Доля тих, хто кохає…
Вони стояли навпроти. Найкращі друзі в минулому, коханці в теперішньому, та, цілком можливо, пропащі душі у майбутньому. Вони зналися впродовж вже кількох років. Ніколи не сварилися, не перечили та ніколи не кривдили один одного.
Тоді вона тримала в руках пістолета. Зовсім не іграшкового, а реального, справжнього. Взяла його із батьківського сейфу, коли вже всі спали. В її голові був лише один задум, лише одна мета. Вона хотіла поквитатися з ним. Але не знала за що. Та, ні, вона знала, проте не могла обрати конкретно чому ж.
Він стояв та не усвідомлював, що це з нею. Він хотів підійти та боявся, бо йому було добре відомо, що вона може зробити в такому стані.
На дворі панував кінець жовтня. Досить холодно, проте для неї це не мало жодного значення. Вчора випав дощ. Сильний дощ, під яким він намокав, коли ішов додому. Навколо було повно калюж, в одній з яких стояла вона, не відчуваючи цього. Місяць не виднівся з-за густих та дрімучих хмар. Та це й і не дивно, адже зараз не вечір, а навпаки глибока та мертва ніч. Проте їх освітлювали вуличні ліхтарі. Вони немов надавали драматизму цій дії, котра відбувалася під маревом ночі. Однієї фатальної ночі…
Їй не було холодно, хоч вона була вдягнена в свої улюблені плащ із накатаними рукавами, джинси, кросівки та светр.
Вона дуже змінилася відколи він поїхав. Мабуть, їй просто не було з ким поговорити, розповісти про все. Вона була одна на протязі стількох днів та тижнів. Вона рахувала секунди, хвилини та години до його прибуття. А коли він приїжджав, то одразу ж біг по своїх справах, забуваючи про неї. Бо він точно знав, що вона його не кине, не забуде про нього, буде завше поряд. Йому варто було б лише раз дати клич і вона одразу ж прибігла б до нього.
Він стояв та дивився на неї. Йому було лячно не за себе, а за неї. Він знав, що вона може обірвати його нікчемне та безкорисне життя. Та як вона далі? Як? Він не уявляв свого життя без неї, хоч не цінив це. Він міг тижнями не телефонувати. Міг уникати її. Але все-одно, коли приїжджав додому, то в першу чергу згадував про неї. Він мав безліч дівчат до її приходу, проте вони не кохали його так, як вона. Вони ніколи не віддавали себе повністю для нього, лише для нього.
Її рука тремтіла не від короткотривалого вітру. Їй було важко стискати в лівій долоні пістолета, хоч він розжарився в її тендітній руці настільки, що міг навіть розлетітися на дрібні частинки. Її зелені очі були сповнені солоних сліз. Вона боялася їх заплющити, бо він міг втекти. Назавжди втекти…
Вона хотіла покінчити його життя. Вона вважала, що так буде цілком правильно. Проте… Вона його кохала. Кохала до нестями. Кохала не тямлячи себе.
В її голові перетасовувалися безліч спогадів, пов’язаних із ним. Вона згадувала ті щасливі моменти їхнього життя, їхні мимо літні зустрічі.
Але вже не в силі було щось змінити. Тільки він міг би ще щось спробувати поміняти.
Вона була рішуче налаштована. Проте ніяк не могла натиснути на курок. Її пальці наче не могли стиснутись, вони її не слухалися, не підкорялися їй. На одну мить їй стало страшно від того, що вона воліє вчинити. Невже вона зможе попрощатися з ним в такий страхітливий спосіб? Невже? Невже?
Коли вона йшла до нього, то точна знала, що саме бажає звершити. Спочатку вона хотіла покінчити з ним, а згодом і з собою. Це звичайно звучить страшно та безлюдно. Але це чиста правда. Вона бажала і марила цим. Вона думала, що це легко, що це цілком можливо втілити в життя. Проте…
Однієї миті їхні погляди зійшлися. В її очах були одночасно кохання, ласка, ненависть. В його – пробачення, бажання щось змінити та фраза «Я не можу жити без тебе».
Нарешті, за цих безліч хвилин напруги та невизначеності, він посмів рушитись із місця. Він поволі підійшов до неї, нічого не кажучи. Вона стояла та була не в змозі ворухнутись. Його рука обережно доторкнулась до її лівої долоні. Його рішуча рука схопила той безжалісний пістолет та відкинула в протилежну сторону. Він обняв її. А вона, наче чотирирічна дівчинка, розплакалась.
Мабуть саме тоді вона усвідомила, що без нього вже нічого не зможе здійснити в своєму житті. І на його очах навернулися сльози…
Вони стояли навпроти…
