Портал у минуле
Біля універмагу, поміж довгих рядів машин, несподівано з’явилися троє по-тойбічних мандрівників.
- Тут ми викрали машину правоохоронців, - зітхаючи, Шустрік подивився вгору.
- Я знайшов, - пробігши декілька рядів уперед, сказав Макс. – Там де я й лишив. Машина, звісно, не літаюча, але швидкість має неабияку. От тільки в неї два сидіння…
- Нічого, - мовила дівчина. – Якщо ти поведеш, то я поїду на руках у Шуст-ріка.
- Я не проти, - погодився Макс. – Але тобі, Оксано, так як машина сама по собі низька, заважатиме дах. Тому…
- Це питання, я вирішити можу, - Шустрік вихопив срібну шпагу й, удало махнувши нею, враз розрізав задню частину даху. Від цього дах машини сповз-ла назад і «Порш» миттю перетворився на кабріолет. – Я підстриг авто, - прига-давши триповерховий тролейбус, самотній воїн посміхнувся.
- Навіщо? - пригнічено запитав Макс. – У салоні є кнопка, яка сама прибирає дах. Ти тільки потривожив свою рану, - показавши пальцем на невелику пляму крові на підлозі. – Ну, що поїхали, перукар, - посміхнувшись його голова пове-рнулася до Оксани. – Тепер твоя черга.
Коли друзі опинилися в середині, і двигун запрацював, ворон змінив траєк-торію польоту та швидко полетів.
На вулиці вечоріло. Сонце, віддаючи місяцю свої останні на сьогодні воло-діння, майже зникло за лінією горизонту. Від цього в місті почали загорятися придорожні ліхтарі, котрі, ніби яскраві прожектори, кидали на проїжджу части-ну строгі круги світла.
Силует летючого ворона поки що був добре видний. Та з кожною наступною хвилиною птах непомітно зливався з небом і ставав менш розбірливим. Приба-вивши газу, він повернув праворуч та, прямуючи вздовж річки Дніпро, набли-зився до великого мосту.
- Ти бачиш, - кивнувши Шустріку, сказала дівчина. – Он там – військові. Здається, у місті об’явлена комендантська година.
- Завдяки тобі, - лукаво вимовив той. – Та ти не ображайся. Раніше в кожно-го з нас була думка, та свої методи розв’язання однієї проблеми.
Пригальмувавши на повороті, легковий автомобіль виїхав на великий міст і набравши швидкості, почергово перейшов на шосту передачу. Стрілка на спі-дометрі перевищила позначку стодесять кілометрів за годину, і яскраво-червоне волосся Оксани, немов шовкова тканина, почало хаотично тріпотіти за вітром.
- Стій! – раптом вигукнув Шустрік, рвучко показуючи на перешкоду перед ними. – Зупинись!
Гальма в «Порша» спрацювали не одразу. І тому, залишивши позаду себе чі-ткі сліди від шин, машина проїхала ще декілька метрів, після чого її рвучко по-вело в сторону та несподівано повернуло боком до центру дороги.
- Що це? – роздивляючись крізь стіну щойно створеного диму, запитав Макс. – Невже то…
- О, Боже, - випалила дівчина.
- Біси п’ятого рівня…, - продовжуючи репліку товариша, сказав Шустрік. – А в центрі сам Просвітлений.
- Нічого собі… Потойбічна зграя справжніх убивць.
- Це він після минулої нашої зустрічі тепер боїться ходити один, - жартуючи, Макс видохнув. – Які будуть пропозиції?
- Ми не можемо загубити ворона, - наголосила Оксана. – Тому давай, ми му-симо проїхати. Часу нема.
- А як не зможемо? – інстинктивно шукаючи ремінь безпеки, запитав Шуст-рік.
- Зможемо, - утопивши газ до підлоги, Макс вирівняв машину, і хутко набрав колишню швидкість.
- Ми всі загинемо!!!
- Тепер уже пізно гальмувати! Будемо йти так, - видавивши із себе дещо іс-теричний сміх, він уперся в кермо автомобіля. - За ради такого й померти не страшно…
Рухаючись на зустріч долі, «Порш» за лічені секунди розвинув неймовірну швидкість, величина якої давно перевищувала шкалу показану на спідометрі.
А на протилежному кінці дороги, немов укопані, біси п’ятого рівня твердо стояли на своєму місці.
- Вони точно зупиняться? – вагаючись, тихо запитав один із підданих Про-світленого.
- Цього я не пригадую. Однак, якщо не зупиняться - убийте дівчину. Вона не повинна потрапити в минуле. Ну, і Шустріка, якщо він ще дихає - добийте. Зро-зуміло?
