Дві новорічні мініатюри з циклу "І знову про мою бабусю"
Вітальні листівки
Напередодні свят у нашій славній родині зазвичай мале місце повторювані події – треба було підписувати силу-силенну вітальних листівок та розсилати ті любим та обожнюваним родичам та родичкам. І кожного разу ще задовго до наступного свята між моєю бабусею та мною починалися перемовини.
Моя сестра, яка доводилася моїй бабусі старшою онукою, раз і назавжди відмовилася допомагати їй у цій складній та відповідальній справі. І, на відміну від мене, вона вчинила розумно й далекоглядно, бо це була не така вже й проста справа - написати вітання в листівках так, щоб бабуся була задоволена. Адже кожному треба було висловити ті, і тільки ті побажання, що склала для нього наша бабуся. А будь-які відступи спричиняли шалені дискусії, що переходили в бурхливі суперечки та сварки...
Кожного разу я присягалася, що віднині вже не піймаюся в поставлені бабусею тенета. І їй не вдасться примусити мене нескінченно довго й терпляче підписувати ті листівки...
Але якимось незбагненим чином у належний час я опинялася при нашому овальному обіденному столі, під стареньким, але милим моєму серцю абажуром, і під докучну бабусину диктовку бажала всім рідним або просто знайомим великого щастя та міцного здоров’я...
На другому чи третьому десятку листівок мені уривався терпець. І я починала писати те, що спадало мені на думку, намагаючись хоч якось урізноманітнити текст. Але й моя бабуся, хоч і неписьменна, але завжди була насторожі. Вона ж бо теж знала, що кожного разу можна чекати на те саме. Усе починалося добре, а закінчувалося....
Уже давно немає серед нас і моєї бабусі, і багатьох із тих, кому вона від усього свого щирого серця бажала всього найкращого в їхньому житті. Ніхто не просить мене, спокушаючи усіма земними благами, написати вітання до наступних свят... Але я продовжую їх писати - лише тепер уві сні...
Передноворічні страсті
Протягом довгого часу, з року в рік, наближення Нового року в нашій дружній родині знаменувалося ще одною незмінною подією.
Наша бабуся десь за два тижні до Нового року виходила на стежку війни із продавцями ялинок. Місць для ялинкових базарів міська влада відводила вдосталь, а от самі ялинки, як і багато іншого, у ті вже віддалені роки були дефіцитним товаром.
Щоночі, угорнувшись у безліч одежин, встромивши ноги у високі, величезні, не свого розміру, валянки, вона чатувала, аби, не приведи Боже, не проґавити, коли привезуть ялинки, бо шахраюваті продавці розпродали б їх своїм знайомим, як оком змигнути.
Час, коли привезуть ялинки, завжди було засекречено. Тому народ, стійкий, звиклий до всього, намагався не залишати місце майбутньої баталії – адже щастя отримати бажане всміхалося не кожному...
Ані вмовляння рідних, ані застуда, яка завжди звалювала її з ніг уже тоді, коли всі перипетії, пов’язані з такою ризикованою справою, як купівля новорічної ялинки, були позаду, – бабусю ніщо не могло зупинити...
І завжди, з переможним кликом, бабуся притягала додому велетенське дерево, яке згодилося б для просторого залу, а не для нашої скромної оселі!
Одного разу трапилося нам і сидіти під ялинкою, яку і ялинкою назвати було не можна... Голий стовбур... Добре, що бабуся прихопила ще довгі гілки, які хтось викинув, і ми прив’язали їх до нашого бідолашного новорічного деревця. Вони ж, уперті, не хотіли тримати нав’язані прикраси. Намагалися скинути з себе все зайве.
...Спливали роки. Дорослішали бабусини онучки. Бабуся старілася. Незмінним залишалося лише намагання все нових і нових метких продавців так само впхати довірливим покупцям замість вічнозелених красунь геть несхожі на них обідрані кривулі...
