1. Новорічні метаморфози*
Оленці від Ганнусі
Привіт, кузино! Яке неподобство, що ти так далеко! У мене стільки новин, що ні пером описати, ні в мобілку сказати. Розповім про основне. Пам’ятаєш, як ми в дитинстві шукали під ялинкою подарунки? А які дива завжди траплялися на Новий рік? Взяти хоча б наших чарівних ляльок, що виконували бажання (дід назвав їх Гален, бо я – Ганнуся, а ти – Оленка). Так от, моя Гален і досі жива, хоч і з діркою в голові. Я зараз дивлюся на неї і мало не плачу, бо вона мені нагадує про тебе… Про ці радощі дитинства залишається вже тільки згадувати. І все ж найбільші дива у моєму житті трапилися саме ЦІЄЇ зими, коли тебе занесло так далеко.
Тепер сядь на стільчика і за щось тримайся, бо в мене новина: я постриглася! Коротко! В нашому класі мода на довгі коси, у всіх щось є на голові. Ну, я перша ластівка, тобто, зі стрижкою. Нема коли думати про зачіски: і в музичну школу летіти, і на бальні танці, і на факультатив, та й 9-й клас – не жарти. Це сталося за день до новорічного вечора, і тільки кума Наталка була в курсі. Вона теж хотіла позбутися кіс, але їй мама не дозволяє, а моя не проти, сама повела мене до салону. Мені зробили пишну укладку і так зацементували лаком, що за ніч зачіска і не ввігнулася – даремно я спала носом вниз. Просинаюся – щось лоскоче руки, хапаюся за голову, а вона така легесенька і вся в кучериках! Тепер читай, що було мені з новою зачіскою.
У нас був бал-маскарад і до зали впускали тільки в костюмах чи в масках. На вечір я традиційно спізнилася. Поки маску з мамою зробили, поки те-се. Якийсь спеціальний костюм готували, я вдягла коротке чорне плаття з блискітками. Воно щільно облягає, а низ розширений дзвоником і рукава розходяться по-королівські. Мама додала цікаву деталь: пелеринку з білого мережива, сколоту «діамантом». А маску, точніше, півмаску, оторочили внизу сіточкою і посипали блискітками. В школі без цієї маски мене бачила тільки прибиральниця тьотя Галя, яка відімкнула клас, щоб я перевдяглася.
До речі, деякі пацани вирішили, що вони дуже круті, прийшли хто в чому, але їх відрядили у Майстерню Діда Мороза, де був цілий склад кольорових папірців, пір’я, хусток і всякого ганчір’я. Вони повиходили звідти бабами-ягами, чортами, піратами – дешево і прикольно. А випускники що утнули! Організовано повирізали з ватману кільця з вушками, стулили скріпками, натягли на голови – і все. А весь зал поліг зо сміху. Уяви, вже гримить дійство, худющий Балябчик з 11-А го зображає Діда Мороза з таким же худим мішком, пампушечка Люда-організаторка веде програму у костюмі Снігурки, і тут заходять дві бригади елегантних мужиків – душ п’ять метеликів із закрученими над лобами вусиками і з десяток зайчиків, які трясуть білими вушками!
Я зайшла за ними ніким не поміченою. Дівчата з нашого класу майже всі були в довгих платтях, з пишним волоссям, пофарбувалися і накрутилися – не часто ж випадає побувати на балу. Костюми були класні: 2 попелюшки, циганка, Барбі, одна Снігова Королева, ще одна звичайна королева і 3 принцеси. Спочатку я трохи їм позаздрила, але подумала, що з пелеринкою я теж схожа на принцесу, тільки сучасну, яка, наприклад, навчається у королівському коледжі. Додам про твоїх подруг з 10-А: Ірка була Кармен – мені дуже сподобалося, Юлька вирядилася і намазалася чи то змією чи то поп-зіркою, Наталка вдяглася русалкою – у вишиту довгу сорочку, Катя – індіанкою А народу було повно, всіх не роздивитися.
Все вдалося класно, настрибалися досхочу. Було багато й повільних композицій. Зал освітлювали тільки мигалки і дзеркальна куля, тому хлопці не боялися танцювати. Дякувати танцювальній студії, і я вже не боюся, коли мене запрошують на «медляки». Принаймні, не дивлюся вниз на чоловічі туфлі і не думаю, як їх обійти і за що при цьому триматися. «Танок повинен нести насолоду, – вчить наш балетмейстер Валерій Іванович. – Надіньте м’язи на скелет, підніміть підборіддя, пливіть, радійте своїм рухам!» Золоті слова, але на все потрібна практика. Ну, мені цього разу пощастило як ніколи! На всі танці мене запрошували.
А спочатку я думала, що піду додому. Уяви, пролізла в куток, де сиділи наші, а вони від мене відвернулися, навіть Вітько з Олегом – і ті не озвалися. Я образилася, подумала, що їх злякала моя зачіска. Не повірила, що навіть друзям важко мене впізнати! Сиджу собі тихенько, і тут мене запрошує солідний Тарасенко з 11-Б, виводить під саму сцену, а сам височезний, ступні – як ласти. Він їх і так, і так, і по першій позиції, і по другій – намучилися з ним, але всі на нас звернули увагу. Тарасенко мужньо відтоптався весь танець, тільки щосили сопів мені над головою, аж я боялася за свою зачіску. Поруч гриміла колонка і ми не розмовляли, а в кінці він сказав: − Дякую, незнайомко!
Я отетеріла і мало сама не подякувала, але зробила, як нас вчили, легкий уклін головою набік. Ну, і пішло. Я не сиділа: то один старшокласник, то другий, і на швидкі танці в свої кола ведуть. На всі запитання тільки загадково посміхаюся – ввійшла в роль незнайомки.
І тут мене запрошує Артур К. з нашої вулиці. Де він узявся і хто його привів – він же з іншої школи? Начепив якусь клоунську шапочку і з розгону – до мене. Це при тому, що я його завжди обходжу десятою дорогою, а він мене теж. Ти ж знаєш, яка в нього погана репутація. Всі хлопці на вулиці нормальні, завжди всі разом гуляємо, а як тільки з’являється цей дурко – одразу бійки, сварки, до дівчат пристає. Змалечку з ним ні в піжмурки погратися, ні в квача – то котрусь чмокне, то вщипне, аби тільки зіпсувати настрій. У мене з ним була колись конкретна бійка − щоб не протягував руки. Ще й Жора, спасибі йому, старший у нашій компанії, пригрозив Артуру. З тих пір не спілкуємося, і він, кажу, обходить не тільки мене, а й куму Наталку. Тепер же цей наш ворог дитинства підкочується до мене і запрошує на танець! Що робити? Бачу, що не впізнав, мусила й далі виконувати свою роль, хоча настрій упав. А він поводився на диво чемно, тримав мене за ребра, на відстані, наче скляну вазу. Правда, чіплявся з компліментами:
− Чудова незнайомко, ви така незвична, які у вас дивовижні парфуми, яка чудова зачіска, ви так гарно танцюєте, як вас звати…
Перевтілення у благородного принца? Та хто ж повірить. Довелося змінити голос і перейти в контратаку:
− А з якої школи наш гість?