- Так повелителю, - ледве схилившись, хором відповіли вони.
Іржавий бампер машини блискавично розсік останні метри відстані до пе-решкоди й у останню секунду, заплющивши очі, потойбічні мандрівники, як один, відвернулися від рокової миті.
- Вони не зупиняться! – випалив Просвітлений, телепортувавшись у сторону.
- Злітаймо! – розправивши величезні перетинкові крила, сказав біс.
Одне потойбічне створіння все-таки не встигло вчасно злетіти. На його не-щастя, він переламав об передній бампер ноги та, щосили вдарившись лицем у переднє скло, блискавично скрутивши собі шию.
- Нічого собі, - пригнувши голову, Оксана поглянула назад, де ледве рухоме тіло ворога, хаотично перевертаючись у повітрі, упало на дорогу.
Макс уважно спостерігав за дорогою. Але після цього випадку його очі за-непокоєно повернулися в небо. Там, строго над їхніми головами, кружляли крилаті істоти п’ятого рівня. І от, як він і передбачав, вони почали дихати вог-нем. Спочатку насичене полум’я при неймовірній швидкості здував вітер, проте вже через декілька секунд, піддані Просвітленого адоптувалися й почали залі-тати попереду них.
- Ліворуч! – вигукнув самотній воїн, коли побачив, що на них летить жовтий вихор вогню.
Машина справно підкорилася рухам водія, і вони в ту ж мить переїхали на сусідню смугу.
- А тепер праворуч! – продовжив він. – І дивись – там ще двоє заходять!
- Ми так довго не протягнемо! – занепокоївся Макс. – А вони можуть під-смажити ще й нашого птаха. Нам потрібна якась ідея. Ну…
- Я їх затримаю, - рішуче мовила Оксана. – Тільки от, - сказавши це, вона встала на ноги й, розправивши руки, сфокусувалася.
Шустрік підняв голову та зацікавлено поглянув на її спину. Там ніби не зві-дки, ураз з’явилися широкі ангельські крила. Справжні білі пір’їни із блакит-ним відтінком формували неймовірну форму. А розправивши їх на повний роз-мах, дівчина майже накрила увесь салон у машині.
- Дивіться, - здійнявшись над машиною, Оксана піднялася високо в гору.
Її яскраво-червоне волосся було помітне навіть у тьмяному світлі, а білосні-жні крила, ніби магніт, так і притягували до себе потойбічних істот.
- Спрацювало! - вигукнув Шустрік. – Вони всі відстали від нас.
- Але вони пристали до неї, - заперечив Макс, кинувши тривожний погляд на Оксану. – Думаєш, вона їх переможе?
Набравши стрімкої швидкості, дівчина, ніби яскравий промінь, перестала махати крилами та, використовуючи кінетичну енергію власного тіла, піднялася на один рівень зі своїм першим супротивником.
Відразливе обличчя, порепана шкіра, та перетинки за спиною біса п’ятого рівня для ангела були дуже нестерпні. І тому вона, вклавши в наступний удар усю свою ненависть до потойбічної сили, витягла із-за пояса останній уцілілий серп та хутко провела ним уздовж грудей противника. Від цього пекельна істо-та видала пронизливий стогін, а кремезна рука інстинктивно потяглася до гост-рої сокири. Але Оксана, продовжуючи несподівану атаку, провела комбіновану серію стрімких ударів у область голови. У кінцевому результаті її перший супе-рник, втративши голову, упав у глибокі води Дніпра.
- Убийте! – почулося дівчині, коли вона поверталася до наступної цілі.
На цей раз ангелу випало протистояти одразу трьом ворогам. Залітаючи з рі-зних сторін, вони вимусили Оксану маневрувати.
- Бережись! Он, там! – поглянувши вгору, вигукнув Макс. – Із права! – він помітив як один із противників вивергнув зі свого рота пекельний вогонь у її сторону.
Обігнавши машину, ангел залетіла під міст, і впритул притислася до води. Проте біси не відступали.
- Тепер вона так довго вона не протягне. Цих істот дуже багато, - занепокоє-но сказав Макс. – Я мушу допомогти.
- Але Як? Ти ж не вмієш літати, - Шустрік здивовано подивився на друга.
- Я знаю це… Та в мене є ідея. І знаєш… Ти мусиш негайно навчитися керу-вати машиною.
- Що? Прямо зараз? А ти? Що ти задумав? Невже… О, ні. Тільки не це. Як-що ти впадеш у ті води, то вже не випливеш. У Дніпрі ніхто не виживає.
