Світ сну – є дуже дивним і досі нерозгаданим. Чи не так? Ніби паралельний світ для, як ми кажемо, реальності. А що взагалі таке реальність?
Вдихаю розпечене літнє повітря, сидячи на невисокому паркані в дворі, біля п’ятиповерхового будинку, в якому я проживаю з самого дитинства. Навколо багато дерев і квітів (так дійсно квітів, як не дивно їх не встигли ще обчикрижити на чийсь букет, віночок, чи просто так для задоволення). Двір великий і просторий, в якому не чутно ні криків дітлахів, ні вередливих і дуже охочих до «непотрібного базікання» стареньких бабць, не видно жодної істоти, яка б могла зараз потурбувати мій спокій і роздуми. Пригріває полудневе сонечко і я це чудово відчуваю, бо моє місцезнаходження під кутом 90 градусів до літніх променів дозволяє це відчути на своїй шкірі. Заплющую очі і з’являється почуття польоту, ніби ти париш під самим небосхилом, ось-ось простягнеш руку і знімеш з неба цю розпечену головешку. В вухах стоїть мелодія невідомої для мене музики, невідомої пісні, а в серці туга. Самотність… Справді її можна відчувати і в 16 років, і в 20, і в 70.
«Як же хочеться зустріти людину, якій повіриш, яку зрозумієш, яку будеш кохати, а вона тебе. За якою підеш в пекло» - думалось мені.
Дзижчання мошкари, неповороткий джміль пролетів і тут виринає чийсь голосний голос, який все ж сполохав моє самотнє сидіння на паркані.
- Голубко моя, чому це ти тут розсілась? Га? Справ по вуха, і я один не зможу маневрувати в них, тим паче, що штурман ти.
- Дядьку Сергій, ви з ким зараз говорити? І про що? І взагалі…
- Доцю, швиденько знімай свої ратиці з цього бісового паркану і обережніше, бо ти ж в мене рукавичниця.
- Яка рукавичниця, дядьку. Ви що вирішили покепкувати з мене. Так відкрию вам таємницю - виходить у вас кепсько. Яка з мене рукавичниця, точно така, як з татка куховарка))))) Я ще досі не забула минулорічне свято, яке вирішив тато забацати нам, «скуховаривши» гору їжі.
- Краще не будемо згадувати, бо я лишень поїв)Дитино моя, ти не віриш мені. Я ж в тебе вірю! Ти хоча б спробуй…ну давай….ти ж моя мала! А моя мала точно спробувала би, - і дядько почав пестити, розпечену на сонці голову.
- Ну давайте. Візьміть рукавицю і я…ладно давайте-давайте. Ого, так ви її ще й з собою принесли. Добре підготувалися.
В дикій зневірі, що щось путнє може вийти я буру в руку, на перший погляд звичайну рукавичку кольору спілої чорної вишні. Рука тягнеться в невідомий досі простір. Я одягаю рукавичку і вже відчуваю теплий і м’який пух всередині, як тут мене підкидає і несе прямолінійно до сонця, намалювавши криву над землею, мене носить ніби пір’їнку. Всі недавні роздуми, дзижчання комах і дядько Сергій залишаються далеко на землі, а я в небі. Ніколи не подумала би, що сни в яких я літаю з вітром пліч-о-пліч, стануть реальністю. Пам’ятаю, як в дитинстві я любили ці сни, які майже кожну ніч приходили до мене. Тепер я дійсно в небі, дійсно лечу, відчуваю, як вітер торкається обличчя, відчуття свободи… Я знаю, що люди дуже не часто відчувають свободу…
Навіть джміль, який недавно, не поспішаючи прорізував простір, зупинився на одному місці. Якщо би я бачила більше ніж всі, то певно замітила би, що маленький ротик в нього роззявлений на непристойну відстань. Моє серце усміхається, моя душа усміхається, але обличчя не насмілюється, бо багато таких, застигших від здивування комах зустрічалися в мене на шляху. Я потрошку починаю розуміти як, і ось я лечу рівно, ніби я була народжена не на землі, а в небі. Знаю, що набагато здатна зараз, що в мене виходить щось. Знижуюсь і тут нізвідки виринають 20 мурандів. (муранди – це такі же рукавичники, але завдання в них зовсім відрізняється від нашого. Вони призначені, щоб зловити мене, не спиняючись ні перед чим. А я мушу вилетіти з поля нашого двобою не зачеплена ні ким, в нашому випадку поле двобою – це футбольне поле з галькою, але без футбольних воріт). В голові прокручується всім відоме «Safe our souls…..S.O.S…..S.O.S…..» Я мчу хмарам в небо назустріч, а тум муранд, я повертаю до землі – а там муранд. «Треба направо повернути» - як блискавка промайнула в голові здогадка. «Лети, лети рукавичка. Я не здамся ні за що, навіть в замкнутому крузі я не здамся» - думаю я. З шаленою швидкість я роблю ризикований маневр направо і не помиляюсь. Я ВИРИВАЮСЯ З ЦІЄЇ НЕПРИЄМНОЇ СИТУАЦІЇ! То направо, то наліво…і ось завітний фініш. Я зробила, я всіх зробила. Ритм серця відчувається в горлі, руки і колінка тремтять, але радісна посмішка на обличчі, де несамовито палають дві жаринки, які без слів дають всім все зрозуміти. Навколо зібралося, ще декілька осіб, які оплесками зустріли мене. Дядькові обійми і тепер я знаю, що знайшла своє призначення. Таких обіймів я не відчувала ще з дня народження свого, багато років тому, коли моя бабця вирішила мене привітати. Заспокоюючи дуже схвильованого дядьку, я помічаю біля під’їзду непримітний автомобіль, який стоїть в затінку яблуні і липи. Ніби магніт, ніби рукавичка в небо тягне мене до нього, можливо, якесь шосте передчуття. Я повільними кроками наближаюся до свого будинку, як виходить з машини парубок з янгольською посмішкою і живим поглядом, який вселяє віру і гріє серце. З самих ранніх років мене старанно навчили: «Дитино, будь уважною до людей, стався з повагою і будь вихованою». Так сталося, що я порушила це правило, бо зовсім буз жодного права на це не могла відірвати від нього погляду. Я відчула рідність душі, ніби ми знайомі все життя люди, при тому що я вперше бачу цього молодика…не такого, як всі. Інакшого, але близького мені!
