Ранок… Навколо щебечуть пташки, у ріках плюскотить вода, сонечко дарує всім свою доброту та любов… На ганок, уквітчаний квітками та зеленню, вийшла Марічка. Вона здіймала свої білі рученята догори аби зловити молодесенького метелика. Її густе та довге чорне волосся розвівалося від легкого потоку грайливого вітру. Марічка була ще дитиною. Їй було лише 10.
По той бік паркану проходив Андрій. Це ровесник Марійки. Він, як завжди, ніс на плечах дрючок(мабуть, для того, щоб поганяти сусідських гусей), тримав руку у кишені(як-не-як перший забіяка села) та наспівував собі під ніс якусь веселу мелодію. Андрій майже ніколи не ходив до школи. Та й навіщо йому, завжди діловому та зайнятому, тратити свій дорогоцінний час на школу.
На мить він зупинився біля Марійчиного паркану. Йому одразу попала до очей дитяча постать Марічки. Щось його манило підійти ближче та роздивитися. Але… Раптом (та що ще було чекати від забіяки) Андрій взяв до рук каменюку та жбурнув через паркан, попавши у Марійчину собаку. Дівчина здригнулася. А згодом кинулася до паркану.
-Ти навіщо це зробив? – спитала вона ошарашеного Андрія
-Як «навіщо»? А просто-так. Я ж – хлопець.
-Іди геть від мого паркану!
Андрій усміхнувся та пішов далі у своїх справах. Адже він ще мав встигнути вкрасти яблук із саду Сергія, поганяти гусей тітки Наталки та знову сказати мамі, що не пішов до школи, бо його болів живіт.
…Ішли роки. У когось народжувалися діти, у когось виростали онуки…Все проходило, все змінювалося. Минуло вже шість років від першої зустрічі Марічки та Андрія. Марічка вже не була дівчинкою, а стала прекрасною, наче солодкий сон, дівчиною.
Знову ранок… Сонце сяяло над обрієм, пташки виспівували свої оди, у річках бавилася риба… Марічка вийшла на ганок. Вона простягала свої білосніжні руки до горобчика, який цвіркотів романси для неї. Її чорні коси перекидувалися на ній, а її грайливий сміх лунав а ж до ставу. Як і шість років тому, по той бік паркану проходив Андрій. Тепер він дуже змінився: із простого, як двері, забіяки перетворився у зразкового студента. Зараз він навчався у великому місті, а до села приїжджав, щоб провідати бабцю.
На мить він зупинився біля паркану, але не для того, щоб зробити пакість, а для того, щоб роздивитися Марічку. А вона зовсім не помічала його – бавилася із горобчиком-залицяльником. Проте, раптом її очі потягнулися до паркану. Біля нього вона побачила молодика. Марічка підійшла до паркану аби прогнати незнайомця. Однак, коли вона спіймала його погляд на собі, заспокоїлась та змякчила своє серце.
-Ви хто? – запитала вона невпевнено. – Що ви робите біля мого дому?
Не думаючи Андрій сказав:
-Вами милуюся.
Марічка засоромилася, її щоки налилися рум’янцем, а Андрій вів далі:
-Як вас звати?
-Марічка. А вас?
-Андрій. Ви з нашого села? Я вас раніше не бачив тут.
-Ні, я приїжджаю до бабусі.
-Я теж.
Їхні очі то ловили один одного, то ховалися під бровами. Так молоді люди простояли до обіду. Вони б іще балакали, та бабуся Андрія побачила його і мало не на ціле село почала гукати до себе.
Проходив час, а молоді люди дедалі більше любили один одного. Спочатку вони були знайомими, потім друзями, а вже пізніше стали парою. Та, на жаль, так продовжувалося не довго. Лише три роки вони були по-справжньому щасливі. Марічка поїхала до іншого великого міста продовжувати здобувати освіту. А Андрій залишився у селі. Тепер він був єдиним лікарем для всіх і на кожен випадок життя.
У своїх листах до неї він писав, що не в змозі забути її карі очі, довге чорне волосся, її посмішку. Він клявся всім, що було на світі, що не дивиться на жодну із дівчат села, що не зраджує, що кохає… Кохає! А вона не відписувала… Наче у воду канула! Не приїжджала, не писала, не телефонувала…
Та одного світного та сонячного дня сусідський хлопчак повідомив Андрієві радісну новину: Марічка приїхала! Андрій кинув усі справи та побіг до її дому. Він знову прибіг до паркану, а вона стояла на ганку. Він не знав, як вона його прийме, та все-ж відчинив хвіртку і кинувся Марічці у ноги. Вони довго-довго сиділи на ганку та просили пробачення один у одного. Минають роки… У когось народжуються діти, у когось виростають онуки… Хтось живе, хтось помирає… Марічка і Андрій усвідомили, що кохають не одразу. Мабуть, боялися. А може…
Знову приходять ранки… Знову плюскотить вода у озерах, знову сонце дарує нам радість та щастя… Проте на ганку стоїть не лише Марічка. Тепер їх троє: Марічка, Андрій і кохання.