Каже, мовляв, якщо вам цікаво, то з першої школи, з десятого класу. От спасибі, думаю, а то ж я не знала. Мене сміх почав розпирати, а він щось, видно, в моєму голосі вловив, бо подякував за танець і зник з карнавалу. Така була пригода. Я розшукала куму Наталку, ми сховалися в гардеробі і насміялися досхочу.
Далі трапилося таке… Ленцю, на тому карнавалі я зустріла свого єдиного на все життя принца! Ні, не можу, розповім пізніше. Додам лише, що в кінці балу всі розсекретилися, а моє маскування визнали найкращим і костюм назвали «Прекрасна незнайомка». Дехто був шокований. Сусіди Вітько, Олег і Сергій похвалили мою зачіску, хоча образилися, що я з ними поводилася інкогніто. Додому йшли разом, але хлопці мовчали, зате ми з Наталкою сміялися всю дорогу. Ось поки що все. Ленцю, чекаю твого листа, скоріше напиши про свої новорічні пригоди! Привіт тьоті, дяді і Танюшці.
Цілую, твоя сестра, кузина Анна.
Корсунь − Нижньовартівськ
2. Час закохуватися
Ганнусі від Оленки
Привіт, мала! Нарешті ти взялася за розум – почала морочити хлопцям голови. А то все пацанка, дружба... Підозрюю, люба кузино, що ти скоро напишеш свій любовний роман. Чекаю з нетерпінням! Хоча літераторка й каже, що на нашому поколінні епістолярний жанр виродиться остаточно, але думаю, що ти цього не допустиш. Пиши все з подробицями.
Безумовно, доки ж можна закохуватися у капітанів КВК? До речі, thank you за фотки, я тут показувала своїм. Вони чудові, особливо з Вовчиком з «П’ятого кварталу», а ще з Дімоном – на їхньому виступі у Черкасах. Та й з отим заїкуватим малим з білоруської команди. Бувають же такі зустрічі! Ну, що я тобі скажу? Розумію твоє тяжіння до інтелектуалів і гумористів, але, по-перше, всі вони давно жонатики. І, напевно, не по одному разу. Так завжди з кумирами – вони недосяжні і віртуальні. Хоча в цьому є своя чарівність − принаймні, менше розчарувань.
По-друге, Ганулько, слухай, що каже старша сестра: мати своїх прихильників також непогано. Тому доводиться миритися з тим, що маємо поруч. Хіба не приємно, коли від тебе втрачають розум? Дивися на все простіше, моя мала творча особистість, і не зациклюйся! Безумовно, наші лицарі інколи аж занадто реальні. Буває, що їм потрібна наша допомога. Наприклад, на контрольних: особисто я пишу математику одразу трьом. А ще дратують їхні страждання й ревнощі. Ну що ж, се ля ві!
По-третє. Ти пишеш, що зустріла свого «принца». Кажеш, єдиного на все життя? Це серйозна заява. Тут важливо не втратити голову від інтиму. Вибач, що лізу навпростець з порадами на цю тему. Але ж, мала, я так за тебе переживаю! Щось намрієш собі. Сама знаєш, які часи: і ВІЧ нікого не питає, і медицина безсила, та й інші проблемки бувають. Ви з кумою Наталкою, окрім віршів про кохання, опрацювали б якусь корисну літературу на цю тему. Щодо сексу. Це зовсім, зовсім не показник любові й відданості! Секс, перш за все, − потужна різнопланова ЗАЛЕЖНІСТЬ. Приблизно як паління. Особисто я поки що без неї обходжуся і, повір, почуваюся вільною.
Між іншим, мене дивує, що пацани завжди про дівчат все знають. Думаю, що вони між собою діляться інформацією, але підозрюю, що в них також «вмонтовано» якісь особливі мікросхеми і вони здалеку відчувають who is who. Я не про малоліток-професіоналок, там і так все на виду. Мова йде про нормальних дівчат, які піддалися слабкості і тепер «нічийні». У моєму класі таких приблизно третина. Ніби нічого страшного, але як один з результатів − ставлення усіх старшокласників до жінок, м’яко кажучи, позбавлене романтики. Повір, що хлопцям зовсім не однаково, кого любити. На це натякає й один мій друг, Блін.
Про нього окремо. (Уточнюю: слово «блін» принципово не вживаю, а Блін у даному випадку означає «Ярик Блінов»). Останнім часом він надзвичайно ніжний і уважний до мене, класно цілується і хоче більшого. Не хвилюйся, особисто я чітко контролюю ситуацію. А ще мама якось побачила наші ніжності, і ти не уявляєш її «радість»! Була розмова... Хоча річ не у тім − однаково все вирішувати мені самій. Недаремно ж підмічено, що завжди винна жінка, шерше ля фам. А якщо мислити логічно, − навіщо мені саме тепер зайві проблеми? Крім того, останнім часом я маю деякі сумніви відносно свого хлопця.
Взагалі-то, Ярик хороший і серйозний, навіть йде на медаль. Періодично заявляє, що планує зі мною після школи одружитися. Признаюся, у мене й самої було мелькнула в голові така фантазія: біла карета, прозора фата! Але... Розумієш, прості приклади: Блінчик вже роздумав поступати зі мною в один вуз, а ми з самого початку тільки про це й говорили. По-моєму, це перша зрада. По друге, він не любить математику, а тільки робить вигляд. То чи вміє він по-справжньому любити? Що маємо у висновку? Отож-бо, істина дорожча. А для мене зараз найвища істина – математика.
Час перевіряє усі почуття, сама переконаєшся. Мене особисто життя вже привчило до розлук. Ти трохи знаєш про Влада Третьякова з військового містечка, де ми жили в Кривому Розі. Я довго берегла йому вірність − пам’ятаєш мій кулон-серце з його портретом? Ще на початку канікул він усюди був зі мною. Тепер цей талісман лежить у шкатулці з прикрасами, а фото полиняло так, що Третьякова не впізнати. Навіть забула, який він є насправді. Тепер впевнена: все на краще.
До речі, розповім, як зіпсувалося фото у сердечку. Це сталося у вас в Корсуні, коли ми на Купала пішли на пляж. Я додумалася з кулоном полізти в шумок. Сиджу в Росі, насолоджуюся водним масажем, раптом прямо переді мною виринає красень, морський бог. Це був Гришко Василенко, але у той момент... Широкі плечі, підкачаний, смуглий, з кучерів стікає вода. І, що характерно, на кожній вії – теж по крапельці води. Дивиться на мене крізь краплі великими телячими очима і після паузи зачудовано питає:
− Хто ти, чарівна русалко?
−А ти хто − Нептун? − сміюся, а сама непомітно милуюся ним.
Так і познайомилися. Ну, побалакали. Він захотів подивитися мій кулон, я взялася за ланцюжок і тут серце впало у воду. «Нептун» лазив по дну, поки не знайшов. На березі він поправив застібку на кулоні і подивився на розмоклого Третьякова: «Краще б я його не знайшов. Хто цей щасливець?» Мені стало шкода портрета і я багатозначно промовчала. А Гришко глянув на мене і з якогось дива тихо проголосив: «ВСЕ ОДНО ТИ БУДЕШ МОЄЮ, ЧАРІВНА РУСАЛКО, СКІЛЬКИ Б НЕ ПРОЙШЛО ЧАСУ, −ЗАПАМ’ЯТАЙ!» Уявляєш? Тут саме ви всі підійшли гуртом. Ти, мабуть, не помітила, що я була трохи схвильована. Пам’ятаю, що всіх обігравала в карти і ненатурально забула про піддавки. А наступного дня ми з мамою поїхали на море.
