...Батарея вкотре обпекла босу ступню. М-да, ситуація: на підвіконні ногам холодно, а на радіаторі - гаряче. Нічого, потерплять. Краса вимагає жертв.
Добре, що нарешті зробили широкі підвіконня - сидіти зручніше. можна навіть в плед закутатись - і не впадеш. Це класно, адже іноді змерзаєш, коли годинами сидиш на вікні, притулившись головою до шиби, і дивишся на небо. Нічне. Темне. Іноді зоряне. Ти просто сидиш і дивишся. І більш нічого. Ніякі думки не бігають в голові голодними тарганами, пульс не стрибає блохою від почуттів, нервова система не тріщить старим кабелем від переживань. Ні. Всього цього нема. Ти прсто сидиш і дивишся. На небо. Де холодні і пихаті зірки намагаються переблистіти одна одну. Їм до тебе немає ніякого діла. А тобі також байдуже. До всього. Окрім неба. Ти просто сидиш і дивишся. На небо.
До речі, ви знаєте, що таке небо? Так, скептичні посмішки прошу прибрати. Ні, це не атмосфера нашої планети. Ні, це не домівка Бога. Ні, ні, ні і ще раз ні. Пальцями біля скронь попрошу не крутити, я хоча і псих, проте це стихійне.
Так от. Небо. Скажу коротко. це місце, де воля зустрічаєтся з мрією. Ось так.
Знаєте, в мене з дитинства збереглась одна надзвичайно казкова, але все-таки така чудова мрія. Це мати великі-великі крила. такі, щоб можна було злетіти вгору і погратися у піжмурки з сонцем. Політати наввипередки з вітром. Побумкати на барабанах грому. Покружляти в шаленому вальсі зі снігом.
Але перш за все крила були і є для мене символом свободи. Відірватись від землі! Відчути п'янкі аромати неба! Полетіти далеко-далеко!!! І більше не повертатись...
І от, щоразу сидячи на підвіконні, я уявляю себе там, серед тих зірок. Але не такою, як вони, ні. Я б там не залишилась. так, заскакувала іноді на гостину. Я б краще літала зі сніжинками. Такими холодними, маленькими, колючими. От би самій такою стати...
Але поки що я просто сиджу і дивлюсь.
Проте сьогодні щось було не так. Щось порушувало звичну гармонію вечірнього ритуалу. А-а, це знову ти... Слухай, можеш мене залишити в спокої хоча б на сьогодні?
Туга сіла навпроти і мовчки похитала головою.
- Я не сама. - тихо прошелестіла вона.
Через вікно пройшли ще дві постаті. Одну з них я одразу впізнала.
- Здоров, Самотність! Як ся маєш? - привітала я стару знайому.
Проте Туга мене перебила:
- Впізнаєш? - і вказала на другу персону.
Я уважно придивилась. Бліде, змарніле обличчя,вицвіле волосся, бездушний, блукаючий долівкою погляд, старе й потерте вбрання. Якщо добре придивитись, то можна побачити сліди колишньої вроди, але смутно. Хм, скидається на збіднілу та потовчену життям принцесу...
- Ні. - заперечно похитала я головою.
- Ну, тоді будьие знайомі. Любов. В народі ще кличуть Кохання. - представила Туга.
Я не повірила своїм очам. Як?.. Невже?.. Невже це те оспіване почуття, яке зводить людство з розуму та водночас дарує йому неземне щастя? Отаке...навіть слів не доберу, яке...
- Твоя Любов. - уточнила Самотність.
Зрозуміло... Але знову: як? Як я до такого докотилась?
- Не дивуйся. - продовжувала Самотність, - Ти втратила спершу Надію на Його поверненя, а потім - і Віру. Віру в те, що таки варто Надіятись. І все. Фініто.
Я заторможено кивнула. Ага. фініто. Спершу Надія, потім Віра. І тепер - вічна мерзлота. В серці. Бо душі вже нема. Ха! Іронія долі - я так хотіла бути схожою на сніг. Хотіла - маєш! Відморозок...
...доки я роздумувала, Туга із Самотністю кудись зникли. Любов тихо сіла на їх місце та нарешті підвела голову і глянула на мене. Раптово яскравими очима кольору весняного неба. Такими до болі знайомим... Але мені байдуже. Небо краще. тим паче, коли з нього сиплеться сніг. Такий холодний...довершений...чистий...
...цікаво, а якщо тепер сніжинка впаде мені на серце, вона розтане?
Напевно, ні.
