Коли ти побачив у житті хоч щось з того, що хотів, прожив хоч трохи так, як мріяв, померти шкода, але можна. Але якщо навпаки - то не можна, по усім правилам, але ти мусиш.
Тоді ти повернувся додому, сам, залишивши її теж саму в тому холодному будинку, на тому дерев'яному стулі, з облізлим манікюром на руках та розмитим макіяжем на обличчі.
Ти зняв лінзи та дістав окуляри в мегастильній оправі, погодував кота, випив томатного соку та подумав про те, що треба купити нові сорочки та брюки, які побачив на днях у магазині друга-дізайнера. Ти пішов спати.
Вона виглядала такою нікчемною, що неприємно було і згадувати. Але ти не міг заснути. В голові крутилися різнокольорові картинки. ...Вона місяцьь тому, ще без манікюра та макіяжа, така маленька та незіпсована...Неділю тому в твоєму ліжку така нескінченна...Шість днів назад, роздивляючись мапу світу зізналась, що має лише дві мрії: Берлін і стати самостійною...Сьогодні...всь ранок дивилася в куток але чомусь так і не заплакала.
Але то вже її справа.
Заснути було важко. Але тобі насправді було плювати на її подальшу долю, тим паче, що там все й так було зрозуміло: вона мала померти. І це було тільки її проблемою.
Зачіпало лише те, що вона сказала вранці: "Пішов ти!", і мовчки чекала, поки ти почистиш зуби, приведеш себе в порядок та підеш, а на прощання не промовила і слова.
Через місяць вона поїхала в Берлін та стала щасливою.
А ще через рік виявилося, що програв саме я. Я був смертельно хворий, але чекати мав роки... Жити із знанням того, що невдовзі помру. Я зійшов з розуму.
Їй було легше, ніж мені. Її збило авто, неочікувано та несподівано. Вона була щасливою.
