Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47043
Рецензій: 91446

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза новорічна бувальщина, в яку однаково ніхто не пові

Чудодійні вагітні штани

© Галина Михайловська, 28-12-2007
     Це було не так уже й давно, а у той же час в іншому віці, навіть в іншому тисячолітті. Але й тоді снігу за вікном не було так само, як сьогодні, хоча надворі теж був кінець грудня – найкоротші дні, нескінченні вечори. І так само зазирала у вікна крижана, проте безсніжна чорнота.

...- Лесю, ти просто дурепа, - вимовила я зі справжнім почуттям. – Віддати такі штани! Ти себе просто знедолила, та й край...
      Ми сиділи втрьох – мій чоловік, моя подруга Леся та я - на кухні й пили пиво. Це був чи не перший рік повернення пива після довгої відсутності в наших краях. Кілька років тому пиво пішло від нас услід за комуністами разом із дешевими ковбасою й бензином.  Ковбаса та бензин повернулися першими, хоча й у зовсім іншому грошовому еквіваленті. А тоді почало вертатися й пиво, теж додавши в ціні, але зате геть змінивши й форму, і внутрішній зміст.
     За комуністів пиво часто-густо було безбарвне, наче вицвіле, водяве та кислувате. Коли його тягли додому в трилітрових банках, воно мляво коливалося й тупо грілося.
     Це, нове, пиво було розлите по пляшках,  ще й різних фасонів. Що найцікавіше, у одного виробника налічувалось по декілька назв пива  різного кольору  – від солом’яного до насиченого бурштинового, і це наводило на крамольну думку, що ці пляшки з яскравими етикетками наливали не з одного барила! Що вже казати про смак – теж свій, неповторний для кожного сорту, але завжди з тією гіркуватістю та  різкою свіжістю, що й робить пиво – пивом... А внутрішньої енергії відтепер у цьому напої було стільки, що коли від пляшки з мелодійним дзвоном відскакувала блискуча, а не іржава та пом’ята, як раніше, кришечка, то над її горлечком курився легкий струмінець ефірної субстанції, неначе сама душа пива радо линула вам назустріч...
      Ну, ви вже, мабуть,  зрозуміли, що пиво я люблю. Так само, як і мій чоловік. Ми обоє його любимо й зараз, і любили й у ті, уже трохи віддалені часи, про які йдеться. Леся теж його любила. Але на відміну від нас, що були самі собі голова, Леся мешкала разом зі своєю старшою сестрою, теж нашою подругою й чудовою людиною, яка, проте, у пиві не вбачала нічого доброго й корисного, і сама його не вживала. Тому й решті її родини було зась.
      Ось зараз Леся саме й відпочивала з нами душею (про шлунок не згадую, бо пиво все ж таки в першу чергу – для душі), та й ми з нею, залюбки, бо йдеться про ті часи, коли пиво було ще річчю небуденною. Воно тільки починало заселювати полиці крамниць, та й до того ж рідко траплялося, щоб у наших кишенях було грошей стільки, щоб аж не сходились...

     Хоча з кишенями, в усякому разі з деякими, справи наче пішли на краще.  