- Я мушу спробувати. Давай, - уставши на сидіння, Макс обережно переліз на капот автомобіля. – Під’їдь до краю мосту!
- Гаразд, - нервово схопивши кермо, самотній воїн переліз на рульове сидін-ня. – Я тримаю, - він утопив газ і «Порш» знову прискорився.
- Он там! – скомандував Макс, показуючи на летючі тіні під ними. – Ближче до краю. Ще, ну… Отак! Усе - тримай!
Сфокусувавшись, колишній водій швидкої допомоги враз відірвався від ка-поту. Потім відбулося затяжне падіння. І в наступні чотири секунди йому, зда-лося, що перед очима пролетіло все життя. Потім повіяв сильний зустрічний ві-тер, і страх блискавично паралізував його тіло. Та неймовірне бажання допомо-гти Оксані все-таки взяло гору. Макс опанував себе й, простягнувши руки, не-сподівано вхопився за істоту п’ятого рівня. Від такої несподіванки, ворог одра-зу втратив висоту та майже доторкнувся животом до води.
- Ти божевільний! – закричав Шустрік, побачивши, як друг осідлав біса п’ятого рівня.
- Я знаю! – відповів Макс. – А ти не пручайся та махай крилами! Я тебе все рівно тримаю, - гострі кігті ввійшли в лопатки ворога, і він щільно притиснувся до його спини.
У цю мить Оксана, ледве ухилившись від пекельного вогню, різко змінила траєкторію польоту та стрімко пішла вгору. За нею полетіли й супротивники. Але дівчина різко розвернулася лицем до них, і щосили жбурнула в першого переслідувача свій серп.
Обертаючись у повітрі, золоте лезо миттю застрягло у ворожому горлі. Лю-тий недруг враз став нерухомим й, упавши у воду, більше не сплив.
Після цього, Оксана, змахнувши крилами, полегшено зітхнула.
Непошкодженим залишився лише останній високорозвинений біс, який, ніби п’явка, постійно переслідував дівчину. І тепер, наближаючись до неї, він здій-няв гостру сокиру над головою й голосно заревів.
- Ти такий злий. А в мене нема зброї. Та якщо зможеш… Спробуй-но доже-ни, - ангел знову змахнула крилами та розвернулася, щоб набрати колишню швидкість.
Проте, коли вона це робила перед її очима несподівано постав Просвітлений. Володар західного пекла, телепортувавшись, завис у повітря прямо біля неї. Диявольськи посміхнувшись, він здійняв проклятий меч.
Потім Оксана зойкнула, і одразу відчула як щось надзвичайно холоне ввій-шло в її живіт. Перед очима спахнули сотні маленьких вогників, і вона обезси-лено опустила білосніжні крила.
- Око за око, - наблизившись, прошепотів Просвітлений, витягнувши з неї скривавлене лезо.
У цей час Макс намагався спрямувати свою жертву в сторону мосту, але ра-птом його вирячкуваті очі помітили жахливу картину. Ангел падала у воду, а слідом за нею опадало і її пір’я.
- Цього не може бути, - з жахом вимовив він. – О, ні…
Знаходячись у шоковому стані, біс ударив у голову ворога двома руками та, повернувши пальці за годинниковою стрілкою, залишив там кігті. Потім, від-штовхнувшись ногами від падаючого тіла, стрибнув на зустріч ангелу. У мить, коли Макс наблизився до Оксани, на нього подіяла гравітаційна сила. Проте в останній проміжок часу, дівчина простягла йому руку, і він міцно притис її до себе.
Тепер вони стрімко падали вдвох, але в ці секунди Макс думав зовсім не про смерть. Його голова прокручувала тисячу думок одночасно. Та найяскравішою за всіх була думка про ангела. Сьогодні, саме в цей роковий день, він не хотів втрачати її, адже знав, що в минулому вона повинна змінити світ на краще. А ще Оксана йому дуже подобалася, і тому, заплющивши очі, він, як ніколи рані-ше, сфокусувався.
Незабаром вони досягнули лінії води. Почувся гучний плескіт, і навколо сформувалася великі бризки. Так протривало декілька секунд, але, коли піднята в повітря піна вщухла, дівчина, не розуміючи, що конкретно відбулося, здиво-вано роззирнулася.
- Ти… Ти зумів, - поглянувши на Макса, який стояв на поверхні води, обез-силено вимовила вона. – Тепер і ти віриш у…, - їй не вистачило духу закінчити речення й вона втратила свідомість.
- Я вірю в тебе, мій ангел, - промовив замість неї Макс. – А це найголовніше, - після цього він, використавши останню на сьогодні можливість пересуватися в просторі, телепортувався назад у машину.
