Вже третій день я ніби випала із життя. Ви мабуть запитаєте, що зі мною сталося? Я вам розкажу. Розкажу не тому, що мені зараз надто тяжко, не тому, що мені вже не хочеться жити і навіть не тому, що я залишилась одна. Просто хочу, щоб ви знали про дружбу і нерозділене кохання.
Перший день
Прийшло повідомлення. Взяла до рук мобільний телефон. Мій викладач поезії щось говорив до мене. А я швидко зайшла у меню, відкрила повідомлення. Стою і читаю. А там написано: «Вибачай, але я не можу бути з тобою. Ти як?». Я мало не впала. Та ноги ніби налилися свинцем і стримали мене.
Попрощалася. Вийшла з кабінету. Йду і не вірю. Ще раз взяла до рук телефон. Ще раз перечитала. Спочатку засміялася, а потім на очах навернулися сльози. Були лише два бажання: перше – вдарити його, друге – побігти, помчатися, що є духу. І я побігла!...
Отямилася лише у парку. Зупинилася, схопилася за голову та почала плакати. Мені стало страшно та дивно. Страшно від того, що я тепер можу залишитися одна. А дивно від того, що він мене покинув. Як? Як він міг? Чому? Для чого?
Прогулялася у парку. Я не отримала жодної насолоди від цього. Просто треба було заспокоїтись та отямитись. Я колись паляндрувала у парку з ним. Говорила про все на світі. Та тепер я тут лише сама. Мене колись радував шурхіт опалих листків. Та тепер він лише роздратовував. Він нагадував мені про нього.
Ви мабуть подумали, що він міг пожартувати. Ні. Тільки не він. Він завжди був серйозним та спрямованим. Він ніколи би не жартував так зі мною. Ніколи.
Ледь притягла ноги додому. Мамі нічого не сказала. Ви мабуть запитаєте чому? А кому стане від того ліпше? Кому? Мама тільки б знервувалася. Батько… Я навіть не уявляю що би він зробив з ним.
Пішла до своєї кімнати. Замкнулася. Нічого не хотіла. Я не плакала, не сміялася, не кричала. Сиділа то на ліжку, то на кріслі. Навіть не знаю скільки так просиділа, бо коли мама зайшла до кімнати, то було вже дуже темно, а я сиділа без ввімкненого світла.
В мені перемішалися бажання. Я не могла обрати одне-єдине. Це просто неможливо описати. Вам ні тяжко, ні важко. Вам ні погано, ні добре. У вас багато чогось і одночасно нічого немає. Вас щось переповнює, але не може вийти на зовні. Ви є і вас немає. Ви наче сидите в кріслі, а докричатися до вас просто не можливо. Ще зранку ви раділи життю, а після обіду проклинали його. Ви були, але зараз вас немає. Ви просто випали із життя. Раз і немає. Просто немає…
Другий день
Ледве заснула і ще важче прокинулася. Нічого не снилося. Наче мене не було. Наче мені стерли пам'ять. Я зірвалася. На протязі шести місяців я не вживала ані хліба, ані чорного чаю, ані солодкого. Зранку встала та пішла на кухню. Випила великий кухоль чорного чаю, додала туди п’ять столових ложок цукру, наїлася хліба. Думала, що від цього стане краще. Набагато краще. Але і це не допомогло.
Зібралася та пішла на заняття з шахів, а потім на гітару. Викладачі щось говорили та пояснювали. А я сиділа і наче випала із життя. Тіло тут, а думки десь гуляють. Хоча я ні про що не думала. Зі мною таке вперше. Ходила по місту. Думала, що зустріну його. Хоча… Сьогодні ж субота. Він мабуть ще спить чи гуляє зі своєю дівчиною.
Знову зайшла до парку. Хотіла заплакати. Та не вийшло. Я наче поділилася на три зовсім протилежні частини. Одна – порожнеча (нічого не відчуваю, нічого не маю, нічого не хочу, нічого не знаю), друга – велике бажання чогось (хочу плакати, а не можу; хочу кричати, а не вмію; хочу побігти, та боюся), третя – утримання (лише ходжу). Утримання перемагало. Воно стримувало перші дві частини. Я перетворилася на рослину. Так, без перебільшень на рослину. Без бажань, без охоти, без любові. Я просто ходжу з одного місця в інше. Ні на що не здатна. Ні на що. Думок немає, бажання теж відсутні. Я наче примара. Мені залишилось лише розчинитися в просторі і часі. Щоб навіть сліду не залишити. А може так стане краще? Та для кого? Якщо для нього, то хай буде. Та навряд краще стане для мене.
Прийшла додому. Історія повторилася: сиділа, нічого не хотіла, ледве заснула. Була одна відмінність. Мені стало ще гірше.
Третій день
Прокинулася та пішла до літературної організації. Прочитала там два своїх етюди. Я легко їх читала. Але коли сіла на своє місце, то мало не заплакала. Мені все-одно дивно від того, що він утнув. Надто дивно. Мій біль невимовний.
Вирішила знову прогулятися в парку. Ходжу і нічого не хочу. Такий меланхолійний стан у мене вперше. Тепер я не хочу, щоб він повторявся. Ніколи. Хоч мені ще важко, але я не можу більше так. Якщо він не хоче, то хай так і буде. Це повністю його право. Але як я далі? Що мені тепер робити? Що?
Пришла додому. Поїла. Знову нічого не відчувала. Написала ще два етюди на цю душе роздираючу тему.
Заснула. А коли прокинулася, усвідомила, що щось в мені не так. Ви знаєте, мені стає… легше. Мені стає краще! Вільніше! Я наче стала вільною. Мене більше ніхто не примушує ні до чого. Я – ВІЛЬНА!!! Вільна від нього.
…Та що це зі мною? Я провела з ним найкращі миті свого життя. Але… Він сам винен. Це лише його вина. Я страждала ці три дні. Невимовно страждала.
Минули дні, місяці, роки. Ми роз’їхалися. Все у мене добре. І без нього я зуміла вижити.
P.S. Проте, я й досі боюся з кимсь знайомитися. Я просто страшуся, що хтось ще змусить мене так страждати. (А може він цього і хотів?...)