     Власне саме про ці кишені я наразі захоплено розповідала Лесі:
     - Це не штани, а якась знахідка! Кишень – безліч,  і до якої руку не запустиш, а якісь грошенята там бряжчать. А то й шурхотять!  Ось яку ти нам річ віддала золоту!
      Насправді штани булі не золоті, а бавовняні, спортивні, зеленкувато-синього кольору й неймовірно величезного розміру. Ці штани йменувалися в нас «вагітні штани», але не тому, що мали трохи згодом розродитися маленькими штаненятами, а тому що Леся носила їх, коли ходила вагітною,  бо не могла втиснути свого живота в жодний інший одяг.  Коли ж, народивши донечку, на диво крихітну для такого черева, вона знову набула колишньої стрункості, ці штани перекочували до нашої комірчини, звідки їх витягав і вбирався в них мій чоловік, коли йшов щось робити в  гаражі – він у нас недалеко, за рогом.
      Не треба забувати, що йдеться про часи вже майже билинні, коли викинути щось на смітник було справою нечуваною, бо купити щось натомість можна було хіба що на чорному ринку за гроші, несумісні з життям нормальної людини.
       Але якось, разом, виживали. Лесі ці штани теж дісталися від когось іншого. А от тепер, величезні, уже добряче поношені, але неперевершеної імпортної якості, оксамитові на дотик,  з кишенями й на сідницях, і по боках, і на колінах, ще й на поясі – мабуть, для мобілки, якої в нас ще й  у проекті не було -, вони висіли на плічках у комірчині, і раз за разом ставали в пригоді – і мені, і моєму чоловікові. Йому - бо в них зручніше було міняти колесо чи мити машину, ніж у штанах від старого костюма, завузьких та вовняно-кусючих; мені – бо віднедавна я помітила дивну річ, саме ту, про яку розповідала зараз Лесі за кухлем пива:
    - Як уже гроші геть вийшли, а треба, хоч плач, то в якійсь кишені завжди щось знайдеться. Саме стільки, аби перебути, доки звідкись ще крапне...
     - Ото дивина! – зневажливо пирхнув мій чоловік. – Один кладе, інші знаходять. І взагалі, що це за мода така в кишенях шмонати?
      - А що це за мода така, що берусь до прання, і бачу один-однісінький носовичок? А решта по кишенях жмутом лежать із минулого року? А що це за мода сигарети в кишеню сорочки пхати? Як не вивернути та не обчистити від тютюну, усе буде в зелених плямах!
      Усе це була чистісінька правда, але в той же час я трохи кривила душею. Бо якщо інші, не дуже й чисельні, чоловікові кишені я дійсно вивертала з метою суто гігієнічною, то в кишені вагітних штанів я занурювала руку вже не в пошуках носовичка чи квитанції за здане до ремонту взуття  – ні, вони стільки разів урятовували мене в скрутну хвилину, що це вже не можна було кваліфікувати, як простий збіг... Хоча що це могло б бути, я собі не уявляла. Про що й сказала всій компанії.
     Леся сиділа, вдоволено посміхаючись. Їй було приємно, що хвалять саме її вагітні штани.
      А от чоловік чомусь впав у пароксизм матеріалістичних настроїв, і взявся дискутувати, не забуваючи, проте, раз у раз підливати пива – усім, а собі в першу чергу.
     - Ну, то давайте перевіримо! – азартно запропонував він. – Підемо зараз і поглянемо, чим нас ті кишені порадують!
     - Зараз нічого не вийде, - заперечливо похитала я головою. – По-перше, у нас зараз ще не закінчилися позавчорашні гроші за переклад інструкції до Панасоніка, а по-друге, три дні тому я всі гроші звідти витягла та витратила. Ще й однієї копійки не вистачило. Довелося шукати.
      Це простеньке зауваження чомусь подіяло на мого чоловіка, як червона ганчірка на бика. Він аж вдавився пивом.
    - Ну хоч якась логіка має ж бути! – вимовив він, після того як прокашлявся. – Якщо в домі є гроші, то тим більше  вірогідність, що вони є  в кишенях, будь-яких, і вагітних штанів також! А до того ж поясни, будь ласка, оте дивовижне ствердження про одну копійку!
    - А що тут незрозумілого?! – здивувалася я, у свою чергу. – Три дні тому гроші в гаманці закінчилися, тебе вдома не було, бакси твої я сама міняти не вмію, та  й шкода міняти,  у домі було порожньо, як у пустелі, каву й ту вишкребла, то я  відшукала у вагітних штанях трохи грошей і пішла по магазинах...
     Чоловік слухав, страждальницьки наморщуючи лоба, наче я розказувала щось важке для сприйняття. Тому я скоротила свою розповідь, адаптувавши її так, щоб  кожний міг второпати:
     - ... купила хліба, ковбаси, каву в магазині, а тоді пішла до того кіоску, що біля зупинки,  купити пакет молока, а не вистачає однієї копійки. Ну я й пішла додому. Іду, а сама думаю: «От же прикро, що копійки не вистачило! Мені ж так це молоко потрібне, на сніданок кашу зварити...». То й стала під ноги дивитися - може, десь копійка валяється.
     - А ти не могла продавщиці сказати, що копійку завтра занесеш? – знову перебив мене чоловік.
     - Ну, власне, могла, але мені це чомусь і на думку спало. Думаю, пошукаю вдома ще гарненько, копійка - гроші не великі, десь має знайтися.
      Під час моєї розповіді до кухні зайшов наш син, на той час ще студент. Він не дуже рвався до нашого товариства, та й ми вважали, що випивати разом із дитиною непедагогічно, тому він не приймав участі в застольній бесіді, а сидів у себе в кімнаті за комп’ютером, проте, раз у раз заходячи до кухні, аби плеснути й собі в кухоль пива.
Його моя розповідь чомусь заінтригувала.
      - Але ж ти вивернула всі кишені в тих штанах перед тим, як іти до магазину? – зацікавлено запитав він, зупинившись у дверях. – То чому ж ти думала, що знайдеш там ще хоча б копійку?
     - Бачиш, я не дуже на це сподівалася, - невпевнено промовила я, - тому й дивилася собі під ноги, аби натрапити на монетку на тротуарі.
     Чоловік аж застогнав, наче від зубного болю.
    - Ну то й що, - спитала Леся, - знайшлася в моїх диво-штанах ще копійка?
     Я бачила, що синові теж цікаво почути мою відповідь.
     - Я не перевіряла, - відказала я, - бо побачила копійку на підлозі ліфту, коли стала підійматися додому.
    - Ну, нормально, - була реакція сина. – Так і мало статися.
    - Я теж так подумала, - відповіла я. – Відшукати копійку в кишені через півгодини після того, як я всі кишені обнишпорила, то було б уже занадто. І в той же час...
     -  ... тобі дійсно була потрібна ця копійка, тому ти не могла її не знайти! – закінчив за мене син.
     - Припиніть ви цю свою Кастанедщину! – не витримав чоловік.
     Якийсь час тому син дійсно приніс додому дві чи три книги Карлоса Кастанеди. Знаючи, що син завжди читає щось цікаве, я й собі взяла почитати. Особливого враження на мене це не справило, так, - попурі з філософських вчень, переспіви давно знаного, хіба що в екзотичному аранжуванні. Хоча вірні думки не стають несправедливими від того, що висловлюються не вперше; до того ж навіть добре відому істину можна подати під дещо іншим кутом зору, так, що вона знову наштовхне на якісь роздуми.
      Чоловікові ж, який теж взяв книжку перегорнути, в око впали чомусь саме гриби-галюциногени, і він сповнився до тієї книжки відрази, мабуть, ще й тому, що  в той час ми постійно перебували в стані бентежного очікування, в яку ще халепу вскочить наша дитина. Взагалі, за станом нервового розладу в цьому питанні я чоловіка далеко перевершувала, судячи, наприклад, з того, що одного разу вирішила навіть поговорити із сином відверто, що взагалі в нашій родині не практикується. Тому я не дуже знала, як це робиться, і сформулювала свою репліку в тій щирій розмові таким чином: - Синку, як ти когось часом уб'єш, дуже тебе прошу, не роби дурниць. Скажи мені, і разом якось позбудемося того трупа.
     Не знаю, чи так уже вдало я висловилася... але, судячи з того, що надавати запропоновану  допомогу мені не довелося, ця розмова все-таки досягла своєї мети.
      А от підозри, що син, начитавшись Кастанеди, кинеться по мухомори, у мене чомусь не було. Отже, чоловік одноосібно став до боротьби зі згубним впливом цього автора, зарахувавши й мене до його прихильників.  А про всяк випадок він, мабуть, вирішив боротися взагалі з усякою містикою в нашому домі.
      Тому він аж скривився від слушної репліки сина: - Але для чистоти експерименту тобі слід було відразу після того подивитися в тих штанах – можливо, копійка чекала на тебе й там...
      А після моєї відповіді: - Так, але  вже надто та копійка в ліфті картинно лежала, у самісінькому куточку, така блискуча, то ж я зрозуміла, що це саме вона для мене призначена, - він взагалі підхопився й попрямував до комірчини. Ми зацікавлено чекали. До нас долинув глухий шум, тоді гуркіт і чортихання – мабуть, чоловік повалив на підлогу трохи вішаків з одягом, а вже тоді з полиць йому на голову попадали ще й старі черевики.
     Але повернувся він із вдоволеним обличчям.
     - Нічого в тих штанях немає, - відповів він на наше німе запитання, наливаючи всім пива. – У кишенях вітер гуде.
     Але наш син буває дуже впертим. І в кого б то воно таке було?
     - Але ж це тільки підтверджує те, що казала мама, - зауважив він, не забувши відсьорбнути пива. – Ти й не міг знайти грошей, бо вони тобі зараз конче не потрібні.
      - Гроші завжди потрібні, - парирував мій чоловік, вочевидь вирішивши спрямувати розмову в більш нормальне русло. Кажучи це, він ляснув якоюсь вакуумною упаковкою, відкриваючи її: - Налітайте!
    Це були смажені горіхи.
   - О, шкода, що ти тільки зараз про них згадав, - зауважила я. – Пива вже майже нема...
    Чоловік явно сьогодні був не в гуморі.
   - Що значить – «згадав»? – роздратовано буркнув він. – Я їх щойно знайшов.
   - ?!!!
    Руки, що вже простягнулися до пакетика,  завмерли на півдорозі.
    - Та що це сьогодні з вами? – уже майже заволав чоловік. – Авжеж не в кишенях тих дурнуватих знайшов!
     Леся взяла горішок. Син теж.
     А я запитала: - Не в кишенях, а де?
    - На підлозі, - відповів чоловік. І, подивившись на наші ошелешені обличчя, визнав за необхідне пояснити: - Я там дещо зронив, то, мабуть, пакетик цей і випав...
     -... з кишені вагітних штанів! – додали ми в один голос. Усі троє.

