Це початок моєї можливої повісті. Висуваю на оцінку широкій аудиторії. Скажіть, чи варто продовжуати?
Розділ 1: П’ятниця. Клуб
...Пальці метеликами пурхали над клавіатурою. Мелодія м’якими акордами розкочувалася залом. Бетховен, „Місячна соната”. Ось прозвучав останній тризвук, ноти каплею зависли у повітрі і розчинились у атмосфері загального захвату. Хвилина мовчання для вшанування кінця твору – і буря овацій прокотилася залом. Легкий порух – і табурет біля розкішного чорного рояля порожній. Тонкі каблуки повагом процокотіли сценою, короткий уклін публіці, скромна усмішка репортерам – і спасенна темрява закулісся. Кроки пришвидшилися, поспішаючи до гримерної і продираючись крізь натовп, який метушився за сценою. Ось з’явилися рятуючи двері, легкий скрип – і така жадана тиша. Все. Традиційний ритуал завершено. Тепер можна і розслабитися. Остогидлі туфлі в куток, від очей подалі. Облипшу тіло сукню від якогось там новомодного дизайнера – жмутом до шафи, а такі любі серцю джинси з светром – на себе, кохану та жахливо втомлену. Черевики на ноги – і тепер ти людина, а не... Так, тепер зачіска. Тут напевно потрібна буде допомога... Мобільний в руках, треновані пальці швидко забігали, відшукуючи такий потрібний зараз номер – гудок – і на тому кінці коротке: „Зараз буду”. Без лишніх слів і запитань. Чудово. А куди поділася рідина для зняття макіяжу? А то хочеться дивитись в дзеркало на себе, а не на розмальовану ляльку... Так... Тепер очі... Порядок. А ось і Маша. Короткий кивок для привітання і вправні руки вже витягують шпильки з волосся, руйнуючи красу, на яку в салоні потратили більше двох годин і не менше п’ятдесяти доларів. Локон за локоном звільнялося воно від двохгодинної муки. Останнє зусилля – і все. Залишилось тільки вимити його від усієї тої зарази, яку на нього поналивали, щоб закрутити всі ті завитки.
На столі завібрував телефон – не переношу зайвих звуків. Дзвонила Віка. Так – так – так... Цікаво, на кого ж це вона прошвендяла друге запрошення на сьогоднішній концерт?
- Ало! Янка, ти?
А хто ще?..
- Привіт! Ні, ви помилились. Це лише її голос. Сама Янислава зараз недоступна.
- Ха – ха, як смішно. Дитячий садок, група „Вишенька”.
- Слухай, давай без мозгопарства! Ти не ображайся, проте я страшенно втомилась після виступу, тому давай одразу до справи, кмітлива ти наша.
- Ладно, не бурчи. Це я так, для профілактики, щоб не розслаблялась. Значить так. Ти зараз тащиш своє бідолашне, замучене мистецтвом тіло додому, там маєш три години, щоб розслабитись і привести себе до ладу. І рівно о 23.00 я заїду за тобою.
- І куди на цей раз подамось?
- В суперзабойний клуб! Я тут запрошення по блату пробила, по ідеї має бути весело.
Блін, знову вона щось задумала... Але цього разу їй нічого не вдасться:
- Кажу одразу і рішення обговоренню не підлягає – я нікуди не поїду. Ти знаєш, як я люблю кудись на ніч перти. Особливо після концерту. Особливо в клуб. Так що фініта ла комедіа! Бажаю гарно провести час.
- Е-е-е, ні на цей раз такий номер зі мною не проканає... Так, ти зараз де?
- Взагалі – то в гримерці. Але ти сюди не доберешся – не маєш пропуску за куліси, а стороннім вхід заборонено...
В душі я тріумфувала.
- Та ти що! А я так надіялась... Але знаєш, тут в мене чисто випадково завалялась стара ксива твого менеджера... Невже і з нею не пропустять?..
Чорт, забула!!! М – да, не довго музиченька грала...
- Так що ти готуйся, я зараз прийду. І не пробуй гримерку закривати – запасні ключі в прибиральниці, а з Бабулькою я в кентах.
Блін, от пристала! Ну невже вона не дасть мені спокійно пожити?
