Амулет равлика
Макс глибоко вдихнув. На щастя він не помер, але гаряче повітря із присма-ком золи могло свідчити лише про те, що з одного пекла вони потрапили в ін-ше. Удало телепортувавшись, він перемістив себе, Шустріка та цілу викрадену машину на велику відстань від тієї страшної бомби, яка вже давно мала б вибу-хнути.
- Де ми? – запитав самотній воїн. – Ми, що – померли? Тут нічогісінько не видно. Куди ти, біс тебе забери, нас телепортував?
- Не лайся, я сам біс. А телепортувалися ми, як я думаю, у жахливе місце всього західного пекла.
- Ми, що зараз знаходимося в пічці розпаду? – злякано перепитав Шустрік.
- Та ні, ми в печері вогняних равликів, - сказавши це, Макс увімкнув передні фари автомобіля.
Виявилося, що вони й досі знаходилися в перевернутому стані. Знаходячись у полоні ременів безпеки, компаньйони з жахом на очах дивилися в лобове скло автомобіля. Там, на їхніх очах, розкривався довжелезний тунель, який повільно опускався до вогняної річки. Але найбільше їх уразили вогняні равлики. По-блискуючи в сяйві автомобільних фар, вони повільно пересувалися по шерша-вим стінам та гладкій стелі в різних напрямках.
- Нічого собі, - здивовано сказав самотній воїн, - так їх тут сотні…
- А ти думав…
- Невже важко було уявити якесь більш-менш безпечніше місце?
- Якщо такий розумний, - нервово зауважив Макс, - то сам би й телепорту-вав.
- Я не можу телепортуватися. Моя сила в неймовірній спритності та вмінні сковзати в повітрі.
- От якби ж я був бісом другого рівня, - мрійливо сказав Макс, - я б знову те-лепортувався. Але ж ні - істоти, знаходячись на початковому – першому щаблі еволюції, можуть так переміщатися лише раз на двадцять чотири години.
- Це тобі так чорт сказав? – зацікавлено запитав Шустрік.
- Ні, це я ще сам вичитав, коли переписував багатотомні архіви західного пекла, відбуваючи покарання за безглузді гріхи, котрі вчиняв при житті.
- Так нам сидіти в такому положенні цілий день?
- Якщо хочеш – можна вийти, але равлики цього тільки й чекають.
- Ті істоти не мають очей, - наголосив Шустрік. – У темній печері вони їм не потрібні. А от вуха в них розвинуті дуже добре.
- Ти хочеш сказати, що вони чують свою жертву, - Макс посміхнувся, розу-міючи всю хитрість плану Шустріка.
- Бігти доведеться швидко, - він підморгнув йому, а потім взявся за шпагу. – Нам би тільки до вогняної річки добігти, а далі вони не полізуть. І ще одне - продірявлені колеса видають досить-таки довгий шиплячий звук.
- Наскільки довгий?
- Думаю, нам вистачить. Ти готовий?
- Уже давно, - Макс вихопив пістолет правоохоронця.
- Тоді на рахунок три.
- Я рахуватиму: один, два й… Три…, - розстібнувши ремені безпеки, Макс боляче вдарився головою, але наступної миті він виліз крізь вибите скло і став на ноги.
Двічі вистріливши, червоні промені пробили резинові колеса. З іншого боку, Шустрік витягнув срібну шпагу та граціозно розсік нею повітря, зробивши то-ненькі дірки в стертих протекторах. Чотири колеса голосно зашипіли.
- Біжимо, - ледве чутно сказав Макс.
- Так.
Коли двоє компаньйонів побігли в глиб печери, крадений автомобіль атаку-вали пекельні равлики. Шустрік обернувся щоб востаннє подивитися на маши-ну, проте її там більше не було. Сотні пекельних равликів за десять секунд роз-плавили машину на жалюгідну безформну масу алюмінію.
- Ох, чує моє серце, - біжачи поперед, говорив Макс, - сьогодні вони нами добряче повечеряють.
- Хочеш жити - біжи ліворуч, - наголосив Шустрік, показуючи на вузьку ні-шу в стіні. – Хутко!
