Через три тижні вона поїде звідси. Не назавжди, -- на тиждень. Не скаже нікому нічого такого... – вона ж не маленька. Згребе у жменю копійки, трохи пошарудить ними , затисне в найменшу кишеньку наплічника і... вигадає ім’я хлопця (разом із кольором волосся і конфігурацією кульчика у лівому вусі). А ще, мабуть,
по-ковбойськи зав’яже вузликом кінці сорочки...
...ви набрали неіснуючий номер чужих фантазій, -- поезії в цьому не так уже й багато. Можна в останній вечір попрощатись із львівськими вітринами напередодні провінційного дощу. Тепер він завжди буде тут провінційним – і тільки підземний регіт Потоцького нагадає Тобі, що треба пустити коріння на розі двох вулиць – де мало людей.
Бабулька з відром сміття переходить вулицю у недозволеному місці... Хоч і ніякої вулиці вона не переходить, а просто волоче за собою те, що у її крихітній квартирі займає місце під столом. Бабулька залишиться тут на завтра, позавтра, -- навіть на тоді, коли я вже буду далеко. Вона експериментуватиме з новим набором рецептів, а я роздиратимусь на роздоріжжях ідей. Я вже там, а вона залишиться тут, і сміятиметься з Потоцьким, бо життя не дало їй жодного шансу відчути повною мірою, що таке регіт.
Через два дні я поїду звідси. Кину в наплічник недочитану прозу. На пальцях проступають синоніми клею, -- відправлю ще п’ять листів... нехай живуть своїм життям і... захочу якщо не особливого шоколаду, то нових автентичних вражень. Біситися з жиру, замовляти президентську піццу просто у ліжко... лишати відбиток долонь на свіжій побілці...
Через день (тобто, завтра) я поїду тратити свою молодість на мандри, враження і фотографії. Добре запам’ятаю цей відтинок часу, коли потужний мотор “Ікаруса” почне бурчати на усіх нас, і ми збентежено-весело вигукнемо (кожен -- своє) новим салютом свіжого настрою...
В моїм наплічнику миша догризає печиво. Миша? Яка миша? Яке печиво... Завтра я...
30 травня 2002 р. Б., Львів
