То був не справжній орел, а чавунний птах з простертими, ніби для польоту, крилами, який дивився на світ, наче мудрець. Хазяї старої садиби встановили його на видному місці посеред газону. Навесні його фарбували білою фарбою, якщо вона звичайно була, а якщо ні, то йому доводилось вдовольнятись звичайним вапном, яким білили сараї та паркани.
Та орел завжди стояв гордовито. І влітку на зеленій траві серед ніжних троянд стояв білосніжний. І восени, коли листя злітало з дерев і де-не-де з нього зникала фарба. І взимку, коли сніг огортав білосніжним покривалом, навіть, коли дощ обливав та вітер безжально бив крила, орел завжди стояв гордовито.
У тіні його крил могла сидіти мала дитина. Вона часто так і робила літніми погожими днями, а душа її упивалась враженнями дитинства. Коли ж дівчинка підросла, вона зрозуміла, що полюбила білого орла. Тому, проходячи через газон, вона ніжно гладила його голову або торкалась могутніх крил.
Батьки вмирають, а діти сваряться через майно, велике або мале. Майно було мале, а сім’я була великою, тож усім дісталось по крихті. Дівчина отримала свою частину та білого орла, якого ніхто інший й брати не хотів. Незабаром вона перевезла свої речі у затишне помешкання, яке здавав її сусід. Орла поставили за будинком під яблунею і деякий час він відлякував птахів. Але потім вони звикли до присутності білого орла та часто сідали на його простерті крила після пустотливих нападів на дерева. Здавалось, з нього і справді не було ніякої користі, крім того, що він охороняв літні мрії маленької дівчинки.
Оточуючі дивувались, з якою наполегливістю молода жінка повсюди перевозила його з собою. Можливо нерозсудливість пояснювала таку дивну поведінку. Вона пояснювала ще багато чого іншого, а найбільше невдачу, через яку вона втратила свою незначну частину і без того невеликого батьківського спадку. Але втрата майна – звичайна річ для людей, тому і згадувати про це не варто. Та й білий орел не був у цьому винним.
З часом у її невеликій кімнаті більше не було вільного місця для птаха, вона й так була захаращена ліжком, кількома стільцями, столом та швейною машинкою, що завжди стояла біля вікна. Іноді, коли вона сиділа за машинкою або просто лежала у ліжку на світанку, їй здавалось, що білий орел спостерігає за нею зі свого темного кутка. Але їй це лише ввижалось через рештки білої фарби у глибоких очицях залізного птаха.
Роки пронеслись, немов коротка, непомітна мить, усе більше віддаляючи від жінки її молодість та красу. Вона так і не знайшла свого кохання. Волосся вкрила сивина, а шкіра на обличчі та руках стала сухою та жовтуватою. Груди зів’яли від безкінечного сидіння за швейною машинкою та браку чистого свіжого повітря. Але білий орел так і стояв у своєму темному кутку. Він допомагав їй пам’ятати, або радше ніколи не дозволяв забувати. Інколи діти, що жили в її будинку, заходили у гості та грались з орлом. Одного разу вони навіть влаштували різдвяний спектакль з його участю: на голову одягли трикутного капелюха, а крила прикрасили клаптями різнобарвного “дощику”.
Коли жінка, уже давно немолода, захворіла й у неї була гарячка, вона кричала уві сні, тому одразу з’явився якийсь тип, охочий зайняти її кімнату. Орел усе дивився та дивився, потім знявся з місця, сів на свою хазяйку та почав клювати її груди. Це було останнє, що вона дізналась про свого білого орла у житті. Вона померла, і приїхав близький співчутливий родич, який убрав її пристойно та поховав належно на старому кладовищі на схилі гори. Могила знаходилась на самому вершечку, з якого було видно безкрайню долину, що сягала горизонту.
Швейна машинка була єдиною річчю, яка становила хоч якусь цінність для родини. Проте ніхто не знав, що робити з білим орлом. Хтось запропонував викинути його на смітник, але той самий близький родич пригадав, як маленька босонога дівчинка сиділа влітку на траві у тіні його простертих крил. Тому орла востаннє перевезли на старе кладовище, де його поставили на могилу як надгробний пам’ятник. Тут він і простояв багато років. Навесні діти прикрашали його вінками з квітів конюшини, але з часом вони висихали, розсипались та розпадались. Влітку круг могили росла висока трава. Могилу ніхто не доглядав, тому вона осіла та почала руйнуватись, а білий орел нахилився вперед, ніби для польоту у небо. Але він так і не злетів. Він усе дивиться на безкрайню долину, наче мудрець.