Макс вислухав пораду компаньйона та різко повернув у вказану раніше сто-рону. Його прикладу прослідував і сам воїн-одинак. Вони заховалися за кам’яними брилами, але Макс, відчувши, що його не впирається в стіну, про-шепотів:
- Тут є якийсь прохід, - голос померлого водія швидкої допомоги був ледь чутним. – Можливо, ми зможемо вийти в більш безпечне місце.
- У західному пеклі безпечних місць не буває, - наголосив Шустрік. – Хоча, очікування невідомого, дещо, краще за смерть від великої кількості вогняних равликів.
На цьому й порішили. Макс, налаштувавши пістолет правоохоронця, пішов попереду, а Шустрік, уважно прислухаючись за кожним пересуванням пекель-них істот, обережно крокував позаду.
Вирячкуваті сірі очі майже нічого не бачили в цілковитій темряві. Біс пер-шого рівня постійно натикався на оточуючі стіни та незрозумілі слизькі випук-лості на них. Під його ногами відчувалось розпечене каміння, яке сильно зава-жало нормальному пересуванню у вузькому тунелі. Температура в повітрі з кожним наступним кроком ставала дедалі сильнішою. І, здогадуючись, що під ними тече вогняна річка, Макс почав помітно нервувати. Він не хотів поверта-тися до вогняних равликів, але думка про те, що вони вийдуть до підніжжя роз-печеної лави потроху зводила його з розуму.
Після декількох хвилин мовчазного пересування вузьким проходом, голову померлого водія швидкої допомоги відвідали тривожні думки минулої подоро-жі крізь цю печеру. На серці знову застиг жах пережитого, а в очах, немов у старому кінофільму, хутко пробігали чорно-білі картинки палаючого чорта, власна рука, котра, загорілася спалахнула полум’ям. Макс повільно перевів по-дих, глибоко вдихнувши гарячого повітря із присмаком золи.
- У кінці-кінців, - запропонував він, - ми можемо залишитися тут, і зачекати двадцять чотири години.
- Е-е-е, ні…, - протягнув Шустрік. - Мої вуха чітко відчувають, як за нами суне ціла зграя тих триклятих равликів. Вони повільно повзуть по нашому слі-ду. А якщо ми зупинимось, нам точно кінець.
Минуло ще декілька хвилин. Дорога, якою йшли компаньйони помітно зву-зилась та круто пішла вниз. Шустрік відчував неймовірну спеку, проте вдіяти нічого не міг. Він, так само як і Макс, прекрасно знав, що якщо вони натраплять на вогняну річку, то обов’язково загинуть, і тепер уже назавжди.
Незважаючи на це, біс першого рівня ще й досі не бачив ніякої вогняної річ-ки попереду себе.
- Нічого не розумію, - сказав він. – Ми давно б мали побачити розпечену ла-ву, а замість цього, напевно, ідемо просто під нею. Ця печера, думаю, має вихід на іншому берегу.
- Я також так думаю, - погодився самотній воїн. – Ти відчуваєш яка тут спе-ка? Градусів шістдесят чи сімдесят, не менше.
- Так, спека неможлива. Проте, Шустріку, як не дивно, ми й досі живі, а це - головне.
- Твоя правда.
- Ну, - Макс зробив невеличку паузу, - якщо в нас уже є вільна хвилина, мо-жемо порозмовляти з тобою про нашу місію. Якщо тобі, звісно, хочеться? Мені дуже цікава твоя думка.
- Ти про те, чи виграє війну монголоїдна раса, яка проживає на території України?
- Ні Шустрік, я маю на увазі грішних людей. І монголоїдної раси, і негроїд-ної. Вони ж люто ненавидять один одного. Здається, тільки смерть може втихо-мирити їх.
- Навіщо тобі це, - перебив його самотній воїн. – Ти до раю захотів потрапи-ти? Звідки в тебе така праведна думка - помирити людей? А може ти згодом спробуєш прищепиш їм забуту віру в Бога? Звідки це все? Ти ж біс, хоч і пер-шого рівня, але все-таки біс. А потойбічні істоти погані створіння.
- Не забудь додати ще й те, що всі біси потойбічного світу повинні старанно виконують накази Просвітленого. Так, так – знаю. Ти не любиш його, а він те-бе. Тому-то він і відправив тебе на Землю, а міг би тоді просто вбити.
- За це тобі велике спасибі, - подякував Шустрік. – Якби ти не втрутився, у нашу з ним розмову, то ходив би зараз не зі мною, а з якимсь чортом.