     Ніби для підсилення ефекту в цю мить згасло світло. На наш будинок не діяли оті «віялоподібні» відключення електроенергії, від яких потерпало чи не все населення. На одній гілці з нами було два банки, це нас і рятувало. Вірніше, мало б рятувати – бо з настанням холодів і при ледь жевріючому опаленні тільки-но ввійшовши до своїх помешкань, усі сусіди кидалася вмикати обігрівачі та електрочайники. Додати до цього ще й телевізори, звичка витріщатися на які за перебудовчі часи ще посилилася,  і от тобі й маєш – у будці, що стояла серед нашого двору, вибивало якусь фазу. Точніше сказати не можу, бо я на цьому геть не розуміюся.
      Я запалила свічку, що вже стояла напоготові в старовинному мідному поставці, що дістався мені від діда з бабою. Зробивши дислокацію з балкону, син повернувся із втішною вістю, що знеструмлено весь будинок. Це було добре, бо означало, що світла немає і у голови нашого кооперативу, то ж він зараз сам, без довгих спонукань із боку мешканців, почне діяти.
     ...У теплому світлі, що мерехтливим колом лежало на столі і  шатром стояло  понад  ним, було дуже затишно. Мабуть, під дією того магічного світла в мого чоловіка зник настрій сперечатися, і він пропустив повз вуха моє наступне зауваження щодо того, що в горіхах із вагітних штанів не повинно бути нічого поганого – як не було в тій їжі, що я багато разів купувала на знайдені в них гроші. Більше того, він, певно, піддався на ту таємничу, казкову атмосферу, яку завжди створює живий вогонь, і звернувся з несподіваним запитанням до Лесі:
      - Лесю, а в тебе як із грішми?
     У відповідь та тільки пирхнула. Які гроші могли бути тоді в молодої мами, за фахом економіста сільського господарства, коли не існувало ані сільського господарства, ані економіки взагалі, а диплом був потрібний тільки, аби влаштуватися реалізатором, як воно тоді звалося?
    - Ну то піди, пошукай – це ж, власне кажучи, твої штани, - мабуть, жартуючи,   запропонував він. - Подивимось, може, вони тобі щось підкинуть.
      Я радо підхопила цю геніальну ідею. І от уже, запаливши ще одну свічку, цього разу в скляному підсвічнику, що сам світився, наче згусток трошки охололого полум’я, ми з Лесею попростували, майже навпомацки, нашим довгим та звивистим коридором – сама йти копатися в кишенях, уже не своїх, вона відмовилася категорично – мабуть, мало ще пива випила. Наші тіні рухалися поруч із нами, по стінах, наче ми йшли не самі, а в товаристві привидів-негативів.

