„Звенислава Звінка Звіночка маленький дзвіночок з Днем народження, сонечко!” – маленька худорлява дівчинка з рудим волоссям сиділа на підвіконні в кухні й підписувала сама собі власний малюнок. Коли вона заповнила все вільне місце на аркуші привітаннями і побажаннями, поставила внизу підпис: „Мама”. Деякий час розглядала своє творіння, а тоді, цілком задоволена, зістрибнула на підлогу і тихенько на пальчиках попрямувала до кімнати. Там було напівтемно. На одному ліжку, що також належало Звінці, спав, звернувшись калачиком, маленький Захарко, а навпроти хропіла, розвалившись, зведена сестра Оля, яка, здається знову була п’яна. Звінка запхала руку під ліжко, наштовхнулася на коробку зі взуттям, потягнулася далі й, нарешті, досягла того, що шукала. Витягнула брудний потріпаний конверт. З любов’ю притулила його до грудей. З конверта дістала пошарпану фотографію, з якої до неї всміхалася руда приємне жінка.
- Дякую, мамо, - прошепотіла дівчинка, - я отримала твоє привітання. І вона поцілувала маму в чоло. Чомусь Звінка думала, що мертвих людей завжди треба цілувати в чоло, адже так роблять на похороні. Мабуть тому в цієї милої рудої жінки замість чола була коричнева пляма.
Оля повернулася на ліжку й почала щось бурмотіти, а з другої кімнати, де спали тато і тітка Марина, потягло сигаретним димом.
Звінка зрозуміла, що час іти гуляти. Розштурхала Захарка, нашвидкуруч вдягнула його, по дорозі вхопила на кухні окраєць хліба і тихенько відчинила двері. Виходячи, ледь не зашпорталась об зведеного брата Володьку, який, мабуть, був не в стані потрапити до квартири.
Надворі було ще прохолодно, тому діти просто пішли по соняшній стороні вулиці, повільно пережовуючи черствий хліб. Було тихо і пусто. Лише випадкові перехожі скоса дивилися на обшарпаних дітлахів. Та раптом щось зацікавило Захарка. Він зупинився і потягнув Звінку за руку, показуючи пальцем не другий бік вулиці. Хотів щось сказати, але рот був набитий хлібом. Дівчинка почала шукати очима те, що привернуло братову увагу. У скверику на лавочці сидів священик з довгою білою бородою і читав книжку. „Цікаво, чому це він з самого ранку сидить тут в рясі й читає книжку?”-подумала Звенислава, та не встигла придумати хоч яку-небудь відповідь, священик підняв очі й поманив її пальцем.
Хоча це все було дивно і незрозуміло, дівчинка взяла брата за руку і почимчикувала прямо на другий бік.
- Добрий день, - привітався Захарко й почав розглядати дідову неприроднбо білу бороду.
- Доброго здоров’я, - відповів священик, дивлячись на Звінку, - у тебе дуже гарне ім’я.
- А звідки Ви знаєте моє ім’я?- здивувалась дівчинка.
Священик посміхнувся:
- Мені сказала сорока, оця, - і він кивнув убік липи, на якій справді сиділа сорока.
Звінка широко розкрила очі, але нічого не відповіла.
- А ще вона мені сказала, що в тебе сьогодні День народження, - продовжував дідусь, - і що тебе ще ніхто не привітав.
- Мене привітала мама, - мене привітала мама, заперечила Звінка, і на її обличчі з’явилася легка тінь.
- А, так, пробач, мабуть сорока про це не знала...
У відповідь пташина стрекотнула й полетіла собі геть.
- А що це за книжка? – порушив мовчанку Захарко. Він обожнював розглядати книжки з малюнками.
- Це подарунок для твоєї сестри, - відповів святий отець.
- Для мене? – здивувалася Звінка, і її очі загорілися.
Священик мовчки посміхнувся, згорнув книгу й подав її Звениславі. Дівчинка була в такому захваті, що забула подякувати. На палітурці золотими буквами було написано: „Мелхиседек. На образ і подобу...”.Захарко виривав книжку з рук сестри, щоби подивитися, чи є там малюнки... Коли діти нарешті відірвалися від подарунка, священика вже ніде не було.