Прикольний хлопець, і не скажеш, що занадто наглий, бо веселий. Це було коротке знайомство, а чомусь запало мені в пам’ять. До речі, хочу в тебе запитати: ти не знаєш, чи зараз у нього хтось є? Просто цікаво.
Швидше б вже літо. Тут страшенно холодно. Коли вийдеш надвір, то в носі все замерзає, пропалює аж до шлунку. Побачила б ти, як я кутаюся по самі вуха. Ніяк не звикну до тюменського клімату. Щодо новорічного свята. Власне Новий рік зустрічала дома, у нас збиралися земляки з дітьми. Характерно, що тут всі родичаються − ніби від холоду стають рідніші. До ранку згадували українські пісні, я й заснула під співи. Якби не вечірки земляцтва й наші листи, то вже б точно забула мову.
А в школі була просто масова дискотека до 23.00. Батьківська рада запросила непоганий ансамбль, мали живу музику. Я була у білих стретчах і сріблястому блузоні з пухнастими «хвостиками». Натанцювалася досхочу, як і ти, жодного танцю не сиділа. Наші хлопці випали в осад дуже швидко: зачинилися в класі і понапивалися «чисто по-русски» (і Блінчик туди ж! Ми саме з ним потиркалися). Тому спілкувалася я, в основному, з випускниками, які виявилися більш стійкими. На жаль, тато приїхав за мною вже о 22.30. Якраз біля школи почалися фантастичні феєрверки. Ще я на канікулах їздила з друзями на дискотеку.
Ганулько, ти мене розчулила спогадами про Гален. Не розумію лише, чому дірка в її голові викликає асоціації зі мною? Ну-ну! А в мене після всіх переїздів майже нічого не залишилося від дитинства.
Сусіда Артура пам’ятаю, точно він якийсь завжди «озабочений», добре ти його розіграла. Вибач, що трохи затрималася з відповіддю, готувалася до олімпіади з математики. Не люблю писати листи, але й дзвонити для такого обсягу інформації – не вистачить капіталів. Цілую тебе, моя мала. Поцілуй за мене тьотю й дядю, маленького Віталика, а ще передавай привіт кумі Наталці, можна й Гришці – жартома від русалки («нє прошло і полгода»).
Мала, good bye! Пиши!
Кузина Олена.
Нижньовартівськ − Корсунь
3. Принц і принцеса
Оленці від Ганнусі
Ленцю, привіт! Кузино, одразу напишу, що за розум я не взялася, а втратила його остаточно. Ти вгадала: я «пишу свій любовний роман». Трохи запізнілий, з огляду на інших, але такого не було ні в кого, це точно. Але про все по порядку.
Перечитую твій чималенький лист, ти насправді потрудилася! Сестричко, твої поради врахую, хоча, напевно, кожен має пройти через своє. Господи, який там секс! Твоя правда, я серед хлопців досі пацанка, ну, це так і буде. Скажи, як можна морочити голови хлопцям, з якими виросла на одній вулиці, в одному дитсадку, в одному класі, а з Вітьком мало не на одному горщику?! Це вже якесь сімейне життя, а не закоханість. Тут тобі разом ганяли в квача і в жмурки, а тут нате вам – буду їм бісики очима пускати. Було б навіть соромно перед ними. Вони мені як діти або брати. Та й просто з ними таке не-ці-ка-во.
У тебе ось ситуація інша, бо, дякувати таткові-льотчику, ти завжди новенька в класі: то Біла Церква, то Чернігів, то Кривий Ріг. Тепер ось то Тюмень... Та й красунечка ти в мене, що й казати. Тримайся, сестричко, а то справді надумаєш заміж вискочити. «О сестри, сестри, горе вам, мої голубки молодії…» Хто ж буде просувати вперед науку?
Тепер відносно твого привіту Василенку. Це треба було бачити й чути. Гришко сказав мені особисто, що чекатиме тебе до смерті. Ох, і балабол! У нього зараз всерйоз нікого немає, кума Наталка впевнена. Хоча на уроках він часто сідає біля Оленки Вакуленко – це його стара симпатія, але у тої є якийсь мачо, років на 5 старший. Від Гришка дуріє Юлька Григор’єва (ти її добре знаєш), тут майже скандал, бо у вузьких колах вона бовкнула, що готова перед ним роздягтися. Може, й здійснила таку «самопожертву»? Вона ж як вишкварка. Уявляю картину! І Гришко зі своїми насмішками: «Дякую, а тепер вдягніться, мадемуазель» чи ще щось гірше. Ніхто не знає, що там і як, а Юлька не в собі й Гришка чомусь мало не кляне. Ну, ще декому він подобається, але це ж артист, ти розумієш. Скаже комплімент – і одразу ціла клоунада.
«Капітани, капітани» залишаються в моєму серці як взірці, а я... Ой, пропала! Сиджу на математиці, уявляєш, у самої Ніни Дмитрівни, а в голові – туман, сніжок мерехтить, новорічні спогади... З першої парти дивлюся на дошку, і не бачу, що там! Тільки й рятує оця перша парта, бо Ніночка стоїть збоку від мене або позаду. Я тупо малюю в чернетці квадратики в стовпчик і закреслюю їх. Не розумієш? Ніхто не розуміє. Мама побачила і промовчала, моя мама – молодець, не лізе в душу. Вона, здається, все розуміє як екстрасенс. Інколи хочеться притулитися, поділитися своїми стражданнями. Але чи то в мене такий бридкий характер, що все ховаю в собі, а інколи й такі «чорти мордують» – не можу собі дати раду, психую чи огризаюся. Чи то не випадає слушного моменту – всі ми зайняті, а в мами з малим Віталиком чимало мороки. Але ж хто й чим може мені зарадити?!
Так от, про квадратики в стовпчик. Те ж саме я роблю з календариками. Просто закреслюю дні до ЙОГО приїзду. Це станеться у червні. Боже, як довго ждати! А зараз тільки лютий! Дійшло до того, що в пустому щоденнику я почала вести «душевний» щоденник: по днях записую все, що зі мною відбулося на Новий рік і на канікулах. Як познайомилася з НИМ на карнавалі, що було на першому побаченні та ін. Місця у «домашніх завданнях» мало, а тому пишу і знизу, де поведінка, і збоку... Щоденник − це дурниця, бо раз написано, значить хтось прочитає. І все ж я його пишу, зовсім не для когось, а може, з часом навіть спалю (але тобі дещо прочитаю обов’язково). Просто з ним легше. Ховаю у письмовому столі під шухлядами, а вночі перечитую, згадую і дописую деталі. Основні події вже скінчилися, тому тепер пишу враження, ну, віршики там.
Це було як казка. Ось послухай, яке в нього гарне ім’я: Володимир Смирнов.
