Ти кажеш, що я не така як всі, але хіба це добре? Ти бачиш лише те, що хочеш бачити. Я можу бути щирою весною, а можу із дощем скотитися в нікуди. Ти хочеш бути поруч, та навіщо? Щоб потім утомитись і піти? Щоб серце об мене ранити, щоб душу лишити мені? Я можу бути для тебе всім, навіть стати твоїм життям, але чи хочеш ти рано померти? Я піду, бо воля не просто існує в мені, я зіткана з неї. А ти ж правда не мінятимеш моєї структури, не розпустиш мене, ниточка за ниточкою. Ти хочеш, щоб я належала тобі, але чи розумієш, що коли стиснути руку, вітер все одно не втримаєш. Кажеш, що я ідеальна, але ж навіть у троянди є колючки. Не боїшся поранити пальця?
Я живу в русі, і навіть, якщо зупинюся для тебе, це буде лише миттєвістю. Навіть дерева на час прощаються з листям, а мені і без нього добре. Я не хочу мати іншої неволі. Кажеш, що я буду мати стільки свободи, скільки забажаю? Але ж я не вірю обіцянкам ночі, що ми ніколи не розлучимось, тому що зранку вона кохається з сонцем і кудись зникає. А я не хочу чекати.
Пробач, але я не хочу бути для тебе снігом, він недовговічний і часом брудний. Залиш мені мою самотність. Або помри заради мене, щоб потім воскреснути для іншої…