-Добре, чекаю. Але не барися, бо я вже майже закінчила. – знехотя буркнула я в телефон і вибила. Ну от, знову почалось. Зараз сюди прилетить Віка, поохає над моєю бідною (?!?!?) долею, влаштує ревізію в шафі, побачить скручене в клубок ТАКЕ плаття ( „ Ти й не уявляєш, як ти в ньому виглядатимеш! Це просто шедевр!”), дістане від цього шок і почне вчити мене, як правильно вести себе з одягом... Коротше, все як завжди... Що за шум за дверима? Невже не можна дати мені хоча б хвилину спокою....
Раптом двері рвучко відчинились і переді мною постала незабутня картина: розпатлана, неначе відьма, Віка скандалить з охоронцем, у якого хватило сміливості (але певно все-таки швидше дурості) не допустити цей мініатюрний і такий милий танк до об’єкту призначення.
- Рома, відпусти її. Все в порядку – вона до мене.
- Але ж Янислава Федорівна... В неї немає пропуску!
- Нічого страшного, через 10 хвилин буде. Відпусти.
- Ну, як скажете...
Рома з превеликим жалем відпустив винну. Віка тут же заскочила до мене в гримерну і сердито зашипіла на охоронця:
- Бачиш, бачиш! Знай, це тобі так просто не минеться!
Ще один сердитий погляд на бідолашного і впевнена рука одним рухом зачинила двері. Бідолашні! Такі старенькі і стільки за сьогодні натерпілись... А гнівна тирада тим часом не стихала:
- Ні, ну ти це бачила?! ТИ ЦЕ БАЧИЛА?! Не впустити...мене...до моєї найкращої подруги!!! Та це хамство вищої міри!!! Ну, нічого. Він ще своє отримає...
Я ледве стримувала сміх, але кожної миті це вдавалося мені все важче і важче... Таки не витримала:
- Та за що ж ти так бідолашного? Он він увесь в подряпинах на посту тепер стоїть. А від подряпин, шановна, шрами залишаються... А хто йому пластичну операцію оплатить?
- І ти, Брут... Ну добре-добре... Ти ще в мене щось попросиш...
Віка надулась і демонстраційно втупила погляд на стелю, вдаючи смертельно ображену. Я лише скептично посміхнулась. Адже ми обидві прекрасно знали, що мовчати вона довго не зможе – така вже була її натура. Страшенно балакуча, проте, варто віддати належне, не без певного шарму особа. Але якщо врахувати те, що я надавала перевагу тиші або звукам фортепіано, а подруга не знала милішої музики, аніж власний голос – то з нас вийшов досить непоганий дует. Правда, іноді її безперервне тарахкотіння набридало або виводило з себе, але це вже побічний ефект... А так на загал жили ми досить непогано. Вона була для мене як радіо, з якого можна було дізнатись останні новини та плітки, а я для неї – цілодобовою сповідальнею та надзвичайно вдячним слухачем.
Але повернемось до гримерки. Отож, „ смертельно ображена ” Віка й далі оцінювала стару люстру на стелі, нахабно розтягнувшись на дивані і з останніх сил намагаючись не пролетіти у цьому двобої характерів. І хоча наперед знала, що це споконвічна гра в одні ворота (себто в її), все – таки силкувалась хоча б з честю програти. Я її подумки навіть похвалила – подумати тільки, цього разу вона протрималась аж на 7 хвилин довше, аніж минулого! Тобто загалом 14 хвилин... Прогрес!
- Янка, ти куціс натураліс! Так і знай! – роздратовано, але примирливим тоном буркнула подруга.
- Єс! Ти знову здула! – переможно скинула вгору руку я.
- Так нечесно! Ти знала, що я не витримаю! Як не соромно знущатись над подругою!
- Так, знала. Ні, не соромно. Так, я така безсоромна і аморальна зараза. Тепер задоволена? – розсміялася я.
- Майже. Для повного кайфу бракує лише келиха мого улюбленого „Sheridan”... Але це вже так, деталі...
„З нею як би й хотів – посваритися просто неможливо” – мелькнуло в голові. Справді, Віка могла ображатись, але тривало це не довше, аніж пів години. Рекорд був, коли їй не було з ким піти на прем’єру фільму, а я не могла скласти їй компанію, бо мала їхати на важливу зустріч (яку, однак, могла запросто перенести. Просто ненавиджу мелодрами.). Так от. Зустріч я не перенесла, а Віці ліньки було самій перти на фільм. І все було б добре, якби не така ж балакуча секретарка Аллочка, яка й вибовкала подрузі про можливість перенесення. От тоді я й пізнала всю силу волі й витримку подруги – цілих ДВІ ГОДИНИ я не чула й слова від неї, хоча вона весь час була поряд... Зате по тому, як цей , воістину рекордний, час минув, на мене хлинула буря слів, злива речень та шквал обвинувачень...