- Пробачте мені будь ласка, та чи це не 5 під’їзд?
- Так, він самий, - відповіла я.
Ми стояли, як два стовпи – ні жодного поруху, ні жодного слова…буває ж спілкування поглядом. Я зрозуміла ще одну річ, що це та людина з якою я хочу провести все своє життя, все своє існування не тільки на землі, а й після неї.
- Давай бігом сюди! Чуєш мене? А то стала, як вкопане, що ж ти там таке побачила? Ніби янгола! – з неприхованою іронією зарепетувала давня подруга Тетяна…а можна просто «Танюха».
- Зараз-зараз…
Обернулась і почимчикувала до подруги дитинства, яка мирно сиділа на лавочці, лускаючи насіннячко. В напівсні, в напівмріях я приблизилась до лавочки, під нашим тутешнім, для всіх відомим каштаном, під яким зажди то комарі виспівували серенади, змушуючи нас танцювати, то хрущі, яких я панічно боюсь. Я почула, як за спиною м’яко зачинились двері автомобіля: «Певно, він сів в машину». Я навіть уявила собі, як там затишно і тепло. Музика і аромат машини, а не якогось дешевого ароматизатора і він за рулем. Вікна затемнені, що мені до речі дуже подобається - ніякі непотрібні погляди не проникнуть в наш окремий світ, який без жодних заперечень і коментарів відвезе нас на край світу. Його руки лежать на рулі і пальці відстукують ритм мелодії. Руки, в які хочеться загорнутися і просто поїхати десь в «далеке королівство», як в казці. «Цікаво, а чому він спитав про номер під’їзду? Там же все написано великими, червоними літерами».
- Ну, як перемогла, я чула! Рукавичниця наша. От сідай, хоч побазікаємо трішки, бо зовсім совість десь залишила в темному непрохідному лісі. Сто років з тобою не бачились, то вона ще й підходити не хотіла. Стала там, як дрючок в вазоні. До речі, а хто то був? – як з кулемету випалила Танюха.
- Дозвольте відірвати, вас шановна панно, від важливих справ. ЧИ не приділили б ще частинку вашого часу, - почувся за спиною чоловічій голос. І я здогадалася чий він був, бо це ж не складно. Його голос…
- Мій час….? – в два голоси запитали ми, зіскочивши з нашої лавочки.
Танюша не витрачаючи жодної хвилини (бо, як вона казала «Час – це гроші») побігла до нього, не помітивши, що насіння висипалось все на землю. То ж не мене він покликав.
- Ні, ту чорненьку, - легким помахом голови і лагідною посмішкою показав на мене.
Я готова була полетіти до неба знову, ніби в мене крила за спиною з народження. Сонце, з огляду на вечір, стало ніжним і усміхненим, зовсім не жорстоким. Обрій зафарбований червоною, помаранчевою, жовтою гамою виринав з-за дерев, повз які я, нервуючись крокувала. Серце ніби шаленіло в грудях і не було сили поглянути в його сторону, хоча я відчувала на собі погляд, але не обпалюючий – а приємний, зігріваючий. Я наближалась, ніби до свого щастя. Птахи співають і здається тепер я зрозуміла про що. Про кохання.
- Я побачив вас і в серці все перевернулось. Пробачте за банальні слова – я не вмію гарно говорити. Ви чарівниця? І таке відчуття, що ми знайомі вічність, та я знаю, що це неможливе, бо я здалеку.
- …….., - не спромігшись жодного слова вимовити, я дивилась йому прямісінько в очі, ті глибокі і сумні глибини. А чому ж вони такі сумні?
- Давайте перейдемо на «ти»?
- угу…., - ніби язик дав дуба.
- В мене дуже дивна пропозиція і несподівана. Давай втечемо разом світ за очі!Двоє. Це безглуздо - з незнайомим чоловіком. Щось дурне мелю, я знаю. Вибач. Та і певно ти гадаєш, що я маніяк, який вичікує свою жертву і здається йому підвернулася одна?
- Я хочу втекти….
І ми втекли. Зустрічний вітер торкається шкіри, довгий шлях, далекі небеса – але це все вже з коханим. З одного боку ліс сосновий, з другого неосяжне море жовтих колосків. Перед нами сонце в обіймах обрію і ми в обіймах один одного в машині з затемненими вікнами. І тут я в кишені рукою помічаю рукавичку… кольору стиглої чорної вишні…
Свобода…
P.S.
Та це був лише мій сон. А як хочеться, щоб він став реальністю…