      Для мене комірчина з одягом, ще й у темряві, з дитинства є чи не найказковішим місцем у світі. Здогадались, чому? ... Звісно, Ернст Теодор Амадей Гофман, «Лускунчик та мишачий король»!  Пам’ятаєте, як Марі підіймається рукавом батькової шуби до отвору коміра – і ось вона вже в чарівній країні...  Найбільше враження на мене справило те, що вихід у казкове знаходився поруч, у своїй же оселі, -  і я із завмираючим серцем придивлялася до довгополої батькової шинелі, що в маленькій, напівтемній кімнатці висіла на кілочку в ніші, прикритій важкими портьєрами:  чи не пролягає й крізь неї шлях до невідомих див?
    ... З відчиненої комірчини на нас пахнуло пижмом – я розкладала його там замість нафталіну - та ледь чутно димом, адже лише місяць тому ми палили у саду в цих куртках багаття з  листя...  І ось уже Новий рік на носі. Безсніжний, безгрошевий, але ж Новий рік...
     Я присвічувала з коридору, бо вдвох у комірчині не повернутися. До ролі канделябра я поставилася відповідально, стояла рівненько, не вертячись. То ж, коли ми повернулися до кухні, і Леся виклала на стіл п’ятірку, я із чистою совістю стверджувала, що бачила все на власні очі – вона витягла її з кишені вагітних штанів.
      Темно-синій папірець лежав у світловому колі, виділяючись на золотавій у сяйві свічки цераті.   Прямо із центра папірця, з-під шапки, отороченої хутром, закосиченої  павиним пером, дивився Богдан.  
     Чоловік перевернув купюру – на зворотному боці білий абрис церкви в Суботові....
     Купюра не стара, і не нова. Звичайні собі п’ять гривень.
    Знайдені в кишені звичайнісіньких штанів, що висять собі на звичайнісіньких плічках. Ну, хіба що в нас плічка звуться «тремпель», що є  екзотикою для мешканців решти України, – але це жодним чином не пояснює, звідки ті гроші в тій кишені взялися?  Якщо їх там п’ять хвилин тому не було... Адже чоловік мій їх там не знайшов?  
      У ході подальшої суперечки всі кардинально змінили свої позиції. Чоловік взявся доказувати Лесі, що п’ятірка належить саме їй, бо, цитую, -  «штани вирішили, що тобі ці гроші потрібні» -  уявляєте собі?
      А Леся, яка на початку вечора не вбачала нічого неймовірного в дещо незвичному функціонуванні власних вагітних штанів, тепер категорично заперечувала таку вірогідність, і брати гроші відмовлялася.
      На доказ того, що ми всі із глузду з’їхали, вона продемонструвала неймовірну суму – дванадцять гривень, десятку та дві гривні, що були надійно заховані у внутрішній кишені пуховика, застібнуті булавкою.
     Я знала, що це не доказ – адже то був НЗ, який Леся тягала із собою на випадок, коли десь натрапить на ялинку. Зараз у це важко повірити, але того року купити ялинку було майже неможливо. Десь із півмісяця тому на ринку ще з’явилися нечисленні красуні, з довгою пухнастою хвоєю, завезені до нас здалеку, але ціна на них здавалася просто захмарною. То ж Леся вирішила зачекати, може, ближче до свята ціни впадуть... Але натомість ялинки зникли, будь-які.  В її родині, так само, як і в нашій, вирішили задовольнитися штучною ялинкою, хоча це були ще зовсім не ті вродливиці, досконаліші за справжні ялинки, якими зараз заповнені торгові зали.  Ні, це були досить страхітливі модернові моделі ялинок, зі сріблястої фольги. Може, ви бачили такі по ТБ у кадрах зі старовинного Блакитного Вогника...
     Ясно, що в Лесі не лежала душа до тієї потвори,  і вона тепер була гідна пожертвувати шаленою сумою, аби купити справжню ялинку. Хоча шанси вже були мізерні – до Нового Року залишалося два дні.
    ... Звісно, вихід із ситуації знайшов наш син. Молоді, вони взагалі такі, меткі та спритні. Розливши по келихах останню пляшку пива, він запропонував злітати до кіоску на проспекті, на одній нозі. Якихось п’ять хвилин – та злощасні п’ять гривень - і він повернувся, з пивом.
     Кінець вечірки пройшов тихо та мирно.  Суперечки вляглися. Ми перебазувалися до синової кімнати, і він грав нам на піаніно блюзи, на яких вони з батьком були трохи схиблені. Свічка в поставленому на піаніно поставці вкоротилася вже вдвічі, але горіла рівно, висвітлюючи худорляве синове обличчя. Клавіші огортала темрява, але для нього це не мало жодного значення – адже грав, як завжди, із заплющеними очима....
     Ще б тільки снігу... хоч трохи...  і була б справжня новорічна казка. Але снігу геть не було.