- Ну, то що? Пригостиш сьогодні стару бойову подругу келихом лікеру? – вела далі Віка.
- Та без проблем! В мене вдома якраз но почата бутилка стоїть! Поїхали! – скомандувала я.
- Е-е-е, ні, так не піде. В мене сьогодні твердий намір таки витягти тебе на світ Божий. І ти мені нічим не завадиш! – впевнено заявив цей наглий маленький танк. ( Її зріст був 1 метр 63 сантиметри, а наглості й цілеспрямованості – хоч відбавляй. Звідси й «маленький танк» ). Так. А це вже підозріло. В плані тусовок Віка рідко так наполягала. Знала моє відношення до цього. І хоч чогось мене не вчила. А тут таке… Зараз почнемо витягувати інформацію:
- Вікуся, та залиш мене у спокої… - благально протягнула я.
- Та ні за які бублики! Я що, дурно запрошення діставала? – збунтувалась вона.
- Ну чому одразу «дурно»? Он візьми з собою того кекса, з яким сьогодні цілий концерт прохихотіла.
- Та ну його… Він якийсь лопух повний! Обізвав « Місячну сонату» нудотною, а «Маленьку серенаду» - марною тратою часу. Ти собі таке можеш уявити? – обурилась подруга. Любов до класики привила їй саме я ( чим надзвичайно пишаюся. Спробуйте змусити цей клубок енергії сидіти, слухати і найголовніше – чути – симфонії, сонати, балети…) І тепер як хтось починав наїжджати на класику, він мав усі шанси бути безжально розчавленим танком. Маленьким. Але убивча сила від розміру незалежна…
- Так, ти права, це хамство вищої міри! – знову розсміялася я.
- От тобі все жарти, а в мене трагедія! – надула губки моя співбесідниця.
- Йой, та я ж не знала! І яка то трагедія?
- А така6 в мене новий топ, свіжий манікюр, розкішна нова укладка, два запрошення в суперзабойний клуб на суперкруту вечірку, на яку я не маю з ким піти!!! Вечір пропав надаремне… - ледь не плакала «бідолашка».
- Ну годі скиглити, а то туш потече і топ вимажеш. – як могла, втішила потерпілу.
- А я і не плачу. Просто голосно жаліюсь на свою бідну долю…
- Тоді щось затихо. Давай, піднажми, а то ще там, на горі не розчують.
- Думаєш? – цілком серйозно засумнівалась подруга.
- Впевнена! – ледве промовила від душившого мене сміху.
- Тоді тримайся. – спокійно попередила вона і взяла глибоке дихання.
- Та я пожартувала! – скрикнула я і кинулась затуляти рота тій ненормальній. Та було вже пізно. Надто пізно. Голосне: « ВЕЧІР – ДРЯНЬ!!!!!!!!» розітнуло відносно мирну обстановку гримерної та перекрило ( і то запросто ) всі шуми в театрі в радіусі 10 метрів. Звук в істериці бився об стіни та меблі, змушував вібрувати віконні шиби та дзеркала.
Нарешті я змогла привідкрити одне вухо і схопити шарф, яким й заткнула рота «коханій» подрузі. Какофонія стихла. І за секунду десятки рук загрюкали у двері та стільки ж стривожених голосів зашуміло за порогом.
- Бач, що ти наробила своїм вереском! – роздратовано кинула я. – А тепер сама їм все пояснюй!
- Не можу; - прохрипіла Віка; - Голосу повний …піпєц.
Тим часом я відімкнула двері і запевнила всю ту гурбу, що прибігла на «перший поклик», що я просто трохи за голосно підкрутила звук в музичному центрі. Всі ще з хвилину поохали невідомо над чим, а потім порозбрідались невідомо куди. Зачинивши двері, я повернулась, щоб добре вишпетити ту вредну заразу за вчинений бешкет. І осіклась. Віка діловито пов’язувала шарф перед дзеркалом, потім провірила вміст сумочки і просипіла до мене:
- Ладно, я йду. Але я ще повернусь. Сьогодні о 23.00. Будь готова.
І цілеспрямовано попрямувала до виходу.
