Перший удар збив його з ніг. Він закричав, інстинктивно прикривши голову. Били ногами, наосліп, доки крик не перетворився на жалюгідне скавчання. За мить все скінчилося. На землі лежав німий, скривавлений шмат м’яса. Це вже було не цікаво.
Потім вони довго змивали кров, заховавшись у якомусь смердючому провулку. Вода була холодною, до біса холодною. Це повернуло його до реальності. Шкіра на руці була здертою-мабуть схибив, в гарячці не помітивши гострий, пекучий біль. Задубілі пальці дрібно тремтіли, він стискав кулак до хрускоту, але дрижання не зникало.
Хтось простягнув йому напівпорожню пляшку.
- Випий, трохи відпустить
Гидкий, терпкий смак з кожним ковтком пробігав хвилею по тілу, наповнюючи його приємним спокоєм.
Навпроти жеврів вогник цигарки. Ось він поворухнувся, випускаючи хмаринку сизого диму.
- Ну що. Тепер ти з нами…
***
Мокрий сніг сліпив очі. Він блукав містом, заховавшись од вітру у піднятий комірець пальто. На перехресті стояла дівчина зі скрипкою. Мелодія видалась йому трохи знайомою. Поодинокі перехожі, проходячи повз неї, сипали дріб’язок до облізлого шкіряного футляру.
- Ти добре граєш.
- Досить добре, щоб грати на вулиці.
- Не знаю, може й так, але мені справді сподобалось. Трохи дивно – сніг і ця музика, така…така тепла. Слухай, я можу тебе чимось пригостити? Чого тут мерзнути.
- А що далі? Залишитись в тебе на ніч?
- Було б непогано, та, мабуть, не сьогодні. Ходімо, однаково ти тут більше нічого не заробиш.
Світло ліхтарів ледве пробивалося крізь густу, холодну мряку. Йому подобалось ось так йти у напівтьмі, прислухаючись до тихих голосів нічного міста, подобалось просто бути поряд з нею. Він спитав, чи давно вона грає тут. Вона відповіла, що після смерті батьків скрипка-це все що залишилося на згадку про них. Звісно, вона має приватні уроки, двічі на тиждень, тільки в іншому районі, там де її ніхто не знає. Небагато, проте вистачає на крихітну кімнату, господарі рідко бувають вдома, тож на вихідних можна навіть влаштувати собі невеличке свято з дешевим вином.
***
- Прийдеш завтра?
- Не знаю, в мене є ще деякі справи
- Облиш, не треба мене дурити! Дороги назад вже немає, зрозумів?! Це як наркотик – ти вже в системі, подобається це тобі чи ні. Якщо надумаєш з нами гратися-ми знайдемо тебе, якщо захочеш втекти-ми знайдемо і вб’ємо тебе! Не думай, я не намагаюся тебе залякати. Я знаю, ти просто трохи заплутався. Але повір мені-воно того варте, чуєш?! Колись ти це зрозумієш. Розум-ніщо, воля-все!
***
Блідий місяць, неначе злодій, на мить заглянув у вікно, і одразу ж зник, заховавшись за хмари.
- Знаєш, я дуже боюся темряви
- Дивно…Чому?
- В ній все зникає, і я зникну теж. Людина живе, доки про неї пам’ятають. Боюся розчинитись у пітьмі, хочу жити вічно. В мене немає нікого, хто б запам’ятав колір мого волосся, помітив перші зморшки на моєму обличчі, ніхто не розповість про мої дитячі мрії. Пообіцяй, що ти мене ніколи не забудеш. Пообіцяй!
- Мовчи, мовчи, мовчи…
***
Бриті потилиці. Однакові чорні сорочки, чорні ремні, чорні лаковані чоботи, однакові чорні душі. Їх багато. Так! Сьогодні їх багато! Перехожі злякано туляться до стіни, пропускаючи їх вперед. Мовчать будинки, мовчать вулиці, мовчить наполоханий погляд за вікном, замкнувши про всяк випадок двері(сьогодні їх багато).
Знайоме перехрестя. Вона знову тут.
- Крихітко, заграй нам!
- Нумо, сонечко! Давай, щось веселеньке!
- Ходімо зі мною, я покажу тобі свою флейту.
Вона побачила його. На мить скривилася, ніби від болю. Заплющила очі.
- Гей! Чого став?! Ходімо!
