1
До вечора так далеко. Сиджу на старому камінні, мильні бульбашки хмар зачіпаю руками. Сонце вовтузиться за он тією баштою, а потім лізе мені на очі і знову ховається. Байдуже вихитується трава. І тільки по тому згадую, що піді мною небо, а зверху – сонце.
У перервах між піснями часто падає дощ. Короткочасний, але дуже рясний. Ним навіть не встигаєш умитись. Дивний дощ...
2
Твій портрет я щойно бачила в музеї. (Автор початку ХІХ ст.). Звичайно, всілякі там ордени і еполети тобі не личать, але очі... Ці знайомі риси. Звідки маляр міг так глибоко пірнути у риси твоєї натури? З якого містка? Чому ти дозволив так легко, навіть не протестуючи, увійти досередини і малювати там?
3
Я міряю кроки. Шукаю вдалий ракурс і своїм думкам, і власному минулому. Мені бракує цокоту кінських копит. Може, і власного цокоту, а не таких, звиклих ще з дитинства, людських кроків. Хоч щось би змінилось в житті сеньйорити Нічлави.
Я хочу ходити ще м’якше від кішки. Хай трішки, (хоч день, хоч хвилинку, хоч вічність). Чотири сходинки пройду, наче річка... Ще м’якше від кішки...
4
Може, ти і не знаєш, але назвали мене на честь річки – такими світлими були у мене очі. Я мріяла, що відбиватиму в собі політ сокола – навіть його радісні зойки. У кожній краплині зможу затримати його буденний політ. Всі кличуть мене тіткою Оленою, а насправді я не така й уже тітка, -- сеньйорита Нічлава. Ніким нездоланна ріка.
5
Подаруй мені сокола. Я назову його твоїм ім’ям і щоразу кликатиму... Подаруй мені...
10 липня 2003 р. Б., Луцький замок
6
У тридцять я збагнула Лесю Українку, її просту й відверту лірику. Їхала в електричці, надиктовуючи: „Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти так міцно...” Ті слова звертала до когось. Приблизно в цю пору відчула в собі смак до вищого.
Проста невибаглива (музика, їжа, поведінка, розмова, думка, прогулянка etc.) вже не влаштовували мене. Проста...
11 липня 2003 р. Б., с. Корнин
Рівненсько обл.
7
... і не влаштовують. Між нами натягнули ізоляцію – дроти. Не чую пустих фраз. Десь у комірчині, у великій пачці з-під не-мого телевізора вишукала модну...
12 липня 2003 р. Б., с. Корнин
Рівненської обл.
8
Ходжу довгими рейками, балансуючи. Шлях проторено... навіть думати годі. На розвилках інтуїтивно вибираю вірний напрямок. Мчу, мов експрес – тільки дерева і люди встигають мигати...
Недільного вечора, котрий пахне трохи залежаним порохом, а трохи собою і спокоєм, дозволяю собі кілька плавних кіл польоту навколо Землі. Власне, у польоті найповніше чуєшся сиротою. А летіти – не так страшно. Як співати у два голоси одним горлом.. Це – моє безмежжя. Моя гра із повітряними масами...
9
Тутешні люди мало що знають про моє теперішнє життя. Думають, що рейки, балансуючи, ховаються у паводки – вдивляються у глибокі води. Гадають (прогнозують, вираховують, роблять нескромні ставки), що я зупинюсь там, де різко вривається металева безмежність. Шурхотять за моїми крилами, що я – пустоцвіт. Не така, як... Тутешні люди...
10
Тітку Олену завжди запам’ятають такою: цікаво вдягненою, пишною та енергійною... І потайки (надувні тітоньки-бабоньки, кухонні варехи, теревенихи) називатимуть пустоцвітом. Слово гарне, але означає воно: квітка, що цвіте і не дає плоду. А що вони знають про це? Що можуть знати, коли все життя милуються зрізаними букетами!?
11
Перші кроки -- у воду, де заглиблюються мої рейки.
13 липня 2003 р. Б., с. Корнин
Рівненська обл.
12
Довгі роки хаотичної праці за кордоном. Нові будинки, інші люди, незрозуміла мова. А той гарний дім ти пам’ятаєш, Нічлаво? Дім, такий білий, із безліччю вазонів? Там сподобалось тобі ще першого дня... і останнього теж. Того дня, після якого вмирають і не повертаються... Ніколи.
13
А тепер я сама визначаю зупинки і швидкість, з якою жену. Можу навіть збити, -- не подумайте, що ненароком. Стало тісно у власному тілі. Доймають. Називають дивачкою. Теж мені найбільше щастя – вигодовувати чоловіка... Терпіти, зносити на своїх змужнілих (маскулінних) плечах!
Заради чого?
14
Всім відомо, що тітка Олена ніколи не виходила заміж (ні офіційно, ні заочно, ні претензійно, ні навіть комусь на зло)... Старші дами домислювали, якого б такого кавалера їй треба було, аби догодити та ще перепросити... Їх влаштовували всі залицяльники—вухожери... Всі без винятку. Всім відомо...
22 липня 2003 р. Б., с. Світязь
Волинської обл.
15
Коли всі країна занурилась у кросворди і тільки те й робила, що вписувала їх, лежачи та стоячи, тьотя Олена фотографувала українські фортеці... Такі обшарпані, злі, невимовно ображені на час і збайдужілі серця. Заглушували їх навіть дешеві (попсовані) пісні. Не те, що Європа із вилизаними до любовного блиску пам’ятками архітектури. Але чим зарадиш, коли вся країна...
16
Сеньйор, отой із гарними вусами, сподобався мені одразу. Щось пробігло між нами – легке і пухнасте, аж мурашки полізли попід шкіру. Не дивина, бо на тамтешніх людей я надивилась і ззовні, і зісередини. Хотіла їх навіть посортувати у своїй уяві, але вони змішувались, як гречка і рис. Я перед сном сортувала їх знову і знову, але вони висипалися з рук, падали хаотично на долівку, перемішувались із пилюкою. Навіть чіпалися за моє мокре і густе волосся, щоб затриматись надовше. Але назавжди... отой сеньйор із гарними вусами...
23 липня 2003 р. Б., с. Світязь
Волинської обл.
17
Ми були молодими, сильними і нерозважними.
Це мало статись.
І це сталось.
Скінчилась кіноплівка.
26 липня 2003 р. Б., с. Світязь,
Волинська обл.
18
Знаю, що залишусь сама. Може, продам цей дім і переїду до великого міста, де багато вогнів і ніхто тебе не знає. Може, поїду знову в Італію і стану тамтешньою селянкою. Вирощуватиму оливки. Ще краще виноград – я його дуже люблю.
19
Зараз я слухаю птахів і милуюся морем. Я люблю ту землю, яку завжди треба було залишати і кудись неодмінно гнати, бігти, втікати від самої себе. Єдиною важливою річчю, що супроводжувала мене: ніколи не жаліти про те, що сталося. Відсутність такого жалю зробила моє життя наповненим та цікавим. Певно, не таким, як про людське око. Зрештою, я нікому не обіцяла, що житиму для людей... Для когось – так... Для дитини, про яку я завжди мріяла. Благо, що не розповніла. Ніхто не здогадався навіть. І не треба. Зараз я слухаю птахів і смакую виноград.
20
Тітці Олені щоранку приносили молоко. Сусідський хлопчисько зацікавлено роззирав кольорові камінці в сувенірних пляшечках... Казав, що хоче стати скульптором, коли виросте. І я йому навіть повірила.
26 липня 2003 р. Б., с. Світязь
Волинська обл.