    ...Наступний ранок для мене почався з філософських роздумів. Ще не розтуливши повіки, я лежала й розмірковувала: чому вчорашнє пиво сьогодні зранку здається значно гіршим, ніж учора із вечора... І чи не допоможе змінити ситуацію на краще сьогоднішнє вранішнє пиво? Я обережно розплющила одне око й подивилася на чоловіка. Він солодко спав – либонь, час для його філософських роздумів ще не настав.
     Я вже подумувала й собі, чи не піти за його прикладом – вірніше, не піти, а навпаки нікуди не йти, взагалі. Тихенько заплющити вже відкрите око й поринути в сон – дякувати Богові, була субота – а там уже ближче до вечора якось вирішити цю загадку з роздвоєнням пива на вечірнє та вранішнє...
     Як і завжди, край мріянням поклав телефонний дзвінок. Довелося розплющити й друге око. Набагато світліше перед очима від того не стало – ранок був невимовно капосний, темно-сірий, з розбухлими, явно дощовими, а не сніговими хмарами, що налягали боками просто на віконне скло.
   - Лесю! Що сталося?! Ти вчора впала? На тебе хтось напав?! Звідки ти телефонуєш?! – такого ранку на думку спадає найжахливіше.
   - Еге ж, послизнулася, впала, а тут маніяк напав... Телефоную з лікарні, з моргу. Облиш ці нісенітниці. У мене до тебе серйозна розмова.
   - Зачекай, я візьму іншу слухавку.
    Я поставила на вогонь джезву.  – Якщо розмова серйозна, то без кави не обійтися, - розсудила я, і  мала рацію. Розмова була не просто цікава, вона була фантастична.
    - Я вчора вас надурила, - почала свою розповідь Леся. – Насправді мені були потрібні ті п’ять гривень, хоч кров із носа. Дівчаткам борг віддати.
    - Лесю, ти що, дурна?! – заволала я, куди й сон подівся. – Я зараз негайно йду до тебе й несу гроші! Скільки тобі потрібно? У нас є, а сьогодні ще один у малиновому жакеті прийде за перекладом до свого відіка!
    - Ти можеш мене вислухати до кінця? У тому то й річ, що зараз уже не потрібні.
    Я нічого не розуміла. Учора були потрібні, а сьогодні вже не потрібні. Борг дівчаткам віддати – то ясно, аби не йти з боргами у новий рік. Дівчатка, дві сестри,  були Лесиними сусідками. Завдяки родичам із Кавказу, які час від часу наїжджали до них з американськими джинсами, турецькими шкіряними куртками й овчинами, фарбованими у зебр – усе власного виробництва й усе на продаж –  інколи мали живу копійчину, і втягували Лесю в сумісні гуляння й витрати, їй не по кишені. Звісно, вони не претендували на відшкодування тих витрат, цілком про них забуваючи. Але ж Леся не забувала. Бідність завжди прямо пропорційна гордості, тут уже нічого не поробиш.
     - Розумієш, я ледве не з’їхала із глузду, коли побачила ту п’ятірку! – вела далі Леся.  – Саме п’ятірку! А я ж собі сушу голову – де в біса ті гроші взяти!
     - А чого ж ти не взяла, нетяма ти така! – знову не витримала я.
    - Чого, чого... Зараз не про те річ. Слухай далі. Пішла я сьогодні вранці на базар, а сама все про це думаю – як це знайшлося саме стільки, скільки треба? Он і тобі тоді була потрібна копійка – ти її й знайшла. От скажи, що ти для того робила?
     Я відсьорбнула кави. «Якобс Монарх» як завжди був на висоті, і в моїй затуманеній голові потроху яснішало. Я раптом наче щось таке зрозуміла...
    - Я чітко уявляла собі копійку, - повільно сказала я. – Уявляла, як вона лежить на тротуарі, у калюжі... ні, мабуть, тоді ще не дуже чітко, бо попереду ще були можливості. А от коли зайшла до ліфту – то вже був останній шанс. Тут я її, золотеньку, і уявила собі на всі сто...
     - А коли лізла до кишень вагітних штанів, уявляла собі, як знаходиш гроші! – підхопила Леся. – Бачиш тепер?!
    - ...що вагітні штани тут геть ні до чого? Звісно, бачу. Власне, я жартувала, коли розповідала про них... майже...
    - Ну ти даєш, стара! Нічого собі жарти! Ти ж гроші  в них знаходила?!
    - Бо хотіла знайти..., - ще повільніше відповіла я. Щось таке наче витанцьовувалося в моїй голові.
    - От! - зраділа Леся. – Знала, що знайдеш, бо вже нема було куди відступати. Але це я зараз так усе розумію. А тоді, тобто годину назад, я ще нічого не розуміла. Мені тільки шкода було, що п’яти гривень у мене немає, як не було. Звідки ж їм тепер взятися? Не повітрям же вони до мене прилетять?!
    - Ні..., - тільки і змогла пробелькотіти я.
    - А от і так!! Саме так! – Лесин голос аж дзвенів від захоплення. – Я собі просто уявила таку ідіотську картину – гроші летять до мене в руки. І ось тобі маєш!!!
    - Що маєш? – тупо запитала я. Уже й кава щось не дуже допомагала, така пішла розмова.
     - П’ятірку маю! Я саме переходила вулицю, коли здійнявся вітер, такий, знаєш, поривчастий, і – дивлюсь, папірець якийсь кружляє в повітрі... летить просто мені до рук... Я його – хап! А то – п’ять гривень!!! Може хтось загубив, думаю... Подивилася навкруги – нікого.
    - Лесю, знаєш, що я думаю, -  з почуттям проказала я. – Добре, що ти не уявила собі якоїсь старенької, що шукає гроші, які їй випали з рук. А то б вона наче з-під землі виросла...
     Говорячи це, я вже сама не знала, жартую я, чи ні. Мабуть, Леся теж не розуміла, як ставитися до своєї пригоди. Але голос у неї був веселий.
     - Я вже дівчаткам гроші віддала, - сказала вона. - У новий рік – із чистим сумлінням!