На карнавалі, як ти пам’ятаєш, мене ніхто не впізнав. А десь за годину до кінця вечора всіх розсекретили. Зі мною вийшов прямо «шкандаль»: друзяки на мене понадувалися за те, що я їх надурила. На знак примирення я поділилася з ними солодким призом. Сидимо в кутку, гриземо цукерки, раптом бачу – на головному вході до зали з’являється мій однокласник Горік, а з ним невідомий хлопець, який одразу привернув увагу. Ще не вимкнули світло після церемонії роздачі цукерок, і гостя було добре видно. Високий, стрункий, темноволосий, вдягнутий у білий светр. Статура й обличчя кіноактора, високо тримає голову. Я не встигла згадати, якого актора він мені нагадує, а невідомий вже почав рухатися мені назустріч. Саме зазвучав повільний танець. Швидко ковтаю великий шматок цукерки, а Вітько чомусь підштовхує мене під ребра, і я починаю підніматися незнайомцю назустріч. Як під гіпнозом! Він підійшов, сором’язливо посміхнувся (при цьому почервонів) і запитав:
− Можна вас запросити?
Я посміхнулася (не знаю вже як) і подала йому руку. Він мене вивів із того кутка, де сидів наш гурт (всі оторопіли) і попрямував прямо на середину зали. А світло ще горіло! Такої сміливості від новенького ніхто не чекав, а тому нас спочатку уважно оглянули, і лише згодом зібрався натовп танцюючих. Мої очі були на рівні його грудей, і я втупилася у білий светр, вивчаючи плетіння англійською резинкою. Долоні поклала партнеру на плечі – ні, трошки нижче, бо високий. А він мене тримав зручно, аж затишно, і в той же час пристойно. Коли вже оглядини скінчилися і коло нас кожна пара була зайнята своїми обіймами, я згадала, на кого Смирнов схожий! Ромео, розумієш, справжній Ромео із «Ромео і Джульєтти»! Я цю стару касету на канікулах дивилася щодня, і тепер по частинах переглядаю, бо мало часу, − вже скоро зовсім затру... Пам’ятаєш: «A time for us…»? Коли Ромео з Джульєттою не відводять одне від одного очей? Сестричко, дивовижне співпадіння!
Я не претендую на роль Джул’єтти, але відчуваю, що поряд з моїм Ромео я виглядала зовсім непогано. Уяви: він самий гарний на вечорі, біліє своїм светром, на шию спадає хвилясте волосся, а я поруч маленька, у щільному чорному платтячку і білій пелерині. Мені всі казали: і кума Наталка, і мама, що ми були чудовою парою, ніби з казки. І головне, що всі однокласники подумали, нібито це приїхав мій хлопець – мовляв, а придурювалася, що нікого немає.
...Ромео нахилив обличчя і торкнувся щокою моєї щоки:
− Ти як принцеса. А мене не впізнала, сестричко?
– ????
− Забула «Вовчика-братика»?
− Вовчик? – щось туманно промайнуло в пам’яті, і моє хвилювання трохи вляглося.
− Так, я з міста Сніжне. Син подруги твоєї мами. А тут гостюю у дядька.
Ага, ось воно що… Ну, майже рідня. І всього на рік старший. Можна жартувати і нічого не боятися! Я пригадала мамині розповіді про подругу юності Галку, з якою вони були відчайдушними й веселими, плавали в Росі наввипередки навколо острова, ділилися секретами, були дурносміхами – майже як ми з кумою Наталкою. Потім довго не бачилися. Якось «Галка» приїхала з Донбасу з сином Вовчиком. Вона жартувала, що ми наче братик і сестричка. Все, що пам’ятаю з того шестирічного віку, – це як ми удвох розгойдувалися у гамаку і випадали з нього на траву, хто далі долетить. Мені подобалося казати «Вовчик-братик». Більше я того хлопчика не бачила. І ось він з’явився на мою біду − казковим принцом! Ще й мене називає принцесою.
(Далі читай лист у конверті №2)
Твоя кузина Анна.
Корсунь − Нижньовартівськ
4. Обійшлося без поцілунків
Оленці від Ганнусі
(Конверт №2)
Ленцю, продовжую через день. Не лист, а бандероль. Розумієш, я чомусь навіть Наталці не все можу розповісти, хоча вона зроду мене не підводила. «Любов – таємниця для двох» (це я придумала). А ти ж моя сестричка, ти все зрозумієш.
…Названий «братик» сказав, що мене він теж спочатку не впізнав. Точніше, він одразу спитав у Горіка, хто ця дівчина. Ну, мені однаково, як все почалося, але я ніколи не забуду ту мить, коли він повільно йшов до мене по діагоналі через весь зал, і я одразу відчула, що йде саме до мене.
А після першого танцю... Закінчується музика, і я помічаю рідненьких вчительок: де не візьмися збоку на стільцях моя мама і математичка Євгенія Григорівна, які до того тікали від гучної музики і спокійнісінько балакали то в учительській, то в коридорі. Отак бути вчительською дитиною!
− О! – кажу, – он моя мама.
Вовчик-братик не розгубився, а одразу підійшов до неї і солідно відрекомендувався, з привітом від своєї мами. При цьому тримав мене за руку. Дорослим він сподобався. Про мене годі й казати. (Далі буду писати «В.С.», як звикла називати його у щоденнику.) В.С. не повів мене на «моє» місце, а запропонував вийти в коридор. Ми ходили по школі, розмовляли про щось. Я дивувалася сама собі – з майже незнайомим та ще й найгарнішим хлопцем ходжу вільно за руку, – що це зі мною? Ніби так і треба. А він випромінював якусь незбагнену чоловічу впевненість.
Пам’ятаю, що протанцювали ще зо два повільні – на швидкі не виходили. На нас під час танцю хтось кинув сріблястий дощик, і В.С. символічно обплутав однією ниточкою наші шиї. На сцені в кутку було кілька стільців, і ми там трохи посиділи. До нас приєдналася Люся Підгірна, ми сміялися з якихось дрібничок. Мені не хотілося, щоб Люся розмовляла з В.С., а вона так і чіплялася. Нарешті, хтось її забрав від нас. В.С. неспішно ділив навпіл довгі «Мисливські» цукерки і, даючи мені більшу половинку, мовчки дивився в очі. Ти не уявляєш, як багато було сказано тими очима, мовчанням і поділеними цукерками!
…А очі в нього тепло-сірі. А посмішка трохи сором’язлива, куточками губ. Він швидко червоніє, не дивлячись на свою впевненість. А коли посміхається, на щоках з’являються ямочки…
Не встигли опам’ятатися, як вечір скінчився. В.С. тільки спитав:
− Сестричко (ми обрали для спілкування ці нейтральні назви), ти будеш завтра на дискотеці?
− Ну звичайно, цей заклад ми організовано відвідаємо всім класом.
− Приходь обов’язково!
Невже ми будемо знову разом? Я відчувала, що між нами виникла дуже тонка ниточка, як дощик з ялинки. Казка, та й годі. Принц із Сніжного королівства.
Дива продовжилися наступного вечора. 29 грудня на дискотеці в РБК він так само підійшов до мене і забрав від гурту. Розмова не клеїлася – там дуже гучна музика, самі швидкі композиції. Не хотілося й танцювати, тому вдяглися й вийшли на площу. Було тихо-тихо, без вітру, тільки трусило сніжком. Ми ходили по білому сніжку, дивилися на наші сліди, а вони дуже близько тулилися одні до одних. В.С. багато чого розповів мені, ну, і я така, що не люблю поговорити. От ми й говорили, говорили… Зокрема, я почула докладний опис конструкції дельтаплану, проект створення власного літака, щось про мотори і крила … Дивно, що йому було ЦІКАВО розповідати це саме мені, а мені ЦІКАВО було слухати. Піднялися засніженими сходами на балкон збоку РБК.
