Він прийшов з роботи, як завжди, пізно і, як завжди, зморений трудовими буднями. Але в його голові майоріла думка про те, що завтра – субота. Нарешті він зможе виспатися та провести ці два дні зі своєю молодою дружиною. Йому було лише 26. А позаду в нього уже було дитинство без батька, важке навчання, декілька змінених робіт, випуск з інституту та заміжжя. Зараз він працював помічником у лабораторії. Але його покликання – малярство. Малював він усе, усіх і кожного окремо. Але, коли його мати повернулася хвора із заробітків, йому довелося покинути художню школу та почати заробляти. Хлопець він досить толковий, та самі бачите, що в житті йому не дуже таланило. Але цариця Доля подарувала йому лише один промінчик у темноті. Вона подарувала йому її. Таку гарну та розумну, небесну і, водночас, земну. Він її кохав більше, ніж Бога, ніж свою маму, ніж навіть себе. Він завжди дарував їй дари на День народження, на іменини, на річниці подружнього життя. Він навіть не йняв віру на те, що вона погодиться стати його дружиною. Але, на його превелике щастя, так сталося. Тож, жили вони у великому місті(не має значення в якому), на другому поверсі дев’ятиповерхівки, у однокімнатній квартирі із злючими сусідами з боків та згори. Але вони були щасливі, хоч поки не мали дітей. Та й навіщо вони їм? Вони двоє ледве зводять кінці з кінцями, а тут ще й дитина… Хоч вона заздрила(по-доброму)тим мамам, які возили коляски та гуляли зі своїми дітлахами по парку. Жили вони у подружньому житті вже чотири роки. Чотири роки ніколи не покидали один одного, не уражали.
От, він вийшов із автобуса та попрямував до під’їзду. Він знав, що вона його завжди виглядає у вікно. Тому не здивувався, коли побачив її силует.
Ось, він відмикає двері своїм ключем, заходить і каже:
-Кохана, я дома.
А вона, у відповідь, підходить до нього та цілує. Але сьогодні вона якась не така. Наче знервована, наче занепокоєна чимось. Щось не так і це однозначно. Далі ідуть до кімнати, вона стає біля вікна та хоче щось сказати та не може, боїться. І тут він наважується промовити своє слово:
- Щось не так?
- Чому ти так вирішив?
- Ти наче стурбована чимось.
- Ні, це тобі здалося. Лише здалося…
- Кажи. Я ж бачу, що щось є. Кажи, не бійся.
- Я… Ти краще сядь. Так буде краще.
Вона взяла зі столу аркуш паперу та дала йому.
-Читай.
Він уважно прочитав сей акт. Прочитав його ще раз. І ще раз. Вона стояла біля вікна та стримувала сльози, бо знала, що він може зробити. Нарешті він проказав:
-Невже?... І ти нічого не казала?...
-Не казала, бо не знала. Тільки сьогодні пішла до клініки та переконалася.
-І що тепер робити? Який строк?... Три місяці. Лише…
-Ти про що?
-Можна ж… Ще можна. Ще ж не пізно.
-Навіть не думай! Це ж наша дитина… Як ти можеш таке говорити?... Як…
-А що нам залишається? Що? Ми нічого не маємо. Нічого. Я працюю, але цього не достатньо. Ти працюєш, але твої гроші ідуть погашення боргів та виплати за послуги. А що ж залишиться дитині? Що?
-Я все-одно цього не зроблю. Я піду з дому, я знайду іншу роботу, я…я…
-І це все? А як далі? Кому ти потрібна у такому положенні? Тебе ж ніхто не візьме нікуди.
-Це не лише моя вина. Треба було думати раніше. Тапер уже нічого не зміниш. Нічого…
Він схопився та вибіг з кімнати. Вдягнув куртку і вийшов надвір. А вона залишилася стояти та плакати біля вікна.
Він блукав вулицями, ходив скверами. Він поділився на дві протилежні частини. Одна раділа цій новині, а інша точила його. Він забрів у якийсь двір. Присів на гойдалку та плакав… Раптом хтось промовив:
-Чому ви плачете? Вони занадто молоді, щоб плакати. Тим паче, що ви чоловік.
Праворуч сидів старенький дідусь, вдягнений у чорний зимовий плащ, рукавички, кашкет та тримав у руках палицю.
-Ви хто?... – здивовано спитав хлопець
-Це не має значення. Жодного значення. Я лише гість. А от хто Ви? І чому плачете?
-Дуже довга сумна історія…
-В нас є багато часу. Повірте мені, що якщо розповісте, то одразу полегшає.
-А що розповідати? Жив без батька, ненька тяжко захворіла, коли я був підлітком. Почав заробляти. Отримав освіту, взяв шлюб. Моя дружина – просто дар Божий. Допомагає мені у всьому, ніколи не перечить. Живемо убого, але щасливо.
-А у вас є діти?
-Діти? До сьогоднішнього дня не було. А тепер можливо появляться. Але…
-Що «але»?
-Я не хочу. А може просто не можу. Тому і проти небожати.
-Я десь у Вашому віці також не хотів мати нащадка. І тому відправив свою дружину на операцію. Вона мені ніколи не дорікала за цей вчинок. Жили ми також бідно. Але, коли у нас появилися гроші, я сказав, що я не хочу багатства, бо нема куди дівати капітали. І тоді вона вперше і востаннє мені закинула, що це моя вина у всьому. Хоча, це і правда.
-А де Ваша дружина тепер?
-Мабуть, бавиться з ненародженою дитиною у Бога. Хоча, я і цього не знаю. Я вже нічого не знаю. А Вам пораджу – не робіть дурницю. У вас усе життя попереду. Хто знає, а може Вам завтра зателефонують і скажуть, що Ви отримали нову, вигідну роботу? А може хтось побачить Ваші картини і захоче їх придбати? Чи навіть замовити серію полотен?
-Звідки Ви знаєте, що я малюю?...
-Я сказав, що я гість. Але не повідав звідкіля.
Хлопець побачив у очах дідуся свої очі… Такі ж сумні та люблячі(як казала вона).
-Ви б краще рушали додому, обняли свою кохану. А може все не так і погано?
Парубок встав з колиски, потиснув дідусеві руку та попрямував до неї.
Він прийшов додому, ввійшов безшумно. Навіть без скрипу дверей. Вона сиділа на кухні. Перед нею стояла упаковка від пігулок та склянка води. Він підійшов до неї та присів біля її ніг. Вона проказала:
-Ти уже? Щось рано…
-Пробач мені, будь ласка, якщо зможеш. Я все зважив і вирішив, що хай там як, але дитина у нас буде.
-Невже?...
-Уже. Краще витри сльози та ходімо спати. Тобі ж треба буде купити теплий одяг, нове взуття. Зараз – зима. Ще, не дай Бог, застудишся. За тобою треба доглядати тепер.
На ранок вони вирушили до центру міста. Коли поверталися, то прийшли до тієї самої гойдалки, де він зустрів старого дідуся. На мить він озирнувся та побачив свого приятеля. Він махав йому рукою і сміявся. А згодом – зник…
Таки-так, все, що робиться – робиться на краще.