    ... День минув звичайно. Приходив клієнт за перекладом інструкції, на які кнопки яким пальцем тиснути, з отих, що «золотий ланцюг на дубі тому», приніс гроші. На них ми купили щось під нашу ерзац-ялинку. Тоді відбивалися від сина, який натякав, що не зле б нам було зустрічати Новий рік десь у друзів, звільнивши хату для нього з його веселою компанією. Але я була непохитна, бо знала з досвіду, що його друзі та подружки не бачать великої різниці між ніччю новорічною й вальпургієвою... То хай це відбувається де інде в іншому місці. До того ж ми не мали куди піти, бо в родині наших друзів і Лесі, тепер була дитинка, якій ще й рочка не виповнилося, і влаштовувати в них гульки на цілу ніч цього року наче не випадало. Отже, нічого надприродного в цей день не відбувалося.  І наступного дня також – хоча це вже був переддень свята.
     Так, це був уже переддень свята, але свята не відчувалося. Хлюпаючи по багнюці, ми пройшлися принишклим містом, тоді, надвечір, уже остаточно повернулися додому й взялися будувати свято в одній, окремо взятій, родині. Із соснових гілочок, куплених у бабці на ринку, декількох великих шишок – сувенір із Криму, були ж колись часи! – скляних кульок і срібних дзвіночків я зробила таку собі новорічну ікебану в невеличкому кошику. У хаті запахло так, як має бути на Новий рік – хвоєю та мандаринами, дарма що останні з’їли майже весь наш вчорашній прибуток. Та нема чого журитися, на наш вік ще дурнів вистачить... Чоловік нарешті відремонтував електричну гірлянду, і від тих нехитрих кольорових вогників на душі повеселішало.
     Ми відрядили сина до його компанії, навантаживши його наїдками та порадами. За перші він був вдячний, за другі – ну, самі розумієте... Годинник відлічував останні години старого року.
     Усе йшло, як годиться. Навіть відсутність снігу за вікном я спробувала компенсувати, заліпивши скло паперовими сніжинками. Термометр за тим же вікном вперто показував чи не плюс десять, то ж сподіватися, що всніжить, хоча б в останню мить, уже не доводилося.
      А я ж, чесно кажучи, намагалася сьогодні владнати ту справу зі снігом... Уранці я звернулась із благанням, не уточнюючи до якого святого, бо була не впевнена, хто саме відповідає за сніг. Подумки я вказала на те, що, можливо, я не заслуговую на якісь дива на мою честь, але ж сніг був би радістю й для інших людей, серед яких, напевно, що є достойні...
    У відповідь – мряка та дощ.
    Я спробувала піти щойно опанованим шляхом – уявити собі сніг замість того неподобства за вікнами.  Підсвідомо я відчувала, що Лесин здогад про механізм чудодійства є вірним. Тобто, ми з нею випадково знайшли відповідь на питання – «як»?  Питання ж «чому?» мене не цікавило. У мене вистачало й вистачає здорового глузду, аби не розглядати себе, як співтворця цього світу. На щось більше ніж тямити у світобудові на рівні користувача, я не претендую.
     Але перед моїми очима хаотично ряхтіли картини, змінюючи одна одну – засніжені поля, дерева з обважнілим від снігу гіллям, височенні кучугури на вулиці мого дитинства, і навіть укриті вічними снігами верховини. Ясно було, що все це тут ні до чого.
     Мої вправи знову обірвав телефон. Цього разу це була Надійка, старша Лесина сестра. Вона назвала мене моїм шкільним прізвиськом, і я відразу відчула, що вона перебуває в радісному, навіть легковажному настрої. Вона настійливо запрошувала нас із чоловіком швиденько йти до них зустрічати Новий рік.
    - Побачите щось несподіване, - загадково приказувала вона.
     Звісно, ми пішли. Це недалеко, хвилин п’ятнадцять пішки. Якби не таким болотом, та ще й не пронизливий вітер в обличчя, і за десять хвилин були б дісталися.