− Який дивний балкон.
− Напевно, його будували для оркестру. Але ні разу не використовували.
– Цей балкон створено для нас, – пожартував В.С. і обійняв мене за плечі, ніби хотів зігріти. Було чути, як всередині будівлі гупає дискотека. Чи то у наших грудях гупало? В унісон. Перестало сніжити («Сніжне...»), тільки з неба де-де ще злітали сніжинки. Ми на них дивилися. В небі проступили зорі, і ми шукали відомі сузір'я. Крім Великого і Малого Воза ми, власне, нічого й не знали, а тому стало смішно. Пересміявшись, я помітила, що В.С. перестав дивитися на небо, а дивиться на мене. У нього був такий вираз обличчя...
− Зараз поцілує… – стукнуло мені в голову, і я швиденько опустила очі долу.
– Поглянь, сніжинка летить до тебе. Прямо від зірки, – хрипко сказав він.
Ага, нізащо! Я навіть хитнула головою, вперто розглядаючи чобітки. Я насправді злякалася, не смійся! Не тому, що знаю у житті лише «цьом» у щічку, а й тому, що... Мені здалося, що в нього теж невеликий досвід, або й зовсім ніякий. То й навіщо? Я злякалася не за себе і не за нього, а за ту крихку ниточку. Стало страшно, як в кінці шкільного карнавалу, що вона обірветься.
Ну, існує ж якась межа, за якою все буде не так, а як − ще невідомо.
В.С. тихо зітхнув, наче з полегшенням. А може, стримував пристрасть? Не знаю, не дивилася йому в очі. Він мовчав. Я теж не знала, що сказати, хоча зазвичай застосовую приколи − це самий надійний захист почуттів. Мовчання затяглося, і що довше воно тривало, тим ближчими ми ставали. Просто дивуюся, як легко можна спілкуватися без слів! Так, як з мамою. Але ні мама, ні його рідня, ні друзі – ніхто на світі у ті хвилини не існував для нас. Ми ще постояли і поволі мовчки зійшли сходами вниз. При цьому почувалися якось урочисто, ВТАЄМНИЧЕНО.
Отак ми йшли і шли вулицями, тримаючись за руки, трохи жартували, і він час від часу питав, чи я не змерзла. А я зовсім не відчувала холоду. Дійшли до мого будинку, і В.С. сказав, що завтра ввечері не заблудиться. (Чому, власне, ввечері? Як до того вечора дожити?!)
– Сестричко, можна я завтра зайду за тобою о шостій? Підемо у палац верстатобудівного на бал?
– Підемо, – впевнено заявила я, хоча той бал мені не світив.
– У мене є запрошення, – уточнив братик.
– А...Тоді до побачення! (Ура! Побачення!)
Я помітила за собою, що почала мислити підтекстами і менше говорити.
Ну, що можна коротко додати? Побачення відбулося, прямо дома. 30 грудня В.С. прийшов до нас, я була шокована. Мама теж розгубилася, бо це не те, що просто пацани за мною забігли. Він мовчки ввічливо сидів на дивані − прямо жених у гостях, жах. Можливо, він більше за всіх розгубився, але тримався. Мама щось питала про свою Галку і підганяла мене, щоб швидше вдягалася (я була в джинсах і зеленому светрі, а з cобою взяла оту блакитну туніку, ти знаєш). Тато пересидів у себе в кабінеті, тільки вийшов привітатися з В.С. за руку: «Уявіть собі, це той маленький хлопчик...»
Другого дня тато, поглядаючи на мене, процитував Пушкіна: «Что за комиссия, создатель, быть взрослой дочери отцом...», а мама сказала, що хлопець у Галки гарний, – і більше мене не турбували. Навіть Віталика мені не доручали, бо толку з мене не було ніякого. Я зачинялася у себе, багатозначно вдивлялася у стелю і впадала у нірвану, ейфорію, прострацію – в усе разом.
...Дива тривали. У палаці на верстатобуді було класно, в сто разів краще, ніж на дискотеці в РБК, хоча я там майже нікого не знаю, – більше дорослих. Було трохи з нашої школи, але ми з В.С. гуляли самі по собі. Надурілися, виходили на конкурси, навіть водили хороводи. З середини балу ми пішли − вирішили пройтися містом. Брели через міст, і я чомусь повідала, що ми з кумою частенько приходимо на це місце. Ще позаторік на центральному стовпі ми приліпили шматочок пластиліну – на знак того, що ми загадали бажання і вони повинні здійснитися. Опинившись на мосту, ми щоразу непомітно мацали стовпа з боку річки – ага, є заповітний пластилін, порядок!
Раніше мені це здавалося дуже важливим, а коли розповідала В.С., то все виглядало якось смішно. Ото ще, два романтичних підлітка, які дивляться на зірки і мріють про свій «міст над буденністю». Проте В.С. серйозно слухав про наші дитячі мрії, але не спитав, яке в мене було бажання. То й добре, бо я сама забула, яке, − їх же завжди багато. А на той момент єдиним моїм бажанням було стояти з В.С. на мосту цілу вічність. Він доторкнувся до пластиліну і запропонував:
− Давай і ми загадаємо свої бажання?
Зняв рукавички і дістав з кишені «Орбіт». Ми швиденько пожували і високо приліпили свої жуйки, обіймаючи стовпа. Було оригінально гратися в дітей. Але, коли наші руки зустрілися на холодному залізі, здалося, що по них пройшов сильний струм. Ми подивилися одне одному прямо в очі. Думаю, що наші бажання співпали: НАМ НЕМОЖЛИВО БУТИ НЕ РАЗОМ!
Далі поки що не можу писати. Може, згодом. Ленцю, обіймаю тебе, моя старшенька розумнице, привіт тьоті й дяді. Не замерзни у тому Нижньовартівську.
Твоя кузина Анна.
Корсунь − Нижньовартівськ
5. «Кохання треба берегти»
Ганнусі від Оленки
Кузино Анно, привіт!
Мала, оце ти даєш! Я не про кохання, а про «любовний роман». Пиши, пиши, бачу, з тебе люди будуть. Я читаю і перечитую про ці чисті, як сніг, почуття. Ти дуже гарно розповідаєш. Але які ж ви ще діти! Сподіваюся, біля стовпа з пластиліном ви вже, нарешті, поцілувалися і поклялися в довічному коханні?
Я дуже рада за вас. Не сумніваюсь, що твій В.С. − класний, і ви обоє класні. Твоя розповідь мені чомусь нагадує про Влада Третьякова − мій власний сумний досвід. Кажу «сумний», бо інколи сумно згадувати своє перше кохання. І досі як згадаю прощальний вечір перед нашим від’їздом з Кривого Рога… Коли тато подав у відставку і вирішив поїхати на заробітки в Тюмень, ми з мамою і Танюшкою мали ще трохи пожити в Україні. Але його друзі швидко все владнали з житлом, і нам раптово довелося пакуватися. Все це, безумовно, прискорило наші з Владом почуття.