- Нема за що, - відповів Макс, - але подумай: ти, як я думаю, хочеш виконати отой останній наказ Просвітленого – убити ангела, котрий спустився на Землю.
- Але ми ще навіть не знайшли його.
- Коли знайдемо, буде пізно. Отож, якщо ти побачиш ангела, ти його вб’єш?
- Навіть і не знаю. Пропозиція Просвітленого досить заманлива – жити в за-хідному пеклі. Але як тільки подумаю, скільки раніше він нацьковував на мене своїх мерців... Останній легіон, який ти бачив, був на моєму рахунку вже шос-тим. А тому, я не дуже довіряю словам Просвітленого. Знаєш, раніше я хотів побачити життя земних людей. Проте коли побачив, мені чогось знову захоті-лося в пекло. Адже тут на голову не падає кислотний дощ, у повітрі немає того гидкого смогу, є зола, звісно, але це не жахливий смог і в кінці-кінців тут на те-бе, як сніг на голову, не звалюються крилаті ракети. Тому, коли знову запитаєш мене, чому я хочу вбити ангела, я відповім – я не хочу залишатися на Землі, бо люди створили там такі умови, що в пеклі мені жити набагато краще.
- До речі, - Макс говорив повільно, бо гаряче повітря заважало йому норма-льно дихати, - якщо ти забув, то ангелів буде аж двоє.
- От і добре, - посміхнувся Шустрік, - мені один і тобі один.
- Але вони не гарматне м'ясо! Вони - священні творіння Бога, а вбити щось святе буде для нас ой як не легко.
Мандруючи наосліп вузькою дорогою, компаньйони вже через десять хви-лин помітили, що стежка під їхніми ногами знову почала підійматися вгору. Температура поступово знизилася до п’ятдесяти градусів і через деякий промі-жок часу, вони врешті-решт побачили слабке джерело світла попереду. Це був мерехтливий вогник жовтуватого кольору, який заломлювався на високих ске-лястих стінах, і тим самим утворював на них чудернацькі візерунки зі світла та невиразної напівтіні.
Підійшовши ближче, очі Макса, який крокував попереду, побачили широку арку, а одразу за нею виднілися круті кам’яні сходи, що вели закрученою спі-раллю нагору. Десь там і палахкотів жовтуватий вогник.
- Напевно, - зауважив Шустрік, - там знаходиться вихід?
- Залишається лише піднятися, - Макс глибоко видихнув, і почав підйом.
Їхні ноги впевнено ступали по теплим кам’яним брилам, що, звісно, було набагато краще аніж дрібне розпечене каміння. Самотній воїн і померлий водій швидкої допомоги з легкістю подолали сходинки. І ось уже через хвилину, обоє компаньйонів стояли перед широкими напівзачиненими дверима.
- Ну, давай, - сказав воїн-одинак, пропонуючи Максу повністю відчини две-рі.
- Гаразд, - погодився він, невпевнено простягаючи праву руку до металевої ручки, яка нагадувала собою панцир вогняного равлика.
Широкі двері пронизливо застогнали, а потім, піддаючись натиску Макса, відчинилися.
У наступний момент перед потойбічними мандрівниками постала захоплю-юча й, водночас, смертельно-небезпечна картина. Вони опинилися у величез-ному восьмикутному приміщенні з випуклою куполоподібною стелею. Біля ко-жної стіни Макс бачив вогняних равликів, які, здавалося, уже давно хотіли на-пасти на нього та з’їсти. На кожній стіні, також, горіло по п’ятеро смолоскипів, а в центрі виднілася глибока яма, на дні якої кипіло озеро розпеченої лави у фо-рмі велетенського овалу. На щастя з лави виступали ряди високих кам’яних брил, по яким можна було легко перейти на інший бік, де знаходилися наступні двері.
- Мені все це дуже не подобається, - наголосив Шустрік, розглядаючи гарно освітлене приміщення. – Тут так багато цих істот, - він кинув підозрілий погляд на вогняних равликів. – До того ж у мене очі мружаться від різкої зміни світла. А тобі це не нагадує своєрідної арени для гладіаторів?
- Що?