     Потреби запитувати: «А де ж обіцяний сюрприз?» не було. Ми побачили її відразу, ще з коридору. Ялинка, величезна, пухнаста, напрочуд струнка й зелена... Хоча свіжий колір її голок ледве вгадувався під силою-силенною  прикрас, що ними вбрали її до самого вершечка наші очманілі з такого щастя друзі.  Надійка аж підскакувала від збудження, уявляючи, як вони будуть показувати цю феєричну красуню малій, що зараз тихенько сопла носиком у своєму ліжечку. А ось Леся була наче трішки причмелена....  Зустрівшись зі мною поглядом, вона тихенько кивнула мені головою на лоджію.
     - Знову теж саме! – майже нажахано сказала вона, і в мене аж серце впало – що значить «те ж саме»?  Що, ялинку вітром принесло, як ту п’ятірку?
     Виявилося, не зовсім так. Ось як виглядала історія з появою ялинки в Лесиному викладі. Дві години тому вона пішла виносити сміття, як була, у халаті та капцях, накинувши тільки пуховика. Хоча сурогатна ялинка вже стояла прикрашена, її алюмінієві принади не дуже втішали Лесине материнське серце.  «Хіба це діло, аби дитина замість першої своєї ялинки побачила отаке опудало?» - роїлося у неї в голові, доки вона пробиралася донизу темними, хоч око стріль, східцями.  «І де ж того Діда Мороза нелегка носить?», - продовжувала вона буркотіти, вже майже вголос, перетинаючи теж вугольно-чорне подвіря.  І ось тут, мабуть, вона його собі уявила. Тобто, Дідуся Мороза, у кожусі й шапці, з великою бородою, і з дарунками – причому, саме з тими, яких хто бажає.
     Вона запевняла, що він вийшов з-за будки для сміття, що стоїть посеред їхнього подвір’я. Хоча врешті-решт погодилася зі мною, що він міг іти й від того будинку, що стоїть навпроти їхнього.
    - Що дивно, - повторювала вона, розгублено дивлячись на мене, - він був абсолютно тверезий. Уявляєш?
     Уявити тверезого Діда Мороза, звісно, було важко, але мене більше здивувало те, що, за Лесиними словами, у нього в руках не було лантуха з дарунками. Натомість він тримав під пахвою ялинку. Не звертаючи на Лесю зі  сміттєвим цебром у руках жодної уваги («Прикидався, я відразу зрозуміла! – із притиском шепотіла Леся), він пройшов повз неї й почав віддалятися в напрямку спортивного майданчика - що йому було там робити в цю пору?
    Леся остовпіло дивилася йому в спину. А тоді...
    - А тоді мене наче щось підштовхнуло, - розповідала вона. – І я гукнула: «Гей, дідуню!» Він відразу зупинився, наче чекав на те. Я підійшла до нього й кажу: « Діду Морозе, ти ялинку не продаєш? Дуже потрібно для однієї маленької дівчинки...» А він: «Потрібно, так бери», - і простягнув мені ялинку. Я витягла з кишені дві гривні... уявляєш, дві!... і дала йому. Він взяв, посміхнувся... знаєш, ніби знав, що в мене є ще десять на ту ялинку відкладених... сказав: «З Новим роком, молодицю!», і пішов геть...
     До лоджії просунулась Надійчина голова.
    - А, Лесю, розповідаєш, як тобі пощастило з тим Дідом Морозом? Власне, йому теж пощастило, хіба ні? Дві години до Нового року, а в нього на руках ліва ялинка... нереалізована... Хоч викидай! А тут ти як на те! ...Ну, йдіть до столу, хутенько!
    Ми з Лесею перезирнулися. Що ж, і така інтерпретація має право на існування.