Того вечора він мене засипав осінніми квітами. Ми вперше цілувалися. Він плакав, навіть сльозами капав мені на обличчя. І я плакала − не зрозуміти, де чиї сльози. Спочатку думала, що не переживу. Але пережила, безумовно. Нова школа, нові друзі, а потім − літні канікули у вас на Росі й на морі… Сподівалися знову зустрітися, але який сенс, коли наші шляхи розійшлися? Признатися, він перший перервав контакт. Ми давно не спілкуємося, між нами сотні км і взагалі ціла прірва.
Тепер я звикла до Ярика, але скоро знову: «Я ніколи тебе не забуду, я ніколи тебе не побачу…» А потім − прощай, my love, назавжди. Не насуплюйся, моя люба, так буває у більшості. Все в житті має властивість минати. Манюня, сама не знаю, чому навіюю тобі песимізм, вибач. Якийсь дурний настрій. Висновок: якщо ти дійсно щаслива, то варто берегти кожну мить щастя: «Кохання не буває вічним, кохання треба берегти». Дуже хочу, щоб твоє перше кохання було таким же казковим і романтичним, як новорічне свято. Але ти, будь ласка, не дуже лякайся, якщо свято коли-небудь скінчиться. Воно ж було, правда? І це вже назавжди.
А може, воно й не скінчиться. Бажаю вам саме такого! Я навіть знаю реальний приклад (правда, лише один) найдовшого за часом шкільного кохання. Це мої батьки. Банально? А, між іншим, тато дружив з мамою ще з сьомого класу. А коли зрозумів, що дуже її любить і почуття заважає навчанню, то навіть перейшов у паралельний клас. Йому потрібно було успішно закінчити школу і вступити до військового училища, щоб утримувати майбутню сім’ю. Молодці вони у мене, все подолали, від усіх втекли, і я ними пишаюся!
Як не смішно, але татко на днях якраз намагався мені довести зовсім інше. Провів зі мною про всяк випадок виховну бесіду. Мовляв, ранній шлюб шкідливий для здоров’я і тяжкий матеріально. Особливо тяжко було мамі: вона вчилася в педінституті й між лекціями бігала на квартиру годувати немовля (мене). Не скажу, що таткова бесіда досягла мети, хоча я згодна, що їм було у чомусь важко. Але особисто мені їхнє кохання пішло тільки на користь! Втім, я заспокоїла татка − піду своїм шляхом і наразі запрограмувала іншу мету. Так що й ти не переживай за мене. Будемо просувати науку!
На міській олімпіаді з математики у мене друге місце, на півбала обігнав хлопець зі спецшколи. Такий руденький, в ластовинні, весь час витріщався на мене. Через окуляри. Тепер дзвонимо одне одному, радимося з математичних питань. Є з ким побалакати «про святе».Такий розумний, клас! Але ж і смішний… Гібрид Гаррі Поттера і Рона.
Люба кузино, тепер не втримаюсь і розкрию тобі таємницю. Думаю, що з наступного навчального року Гришко і твоя кума Наталка стануть моїми однокласниками. Мої батьки домовляються з твоїми, щоб останній рік я навчалася у вашій школі ій жила з тобою! Вже остаточно вирішено, що я вступатиму до вузу в Києві. Безумовно, до КПІ. По-перше, у вашій школі сильні математики, по-друге, є курси від КПІ і взагалі гарна підготовка. І твоя мама буде моїм класним керівником! Ще в нас з тобою буде комп’ютер й Інтернет − тато гарантує. І займемося English. І взагалі, кузино, нас чекають великі справи!!!
Слухай, це ти чи Наталка дали Гришкові мій телефон? Хтось дзвонив і натрапив на маму. Вона передала мені привіт з Корсуня. Я впевнена, що дзвонив Гришко.
Моя мала, пиши мені. Що було далі, як минула новорічна ніч, які казки наснилися?
Кузина Олена.
P.S. Напиши, чи є у вас баскет секція. Я вже капітан, хоча й найнижча в команді. Листи присилай до кінця травня, а там видно буде!
Нижньовартівськ − Корсунь
6. Так вже точно ніхто не кохав
Оленці від Ганнусі
Конверт №1
Кузино, ура! Олє-олє! Ти мене шокуєш! Невже ми будемо разом ходити до школи? Нарешті нас надовго зведуть докупи, а вдвох ми «добре організована банда», як казав дід. Я так тебе чекаю, що ти не уявляєш! Мої мама й тато на тебе чекають так само, як і я. Будемо разом!!! Цим все сказано.
Твій телефон Гришко, дійсно, випросив у мене, хотів привітати з Новим роком. До речі, люба кузино, крім Гришка, у 10-А є ще 17 хлопців. Що там буде, коли з'явиться моя «новенька» сестра?
О, моя мудра пораднице, ти вгадала: у мене з В.С. все почалося з фантастичної карнавальної зустрічі, а скінчилося прощанням з поцілунками і майже зі сльозами. Але саме про наше прощання у мене найсвітліші спогади (бо є й значно темніші). Тепер я здригаюся навіть від сніжинки, якщо вона падає мені на обличчя, − мої губи, щоки, вії , навіть ніс ще пам’ятають ніжні, як сніжинки, поцілунки. Ох!
Заплющую очі і бачу, як він біжить назустріч по засніженій стежці скверу, і розкидає руки, щоб мене охопити. Я навіть намагаюся йти зі школи одна, насамоті зі своїми спогадами, − обережно несу їх у собі, наче скарб у глеку.
Твої ж спогади і роздуми спускають мене на грішну землю, де все повторюється й швидко минає. І все ж такого кохання, як у нас з В.С., не було ні в кого, це точно. В мене самої такого ніколи не було. Всі мої закоханості, починаючи з третього класу, − це просто дитячі мрії, до того ж глибоко засекречені. А тут – все справжнє і відверто взаємне! Не хочеться й уявити, що розлука може згубити наші почуття.
Я ось подумала про твоїх батьків − мабуть, вони в школі були найщасливішою парою, бо ніщо їх не розлучило. Вони в тебе дуже хороші. Думала й про своїх − вони також дуже щаслива пара, і дружили 5 років, з першого дня в універі. А одружилися лише під час держіспитів. Мама жартує, що склали головний іспит. Що ж, у кожного свій шлях. Мені шкода, що у В.С. в сім’ї щось не так. Забрати б його до нас!
В.С. лише раз був у нас дома, але одразу мені сказав:
−У тебе класні батьки.
–Угу,– підтвердила я. Коли він встиг помітити? В.С. спитав, хто мій батько. Я відповіла, що інспектор шкіл, вчитель. Він нічого не сказав. У нього немає батька. В усьому іншому майже все нас постійно ріднить з перших же секунд. Недаремно ж наші мами дружили. Наприклад, він так само, як і я, любить відфутболювати різні запитання жартами:
– Вчора я прийшов додому десь о другій. Тітка спитала, чому мене так довго не було, а я сказав, «брали банк».
– А вона?
− Посміхнулася й уточнила, де гроші. Я сказав, що у шефа...
– А... де ти, дійсно, так довго був? (Боже, тітка подумала, що я хлопця морозила.)
– Не спалося. Провів тебе, а тоді все ходив, ходив. (Це небезпечно. Він хоч і сильний, але за нього страшно.) − Як ти думаєш, що це означає, коли я весь день лежу на дивані, дивлюся у стелю і бачу... тебе?
(Знову «підтекст»: він також, він також не може без мене! Мій Ромео, це може означати тільки одне, хіба незрозуміло? Але в мене, звичайно, захисна реакція добре відпрацьована.)