- Ну подивись, - самотній воїн зробив невеличку паузу. – Ось це, - його па-лець показав на вогняне озеро, - безпосередньо арена, а то, - він кивнув у сто-рону равликів, - глядачі.
- Припини говорити казна-що, - Макс підозріло подивився на Шустріка. – Зараз ми перейдемо на інший бік, і вийдемо із цього моторошного приміщення. От і все.
- Легко тобі казати, а в мене якесь недобре передчуття.
- Ходімо вже, - Макс зробив невеличке зусилля ногами й стрибнув на кам’яну брилу, яка, виступаючи з лави, мала форму паралелепіпеда. – Бачиш? Тут нема нічого такого.
- А пам’ятаєш ту дивну ручку на дверях, - воїн-одинак наполягав на своєму, - у цьому має бути щось. Це могло бути якесь застереження. Краще б ми повер-нулися й пішли…
- І пішли до вогняних равликів, - закінчив за нього Макс.
- Так, твоя правда, краще мені просто стрибнути, - він відірвався від землі, і, немов паперовий літак, плавно пролетів три кам’яні брили, упевнено зупинив-шись на четвертій.
- А ти боявся.
- Я боявся? Та ніколи! У мене просто було погане передчуття…, - самотній воїн не встиг закінчити свою фразу, бо в наступний момент попереду нього з’явився якийсь дивний чоловік із великою парою клешень, як у краба, замість нормальних рук.
- Хто ти в біса такий? – перелякано запитав Шустрік, намагаючись міцно триматися за свою срібну шпагу.
- Ім’я моє Себастьян, я - хранитель равликового амулета, а ви небажані гості в моєму домі.
- Так ми вже йдемо, - продовжував самотній воїн, - зараз нас тут не буде.
- Я так не думаю, - заперечив Себастьян, клацаючи правою клешнею. – Ко-жен мій гість повинен спочатку позмагатися зі мною.
- Як саме треба змагатися? – недовірливо втрутився Макс.
- Ви повинні спробувати вбити мене, - холодно відповів той. – Якщо ж ви переможете, тоді зможете вільно пройти далі, а якщо ні - то я з радістю вб’ю вас. Змагаємося один на один.
- Цікава пропозиція, - крізь зуби процідив Макс. – Ну… Давай Шустрік, як-що ти вже стоїш попереду, то тобі й розпочинати першим.
- Ти сказав, Шустрік? – перепитав Себастьян. – Славнозвісний воїн-одинак. Для мене честь битися з тобою. Той, хто колись із легкістю зміг перемогти ці-лий легіон мерців сьогодні вмре безболісно.
- Дякую, - панічно відповів Шустрік, витягуючи шпагу.
У цей час Себастьян здійняв свої клешні над головою та голосно клацнув ними.
На створений звук миттю відгукнулося іржання коня, і, перевівши погляд на зачинені двері, суперник самотнього воїна побачив напівпрозорий привид во-роного коня.
Істота, яка наближалася до Себастьяна, попри свою зовнішність виглядала сильною й доволі впевненою. Вона легко перестрибнула з однієї кам’яної бри-ли на іншу, а потім так само легко наблизилася до свого, як думав Шустрік, ха-зяїна.
- Ми з тобою одне ціле, - сказав Себастьян і одразу ж стрибнув на брилу, де знаходився привид коня.
- Оце так, - здивовано вимовив Макс, дивлячись на події зі сторони. – Невже це те, що я подумав, - він, напруживши свої сірі вирячкуваті очі помітив, як Се-бастьян за допомогою коня, у мить, перетворився зі страшної людини-клешні на ще більш страшного кентавра.
- Так не чесно, - перелякано запротестував Шустрік. – Ми домовлялися один на один, а один проти кентавра, це вже не за правилами. І чому я стрибнув на ці брили?
Себастьян здійнявся на задні копита й клацнув лівою клешнею.
- Розпочинаймо, - сказав кентавр, стрибаючи до Шустріка.
Самотній воїн відреагував швидко. Здійнявшись у повітря він злетів вище за стрибаючого Себастьяна, і, недовго думаючи, приземлився на його колишню брилу.
- Куди ти тікаєш? - обурився кентавр. – Бийся зі мною, як бився з легіоном мерців!
Шустрік зробив широкий розмах шаблею, а потім швидко навів, у самісіньке горло противника, вістря своєї сталі. Проте Себастьян блискавично спіймав її правою клешнею.
- Кажуть, якщо розламати шпагу самотнього воїна, можна зламати і її хазяї-на, - кентавра напружив руку, але сказаного не зробив.
- Моя зброя зроблена з найміцнішого срібла всього західного підземелля, - прокоментував Шустрік, - а кував її я сам, тому зламати мою шпагу неможливо, - сказавши це, воїн-одинак витягнув із клешні противника шпагу, і вдарив зно-ву. На цей раз він трохи по фехтував нею перед очима Себастьяна, а потім ата-кував з усієї сили. Прямий колючий удар був націлений прямо в серце кентавра, і, здавалося, він от-от мав померти, але в останню мить противник самотнього воїна вдало повернувся, захистившись клешнею, і різко перейшов у контрна-ступ.
Розмахуючи клешнями, Себастьян потроху почав давити на Шустріка. Обе-режно наближаючись до зачинених дверей, воїн-одинак заледве встигав пере-стрибувати із брили на брилу та водночас відбивати важкі атаки противника.
Тим часом Макс невтішно спостерігав за безрезультатними діями компань-йона. Йому не хотілося втрачати Шустріка, але втрутитися, як було сказано в правилах, він не міг.
- Хоча, - сказав Макс сам до себе, - я ж біс потойбічного світу – пекельна, погана істота. Чхав я на ті правила! Краще допомогти Шустріку, - мотивуючись власними переконаннями, він витяг крадений пістолет правоохоронця, і націли-вся в сторону Себастьяна.
Пролунав вистріл. Червоний промінь вилетів зі зброї, блискавично прямую-чи до цілі. Але в цю мить, Шустрік зробив відчайдушне зусилля. Він високо стрибнув і, обертаючись у повітрі, знову здійнявся над кентавром. Його шпага розсікла пекельне повітря, а разом із цим і розрубала навпіл голову Себастьяна. Проте, коли відірваний шматок голови попрямував до вогняного озера, його на-стиг червоний промінь, блискавично розірвавши на дрібні шматки.
Шустрік приземлився на землю за трупом кентавром, опустивши закривав-лену шпагу. Паралельно стікаючим краплям крові зі срібного леза шпаги, не-зграбне тіло противника впало й розчинилося в розпеченому озері.
- Мене називають Шустріком, - прокоментував самотній воїн, посміхаючись. – А міг би й не стріляти, ти бачив, що я з ним легко впорався. До того ж, твоя зброя не вбила б його, бо в пеклі будь-якусь істоту можна вбити сріблом, або силою, наближеною до могутності Просвітленого. Хоча, можна ще скористати-ся печами розпаду…
- Досить розмов, - перебив його Макс, - ходімо краще далі. Ці вогняні равли-ки, які знаходяться біля стін не дають мені покою.
- Гаразд, - Шустрік заховав свою зброю.
Компаньйони з успіхом перейшли вогняне озеро, потрапивши на інший бе-рег, де знаходилися ще одні зачинені двері. На цей раз, Макс без вагань відчи-нив їх, і вони потрапили до ще однієї зали.
За освітленістю та розмірами це приміщення дещо поступалося попередньо-му. Тут Шустрік не побачив ані вогняних равликів, ані розпеченого озера, що, звісно, дуже його втішило. Однак, у кінці зали, він помітив наступні двері, а в її центрі, його чіткий зір миттю сконцентрувався на добре освітленому столу, де знаходився один предмет, від якого він широко розкрив рот.
- Це… Це…, - самотній воїн не міг добрати правильних слів, щоб охаракте-ризувати побачене.
- Ти маєш на увазі той золотий ланцюжок із медальйоном у формі равлика? Напевно, його забув надягнути Себастьян, коли спішив до тієї зали, де ти бився з ним.
- Є, ні…, - перебив його Шустрік. – Це не просто якийсь там медальйон, це славнозвісний амулет равлика. Його володар має дивовижну здатність впливати своїми думками на інших та змушувати їх виконувати свою волю. Проте, коли хтось не достойний захоче надіти цю річ, його мозок просто не витримає й по-мре. Ця річ лише для виняткових людей
Померлий водій зацікавлено подивився на загадковий амулет. Десь, глибоко в середині, він хотів надягнути його, але здоровий глузд радив краще не ризи-кувати.