   ... Де знайти слова, щоб розповісти про те, як ми зустрічали той Новий рік!.. Та й чи потрібно? Усе було так, як колись, у старі добрі часи,  і водночас так,  як обов’язково ще мало бути в майбутньому... Відсвіти кольорових вогників та свічок у ялинкових прикрасах, у кришталевих келихах із шампанським,  у віконному склі. Ми геть забули про час і про те життя, що чекало на нас десь там, неймовірно далеко – за дверима.
     Я достеменно знаю, що ми геть забули про непроникну темряву, про чорну твань під ногами та про крижаний вітер. Тільки збоченець міг уявити собі таку картину після казкової вечірки під новорічною ялинкою. Отже, ми й не уявили. Вочевидь, відчиняючи двері під'їзду, хтось із нас, чи обоє ми разом, натомість уявив собі справжню новорічну ніч.
    ... І от ми простували додому проспектом, що йде від центра аж до аеропорту. Ним возять поважних осіб, що прилітають до нашого міста. Тому, мабуть, ліхтарі на ньому не вимикали навіть у ті, уже досить віддаленні й суворі часи... І у світлі ліхтарів той сніг, що вистелив усе навкруги білим аркушем, спалахував міріадами блискіток, а той, що нечутно сунув згори, здавався бульбашками у шампанському, наче ми були під велетенським перекинутим келихом - кришталева чара, срібне дно... Окрім нас на вулиці не було жодної людини – було водночас і надто пізно, і занадто рано. То ж ми першими мережили два рядки своїх слідів на тому незаймано чистому аркуші.

     Коли наступного ранку, а скоріше дня, нас розбудив, повернувшись додому, наш син, снігу вже не було й згадки. Цікаво, що коли ближче до вечора прокинувся й він, то не повірив нашій оповіді про вчорашній сніг. Гуляв неподалік від нас, десь за дві вулиці – каже, усе було чудово, тільки не можна було на вулицю й носа вистромити – дощ і грязюка.
      Ми так і не знаємо, чи бачив ще хтось, крім нас, ту білосніжну новорічну ніч. Щоправда, наші друзі дивилися на нас із вікна, коли ми перетинали їхнє подвір’я й махали нам услід. Власне, можна було б запитати в них – яка, на їхній погляд, була погода?
      Але ми того не зробили.
      А навіщо?



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Jeva Lubomire, 03-03-2010

Вірте!

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Танюха, 04-01-2008

Від малого до великого

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Ігор Скрипник, 04-01-2008

I я повiрю...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вiруня., 31-12-2007

Гарна історія

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© elfiyka, 28-12-2007

А от i повiрю

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олег Derim, 28-12-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.83231091499329 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …