не одну четверту площі планети, як у випадку нашої рідної матінки-Землі, а навпаки, майже три чверті. Радіус цієї планети також лише на триста кілометрів більший за наш, а період обертання навколо власної осі складає не 24 , як у нас, а 26 годин, тобто майже стільки ж. Тому темп життя альфа-андромедян приблизно такий самий, як і у нас , землян. Взагалі, подорожуючи Галактикою, я помітив, що на планетах, де тривалість доби набагато довша, аніж на Землі, темп життя туземців також набагато повільніший. Колись я був у справах на планеті в системі Епсилон Ерідана, на якій доба тривала сто двадцять годин. Так там найелементарніші речі до місцевих жителів також доходили у п”ять разів довше. Запитую одного туземного типчика, що підозрювався у незаконному вивезенні із України дашуківських бентонітових концентратів, мовляв,- запитую я його,- ану назвіть ваше ім”я, прізвище, рік, місце народження, і мерщій мені! І що ви собі думаєте ? Він три години сопів, кряхтів, витирав спітнілі долоні об штани, аж поки зумів зібратися з думками і відповісти, що його звати щось там типу Тіраванантапурам Антананарівович, вісімсот тридцять сьомого року народження від різдва якогось там їхнього аятолли. А де народився –так і взагалі не відповів. Ото таке буває. Я вже не кажу про те, що у них там на Ерідані в абетці шістдесять чотири літери і понад дві тисячі лексичних відповідників нашому звичайному українському словосполученню „схід сонця”. Істинно глаголять : два світи-два способи життя.
А от з альфа-андромедянами ще порівняно приємно мати справу. Не гальмують, ритм життя приблизно такий, як і у нас на Землі, єдине, що нас різнить – так це те, що тут рік триває трохи більше, аніж наших три , але якщо сюди прибуваєш ненадовго, на місяць-два, то можна звикнути. Так розповідали наші старші товариші, котрі час від часу перебували на Альфі у важливих службових відрядженнях. А один з них, дядя Толік, агент в особливо важливих галактичних справах, наприклад, весь час бідкався, що ой як там, мовляв, на тій Альфі погано, як там, мовляв, кепсько, важко і небезпечно, і пиво там - не пиво, а просто сеча якась, але коли виникала якась термінова справа, то він завжди першим викликався у відрядження вирішувати невідкладні і різні там делікатні питання. Ще під час дипломної практики дядя Толік таємно від дружини завів собі тут під виглядом секретного резидента оплачувану з казни Служби коханку, а може навіть і не одну, з місцевих, між іншим, із хвостатих; а потім ходив Конторою і нахвалявся, що це дуже зручно і практично: уявляєте , казав він, тоді було мені двадцять п”ять і їй двадцять п”ять, а тепер мені вже за сорок, а їй ще й тридцяти нема. Гармонія, -казав він, - повна гармонія, ну а то, шо у неї хвіст, то це , казав він, нічого, це пусте, це, казав він, навіть цікавіше, коли з хвостом, це, казав він, додає перцю у стосунках! Отак казав-казав чолов”яга і доказався, сердешний, до того, що трохи пізніше його взяли – і вигнали зі Служби. А вигнали його не за щось інше, як за те, що якось у травні під час екскурсії Шевченківськими місцями десь під Звенигородкою він не стримався і зробив спробу згвалтувати в особливо зухвалий і цинічний спосіб (а простіше кажучи – в анальний отвір) звичайну одомашнену білу козу, яку один місцевий дідусь, можливо навіть котрийсь із нащадків самого Великого Кобзаря, мирно випасав на зеленій галявинці. Уявляєте картину : екскурсійний автобус зупиняється десь серед неозорих українських полів, люди виходять на вулицю: хто відлити, хто цигарку висмалити, хто просто ноги розімнути, а він, дядя наш Толік, підкрадається, як той Ірод, як Чикатило якийсь, іззаду до кози, і... І коза, і особливо дідусь отримали середньої важкості соціальний шок і суттєві моральні травми, котрі наша Служба була змушена компенсувати грошовим еквівалентом, а на товариському суді дядя Толік аргументував свою негідну ( на перший погляд тих, хто нічого не розуміє) поведінку тим, що це коза сама першою почала його безсоромно зваблювати, розпусно помахуючи сюди-туди своїм хвостом, знаючи при тому, що він, дядя Толік, агент в особливо важливих галактичних справах, вже понад шість місяців не літав в цих самих особливо важливих справах на Альфу Андромеди.
Ото отаке з тим дядею Толіком трапилося. А все тому, що у нього не було свого часу такої мудрої бабусі, як у мене, котра б нараяла йому, щоб він ніколи не літав на Альфу Андромеди, а якщо вже би й полетів, то щоб ніяких тобі, розумієш, сентиментів із місцевими !.. Щоб ніде, ніколи і ні з ким, одним словом, і ні за які гроші !
Ну, але мудрі настанови моєї бабусі, звичайно ж , не стосувалися таких випадків, як оце зараз, коли і я, як то кажуть, не я, і хата, чи що там має бути, не моя.
Тому я цілком спокійно ставився до тієї ролі, яку мені випало виконувати тут , на цій Альфі Андромеди, і діяв згідно настанов службових, у котрих говориться, наприклад, що якщо трапляється ситуація, у котрій ти нічого не можеш змінити, то у такому випадку ти повинен просто розслабитися і отримувати задоволення. Що я і робив перші десять днів, поки не згадав, що зі мною із Землі була відправлена торба зі шматом сала.
Це звичайнісіньке сало завдяки своїм дивовижним властивостям повністю і докорінно змінило хід історії на цьому клаптику суші третьої планети в системі Альфа Андромеди ! Але про все по порядку.