- Я хочу приміряти його, - продовжив Шустрік, перебивши думки Макса. – Якщо ж я помру, то забери в мене мою шпагу, нехай вона послугує тобі, як ко-лись слугувала мені, - він повільно підійшов до столу, невпевнено простягнув дві руки до амулету, взяв золотий ланцюжок і, довго вагаючись, надів його собі на шию. – Здається, нічого незвичайного, - сказав воїн-одинак, видихаючи з по-легшенням. Проте, наступна хвилина, виявився для нього роковою: він помітив, як амулет почав стискати горло, поступово звужуючи золотий ланцюжок у роз-мірах. Через півтори секунди Шустрік обезсилено впав на коліна. Він тримався за горло, намагаючись зірвати амулет равлика, однак руки більше не слухалися мозку. В очах самотнього воїна різко потемніло, а ще через мить, він нічого не бачив. Видихнувши пекельне повітря, дихальні шляхи остаточно перекрилися, і його легені не змогли знову набрати пекельного кисню.
- Ти, що зібрався померти? – запитуючи непритомного Шустріка, Макс бли-скавично підбіг до нього. – Не смій помирати в мене на очах! – сказавши це, він щосили зірвав із шиї самотнього воїна амулет. – Так буде значно краще.
- Дякую, - голосно кашляючи, сказав воїн-одинак. – Виходить, що ця річ яв-но не для мене. Треба її скоріше позбутися.
- Ні, - сам, не знаючи чому, заперечив Макс. – Я… Тепер я хочу приміряти її.
- Але ж ти бачив, що сталося зі мною, а в тебе лише перший рівень. Думаю, ти наступаєш на одні й ті самі граблі.
- Дозволь, це я вирішуватиму, - Макс сфокусовано подивився на амулет рав-лика. – Цікаво, обірваний ланцюжок знову став цілим, - він протягнув компань-йону золоту прикрасу, демонструючи її цілий вигляд. – От так от дивина - само відновлений медальйон.
- Не надівай його, - намагаючись уговорити Макса, продовжував Шустрік.
- Не бійся. А якщо щось трапиться, - сказавши це, він рішуче надів амулет равлика собі на шию.
- Ну, що зі мною трапилось? - він зацікавлено подивився на Шустріка. – Я цілий.
- Зачекай секунду, - перебив його самотній воїн. – Я теж так говорив, але по-тім…
- Проте, я й досі цілий. Виходить, що ця річ підходить тільки мені. Однак, надівши її, як я відчуваю, сили в мене не побільшало, а розум - взагалі без змін. А цим от, що я хочу сказ… сказати…, - Макс, як колись Шустрік, раптом зупи-нився і, дивлячись прямо в очі компаньйонові, миттю впав на коліна. – У… Усе… Усе гаразд, - крізь сльози процідив він, - тільки… ти тільки не знімай амулет, я тримаю ситуацію під контролем.
Самотній воїн розгублено дивився на Макса, який, борючись із самим со-бою, намагався здійнятися на ноги.
Ось він заледве встав, піднявшись на три чверті з колін, а потім, доклавши неймовірних зусиль, випростався на весь зріст. Але зробивши це, Шустріку чо-мусь здавалося, що на ньому повис якийсь невидимий тягар. Ноги Макса, у ці хвилини, помітно тряслися, а шия в місці, де висів золотий ланцюжок, перетер-лася й пустила капілярну кровотечу, формуючи круглу рану по всій шиї.
- Я зараз зірву з тебе амулет! - погрожуючи поглядом, уперто сказав Шуст-рік.
- Ні! ні! Не треба! Зараз це скінчиться, я відчуваю, - Макс глибоко вдихнув і, перевівши подих спокійно подивився на самотнього воїна. Біс першого рівня, у цю мить, виглядав доволі спокійним і в міру зосередженим. Його стан нормалі-зувався, а дихання відновило колишню частоту. – Тепер уже я в нормі, - відпо-вів він. – Віднині це - мій амулет. А те, що він зробив із тобою, коли ти його то-ді надягнув, я, здається, можу робити з іншими, - уважно подивившись на ком-паньйона, він усім своїм виглядом намагався пояснити йому, що із цього моме-нту, біс першого рівня також може володіти певною силою.
