Їй було 35 років, але у ній було щось дівоче. На жаль, уже не було ні рум’янця, ні м’якості, ні ніжності обличчя, які раніше прикрашали її. Молодість збереглась лиш у виразі обличчя, яке було привабливим, довірливим та зворушливим водночас.
П'ятнадцять років Джейн жила у темряві. Але одним з сумнівних чудес медицини, повільно та поступово, вдалось повернути світло у її життя. Сьогодні, вперше за багато років, вона розплющила очі і побачила світлий, яскравий червневий день.
Вона була одна. З самого початку попросила, щоб її залишили одну. Хоч і була щаслива до нестями, все ж боялась. Спочатку Джейн хотіла побачити світ крізь відчинене вікно; перш, ніж поглянути у дорогі її серцю обличчя, що назавжди закарбувались у пам’яті, вона хотіла роздивитись речі, які її оточували.
Яким прекрасним був світ за її відчиненим вікном!
“Господи!” шепотіла вона захоплено. Більше нічого вимовити вона не могла. Їй не вистачало слів, щоб висловити своє захоплення та вдячність за можливість бачити блакить неосяжного неба, луки, вкриті коричнево-зеленою травою, що сягали багряного горизонту. Вітер гойдав кленові листки, квіти розпускали ніжні пелюстки, у повітрі літали яскраві метелики.
“Світ не змінився,” сказала вона, “він став ще прекраснішим. Так, я й забула який він прекрасний!”
У її кімнаті були усі дорогі їй речі, що створювали комфорт. Як добре вона їх усіх пам’ятала! Ось її письмовий стіл, світлий та блискучий. Як і п'ятнадцять років тому, на ньому стоїть кришталева ваза з трояндами, а на полиці знаходяться кілька книг. Ще більше вона зраділа побачивши стільці, ліжка і картини. Килим та гардини, хоч вони й були старомодними, здались їй такими ж, як і раніше.
Вона ніжно торкнулась французького годинника на каміні, прикрашеного гарненькою фігуркою чоловічка, який, відповідно до моди минулого століття, був одягнутий у костюм з пряжкою та рюшами. Вона привітала його, як старого друга та обережно витерла носовичком пил з його бронзового личка. Дитиною вона вважала його показним, а коли підросла, то охороняла його, як маленький витвір мистецтва. Тепер ніщо не змусило б її розлучитись зі старим французьким годинником та маленьким бронзовим чоловічком.
Дзеркало стояло у кутку. Вона не забула. Ні, ні, вона не забула, від думки про нього серце її забилось сильніше. Вона не поспішала, наче дівчина, яка іде на сповідь, боїться та соромиться, а тому тягне час. Проте вона не забула.
“Це безглуздо,” раптово промовила Джейн, нервово забираючи носовичок з обличчя. Вона швидко перетнула кімнату та поглянула на своє відображення у дзеркалі.
“Мамо!” скрикнула вона, швидко відвернувшись, але крім неї у кімнаті нікого не було. Це сталось дуже швидко, як спалах, без контролю та напряму. Але вона одразу опанувала себе та глибоко вдихнула. Знову витерла вологе чоло. Тремтячими руками схопилась за спинку стільця та ще раз поглянула у дзеркало. Вени на руках напряглись, наче канати та пульсували.
Будь-хто, дивлячись на її відображення у дзеркалі, побачив би гарну блондинку тридцяти п’яти років або трохи старшу. Тільки Бог знає, що ж побачила сама Джейн. Але це щось справило на неї жахливе враження.
Очі, здавалось, найбільше промовляли до неї. Сумні, як і раніше, вони належали тій, іншій, яка уже давно зникла. Вона питала їх, вона заперечувала їм. І вдивляючись у їх глибину, вона зібрала у своїй душі усю мудрість прожитих років.
“Вони обманювали, вони всі обманювали мене”, промовила Джейн напівголосно, не відводячи очей від свого відображення у дзеркалі. “Усі. Мати, сестри, Роберт. Усі обманювали.”
Коли очі у дзеркалі уже більше нічого не могли сказати, вона відвернулась від них. Зникла довірливість, зникла привабливість у виразі обличчя, зникла впевненість.
Наступного дня вона пішла гуляти, спершись на руку чоловіка, який протягом усіх років залишався відданим їй. Вона так і не виконала своєї обіцянки одружитись з ним після того, як осліпла. Незважаючи на це, Роберт пройшов випробування роками: він чекав на неї і не хотів іншої, жив з нею, був уважним, співчутливим та люблячим, адже дуже сильно її кохав.
Він був старшим від неї, проте мав гарну статуру. У цьому сорокарічному чоловікові навряд чи можна було пізнати того худорлявого хлопця, яким він був п'ятнадцять років тому. Риси обличчя його були дещо суворими, на скронях починала з’являтись сивина.
Вони йшли широким рівним газоном до лавки, що стояла неподалік у тіні дерев. Після того, як вона побачила своє відображення у дзеркалі, вона розмовляла небагато. Більше її ніщо не лякало. Вона була готова побачити, як роки змінили усіх: маму, сестер, друзів.
Здавалось, вона мовчки всотувала усе, що було навколо, вона насолоджувалась квітами та розглядала листя на землі. Її відчуття уже давно загострились і тонко сприймали звуки та запахи прекрасного зеленого світу, а відновлення зору довершило чуттєві враження, про які вона ніколи навіть не мріяла.
Він підвів її до лави. Сподівався, що коли вони присядуть, він зможе краще втримати її увагу на тому, про що хотів сказати.
Він узяв її руку у свою. Вона звикла до цього, тому не заперечувала.
“Ти пам’ятаєш наші плани, Джейн?” майже одразу розпочав він, “про усе, що ми хотіли зробити і побачити разом? Ми хотіли навесні розпочати подорож, тільки ти і я, а повернутись додому з зимовими морозами. Ти це пам’ятаєш, моя люба?” Він нахилився та поцілував її руку. “Весна закінчилась, але скоро прийде літо, а за ним осінь та зима. Джейн, поговори зі мною!” умовляв він.
Вона дивилась то на нього, то вбік. Вона не була певна.
“О, Роберте,” сказала вона обережно, “зачекай, я… мене усе лякає” і додала, посміхаючись, “я ще не звикла, мені потрібно подумати у темряві.”
Він все ще тримав її за руку, але вона відвернулась і прикрила обличчя рукою, на яку спиралась, сидячи на лаві у саду.
Що вона могла сподіватись отримати від темряви, чого їй не дало світло? Вона могла б сподіватись, чекати, молитись, але надія, молитва та очікування все одно не дали б нічого.
Благословенне світло повернуло їй світ, життя, кохання, але воно забрало її ілюзії, вкрало її молодість.
Він сів ближче й замість відповіді притис її обличчя до свого, та почув лиш як вона тихо плакала.