– Братику, це лише означає, що в тебе галюцинації!
Я чомусь не тільки почала за нього боятися, а й відчувати всі його болі, навіть не знаючи їх. Між іншим, я довідалася, що батько у В.С. кілька років тому загинув у шахті. Також я знаю про В.С., що він підробляв на будівництві якогось крутого котеджу і має свої гроші. Ось чому він виглядає по-дорослому, хоча помітно, що вразливий і делікатний. А вітчима він не поважає, бо той любить випити. За це В.С. його лає і взагалі не терпить п'яниць. Він каже, що їх там повно, і не розуміє, чому мама обрала саме такого чоловіка, і жаліє її. Ще В.С. дуже любить двох маленьких братиків-близнюків.
Розповідь В.С., хоч і неприємна, але трохи порадувала мене. Я подумала:«Слава Богу, В.С. нормальний». Мені прищеплено імунітет проти п’яниць, тому коли бачу когось напідпитку або заглюченого, назавжди вмирає до нього найменший людський інтерес.
Дивно, спочатку знайомишся з принцом і думаєш, що він з казки. А він поступово обростає родичами і різними зв'язками, немов черепашками.
А новорічна ніч була зовсім не казковою. Наш клас збирався «на хаті» у Льончика. Мого В.С. кудись повезли до родичів. Мені було самотньо й нудно, як ніколи, тому, відбувши протокольну частину з феєрверком і шампанським, я пішла додому. Зі мною вислизнули й сусіди Вітько з Олегом, ніхто не звернув на нас уваги. Прийшла додому − і спати.
В.С. не бачила аж два дні по тому. Думала, втрачу розум. Ходила до Наталки, слухали записи, натрапили на польське танго «Ромео». І тут Ромео! Лежали на паласі при свічках і мріяли. Класна у мене подруга. На третій день вона сподобилася витягти мене на свіже повітря − кататися на ковзанах. Це було щось. Не кожну зиму є лід на річці, а тут саме вдарив мороз. Ми спустилися до річки, запхнули під кладку свої чуні й валянки, обгорнули ноги газетами і взули черевики із заіржавілими ковзанами. Фігуристки!
Тільки виповзли рачки на чистий лід і почали підніматися, вчепившись одна в одну, як кума каже: «Поглянь, хто йде». Ну, хоч під лід провалися! З того берега човгає ватага хлопців, і серед них − Горік і В.С.! Напевно, грали в хокей. Тримаюся за Наталку і кажу:
− Відступаємо в комиші.
− Пізно, − каже. − Не рухайся!
Хлопці ж помахали нам здалеку руками, щось погукали й навіть не зупинилися. А знаєш, кольнули «сімейні ревнощі», що у нього якісь справи, незалежні від мене. Ну то й хай нам буде гірше! Ми досхочу наковзалися і напáдалися, аж пальці на ногах заклякли, тоді пошкандибали до нас пити чай. На зимових канікулах так гарно: зранку весело, а вдень вже починаєш чекати чарівного вечора.
Ти не знаєш, кузино, як це відбувається, − стискання часу? Мені здалося, що за якихось два тижні проминула більша частина життя. І любов, і щастя, і трагедія, і прощання. Я пам'ятаю кожну хвилину. А в дитинстві кожен день був як рік. Краще б навпаки!
Як ти думаєш, чим ми займалися у ті щасливі дні? Зокрема, ходили в парк, каталися з гір на целофановому мішку. Швидкість неймовірна, й управління краще, ніж на санках.
− Тримайся, сестричко! Право руля, попереду пень!
− Ура! Ми перші! Розступись!
Коли мішок розірвався навпіл, ми віддали його малим. Бо на двох шматках (окремо) кататися нецікаво. А ще я навчила В.С. падати по-нашому в снігові кучугури солдатиком. Звісно, кидалися сніжками: я по-справжньому, а він більше ловив мої сніжки і мої руки. Ті НІБИ ненавмисні дотики, штурхання й обійми… Від них стає солодко за щокою і терпне в грудях. Вони такі ж красномовні, як наше мовчання.
Перед Різдвом заблукали до церкви. Там було повно людей і задушливо пахло від кадила і свічок. Хор співав про новонароджене немовля і про вічну любов. У церкві завжди думаєш про вінчання. Щойно налаштувавшись на високі думки, я помітила, що навколо всі погляди зійшлися на нас. Така ми цікава пара! Бабці роздивлялися нас безцеремонно, аж поклони йшли набік. В.С. стиснув мені долоню і ми тихенько позадкували до виходу. Нам не потрібні були чужі погляди і чужа цікавість. Ми існували, наче у вакуумі.
(Кузино, відкрий конверт №2.)
7. Трохи містики
Оленці від Ганнусі
Конверт №2
Залишалося лише три дні до від’їзду В.С. − у нього був білет. Ми гуляли в парку і затрималися до сутінків. На алеї засвітилися жовті й зелені ліхтарі − гарно, як у сніговому царстві. Ось дійшли до палацової брами на виході. Двері правої вежі чомусь були прочинені, і нам закортіло туди зазирнути. Скрипучі сходи закручувалися серпантином вгору, а внизу була комірчина з високим гостроверхим вікном, у яке заглядав ліхтар. Атмосфера таємнича і казкова, тільки привидів не вистачало. Ми затрималися у башті. В.С. сів на підвіконня і притягнув мене: «Погрійся трохи». Він розкрив дядьковий білий кожушок і притулив мене до самого серця. Можна сказати, грів по-братськи. І які ж ми були рідні! Як біля нього нічого не страшно! Я тихо розповідала про палац і князів, про підземні ходи − все, що знала, аби не мовчати. В.С уважно слухав і розпитував. Якийсь біс мене підштовхнув запитати, чи він бував у музеї.
− Так, минулого року. Я приїздив на канікули, в одній компанії познайомився з дівчиною з педучилища. Ми трохи зустрічалися і ходили в музей.
У нього була дівчина… І він мовчав! А тепер, до крапелиночки мій, обняв мене, і спокійно мені про неї говорить?!
− Тільки нічого не подумай. Крім того, мені хлопці давно написали, що в неї є інший.
− А…ти її бачив цього разу?
− Так. Одразу, як приїхав. Я мусив пересвідчитися.
− І що?
− Вона підтвердила.
А чого, власне, ти чекала? Чого завгодно, тільки не одкровень про його страждання. Педуха… відомо, яка слава. Потім він познайомився зі мною. Після тієї дівчини! Це неможливо осягнути. Це не під силу простити. Я подивилася в куток − мені здалося, що саме туди покотилося моє серце, лунко стрибаючи, як м’ячик, по камінній підлозі. Всередині в мені стало зовсім пусто.
Це вже тепер я розумію, що не мала ніякого права на його колишнє життя. Мене там не було. А тоді все в мені зруйнувалося, спустошилося і не лишилося нічого живого. Воістину, ніколи не можна розповідати коханим про те, що було раніше! Це правда, що можна від горя чи від кохання вмерти. Шекспір, виявляється, не перебільшував.
Я поволі випросталася з обіймів і ледь прошепотіла: «Пішли додому, пізно».
В.С. наче хтось вдарив − він завмер, відчував мій стан. Стріпонув головою, щось запитав, розпачливо намагався взяти мене за руки. Мені було байдуже. Я йшла, як сновида, повертаючи на нашу вулицю. На якусь мить прийшла до тями, коли відчула на плечах його дублянку.
− Не треба, що ти, вдягнися зараз же. Мороз.
− Ти ж змерзла. Скажи, замерзла? − питав він,
− Ні. Тільки трохи. (Ну, нехай буде, що змерзла.)
В.С. йшов, підтримуючи мене на ковзанках. Не пам’ятаю, чи щось говорив. На автопілоті дійшла до нашого дому.
− Сестричко…
− Прощавай, братику…
Він оторопів. Я це відчула, але вже було пізно. Чому так боляче ранять прості слова! Я ж не мала на увазі «прощай назовсім», а просто «прощавай»!
В.С. одступив крок назад і тихо сказав:
− Ну… що ж. Прощай. Прости.
І побіг! Я дивилася услід і нічого не хотіла розуміти. В голові чомусь тупо крутився рядок старої пісні, який закликав любов повернутися. Хіба можна її примусити? На небі висіли холодні зірки. Ось так, байдужі зірки, кілька слів, зронених ним і нею, − і відбувається жахливе непорозуміння. Краще б ми були німими того вечора.
За два дні я оклигала. Симулювала застуду, пила малиновий чай і гаряче молоко. Втім, мама відпустила мене з кумою, коли та знову покликала мене на каток. Пролітав сніжок, і ми пішли ближче до мосту, де було розчищено хокейне поле. Там ковзалися якісь малі, тож ми не боялися глядачів. Шкрябали лід що було сил. Потім прийшло двоє знайомих хлопців (менші за мене на рік), подивилися, як нам весело, і запропонували робити «парне катання». Вони вміють гарно стояти на ковзанах, а ми за них трималися, тому здавалося, що й ми чогось варті. Парами ми розверталися по колу, потім робили па − задирали по черзі то одну, то другу ногу на ластівку. На тодесі ми з кумою весь час завалювалися на лід, хлопці нас піднімали. Зате у кніксені ми обидві гарно присідали. А партнери стрибали навколо нас. Одним словом, пари працювали синхронно. Ми так сміялися, що похрипли.
Сніг все більше кружляв і закручувався у завірюху, а від верстатобуду лунав вальс Хачатуряна з балету «Заметіль». Він такий потужний, наче музика переборює заметіль. Це була сміхо-сніго-льодо-музична феєрія. Я відчула себе сильною.
Коли йшли додому, Наталка сказала, що їй здалося, нібито вона бачила на мосту В.С. Він тримався за нашого заповітного стовпа і дивився на «фігуристів». Якщо це був він, то чому, навіщо? Як боляче було думати про нього. А що він подумав?! Про ті парні танці на льоду? Як легко не зрозуміти одне одного. За два тижні − стільки щастя і повний розрив. Але стовп з бажаннями…
Якась сила мене підштовхнула до того, що раніше я б вважала повним приниженням. В ту ніч о четвертій В.С. повинен був їхати додому. На дворі вже стемніло. Я вдяглася − ніби треба збігати до Наталки, а сама, трохи походивши вулицею, постукала до сусіда Сергія. Щось наплела, аби він допоміг передати В.С. одну річ. Спасибі, вірний товариш не розпитував, а одразу пішов зі мною. Виходить, що ніякого вакууму навкруг нас не було. Але досі мені в школі ніхто нічого не сказав.
Сергій викликав В.С., той вискочив у двір роздягнутим. Вдивлявся у мій бік − я причаїлася на тротуарі біля дерева. Підійшов ближче і впізнав мене, дивився мовчки, як на диво. Даремно я сумнівалася й боялася! В.С. заскочив у будинок за дублянкою, і ми пішли. Дійшли втрьох аж до нашого двору, потім Сергій нас лишив удвох, чомусь жартома показавши В.С. кулака.
Я не пам’ятаю, щоб ми промовили з десяток фраз. Все було зрозуміло, пережито, пробачено й забуто.
Мороз дужчав, і В.С. почав гріти мої руки. Він зняв захололі рукавички і дихав мені в долоні, сховавши їх у своїх. А потім грів-цілував кожен пальчик, тоді притулив мої руки собі до грудей, за пазуху, і прилинув щокою до моєї щоки. Та ми й завмерли, наче два оленя, щока до щоки. Час зупинився, і надовго.
− Братику, − нарешті шепнула я, − ми замерзнемо на лід…
− Я хотів би отак замерзнути назавжди…
− То ми станемо пам’ятником...
− Так, пам'ятником закоханим…
− Відморозкам…
Він лоскотнув віями мою щоку і поцілував куточки посмішки. Я недовго думала і теж торкнулася губами тремтливого куточка його губ. Ми знову завмерли. Він торкався губами моїх очей, лоба, навіть носа. Стало лоскотно, і я щільно притулилася щокою до його щоки. Як хороше! Не розриваючи обіймів, він шептав, що скоро приїде, як тільки закінчиться навчання, − всього чотири місяці… тільки чекай… чекай мене…
Чотири місяці − це не всього, а ціла вічність. Ми обоє це відчували й обманювали себе. Але що можна вдіяти?
− Тепер біжи, тобі вже час…
− Не можу, ноги примерзли…
− Ти жартуєш?
− Добре, йду.
І ось вже видавлено останні «до побачення», і я наївно пояснюю, що «прощавай» − це все одно що «до побачення», а він довго задкує, не відводячи від мене очей, а тоді біжить провулком вгору.
Це ще не все! Вночі, о четвертій, коли я зазвичай сплю, як убита, того разу я схопилася, бо мені здалося, що мене розбудив поїзд. Містика − вокзал за 5 км, вікна в будинку заклеєні − нічого не почуєш. І чого б він гудів? Я глянула на годинник. Він дійсно трубив, і я його чула. Поїзд, до якого дядько відвіз В.С. на таксі. Це можна зрозуміти лише так: поїзд просигналив, що прийшов час прокидатися моєму коханню.
Ось тепер розумієш, що в мене в голові.
Тепер спробую повернуся до земного. Ти питаєш про баскет секцію – є в нашій школі цього року баскетбол. А ще поведу тебе на бальні танці у РБК – там чудово! Вітаю з олімпіадою, ти неперевершена. А в мене також 2 місце в області! Могла їхати на англійську, обрала літературу. Сестро Олено, твоїми ми б устами воду пити, може й стану літераторкою. Хоча за епістолярний жанр не скажу нічого, сама бачиш: торохчу як прийдеться.
А от наша класна мама Ніночка Дмитрівна вважає, що я «математик» і лише математика – моя доля, бо вона всім намагається навіяти, що вони Лобачевські. Тому ходимо віддано на факультатив всім класом, аж гай шумить (спробуй не піти – контрольні не напишеш), ще й з сусідньої школи приходять пацани. Ти з нею спільну мову знайдеш одразу, це точно. Впевнена, що тобі в математиці не буде рівних. Мені ж Ніночка про задачу говорить, вся аж світиться, щаслива, від тієї задачі, а я одне бачу: крізь формули вже «проступають віршів рядки» (це я придумала, до речі, на математиці). І «немає ліків від любові...»
Цікаво, хто приїде раніше – ти чи В.С.? Я дуже сумую.
Твоя кузина Анна.
Корсунь − Нижньовартівськ
