Костя
* * *
Оленка сиділа на бетонній загорожі, звісивши ноги, і нервово курила. Останні декілька днів вона курила майже безперервно. Антон тихо підійшов, і нічого не сказавши видерся, і сів поруч з нею. Оленка, наче не помічаючи його, зробила останню тягу, і загасила недопалок об гладку поверхню бетону. Цигарка гидко зашипіла, і залишила на ній чорний слід, такий же, як десятки поруч. Дівчина байдуже поглянула на купу жовтих фільтрів унизу, гучно видихнула і втупилася у простір перед собою.
В Антоновій голові було пусто, в такі періоди краще узагалі не думати... Він дивився на бліде Оленчине обличчя, губи, іще недавно рожеві й пухкі, а зараз - сірі, стиснуті нещастям. Вона більше не посміхається, узагалі, лише цей кам'яний вираз обличчя, пустий і холодний...
Оленчине волосся, довге і нерозчесане стріпнулося, й закрило обличчя темною фіранкою, це вітер, силкується розворушити мовчазну статую, та їй усеодно, вона ніяк не реагує... Вітер... Такий же як у Антоновій голові, жорстокий, і водночас безсилий...
- Як він?... - хлопець не витримує мовчанки, голос не слухається, стає схожим на скрип.
Вона поволі підіймає очі, кидає на нього короткий крижаний погляд з блакитних зіниць, і повертається до вивчення пустоти.
- Він спить... - через декілька секунд неголосно промовляє.
Антон втомлено опускає руки, спираючись ліктями на коліна. Може хоч осіння трава скаже більше?..
- Як він почувається?.. Йому вже краще? - Питання лунає в простір, невідомо хто його адресат, трава чи Оленка? Та різко повертається в його бік, з очей летять вже не крижинки, а цілі айсберги наповнені холодною ненавистю до всього світу... До долі... До несправедливості... Оленка спохвачується і також приймається вивчати траву під ногами...
- Ти ж знаєш, він ніколи не жаліється, він не такий, - стомлено промовила вона, а потім неголосно додала: приходив Сергій...
Маленький вогник надії спалахнув у карих очах, Антон звів його на неї, готовий розтопити будь який лід:
- Так? Він обслідував його? Він щось сказав?...
Оленка мовчить, секунди капають неначе хтось забув закрити кран на кухні... П'ять крапель.. Десять...
- Він сказав... Сказав що не знає... Сказав, що скоріш за все... - голос зривається, - йому лишилося недовго. Він не знає що це за хвороба, скоріш за все, - вона нервово видихає, дістає цигарку, запалює її, - скоріше за все, це щось з серцем, один- два дні, максимум...
- Це неправда... Костя сильний! Він боротиметься, він сильний!!! - Вогники надії гаснуть з кожним словом: - Він просто так не здасться...
Оленка не дивлячись на Антона, кидає щойно запалену цигарку в бік. Оранжевий вуглик випадково потрапляє йому на руку, боляче обпікаючи безнадією, та хлопець не реагує, навіть не подає знаку.
- Це не правда! Так не може бути!.. Сергій помилився!.. - Гіркота підступає до горла...
Оленка зістрибує на землю:
- Сергій - ДИПЛОМОВАНИЙ лікар!
- Сергій - ТРАВМАТОЛОГ. - Антон зістрибує слід за нею, - Костя - не його спеціальність.
Він хапає її за плечі, і розвертає до себе. Очі стикаються : вогонь і холод, безсмертна надія і повна безнадійність, віра і розчарування...
- Сергій за своє життя не поставив жодного хибного діагнозу.. - тихо дзвенячи крижинками промовляє Оленка
- Тоді... Операція? Треба звернутися до спеціаліста... Повинен бути вихід!
- Таких як Костя не лікують... - вона говорить усе тихіше, з кожним словом, - один... Два дні... А потім... все...
Останнє слово звучить ледь чутно, але попри це, молотом б'є по свідомості. ВСЕ. ЙОГО БІЛЬШЕ НЕ БУДЕ... НІКОЛИ.
Раптом, Оленка, обхопивши антонову шию, мертво повисає у нього на плечах, гарячі сльози розмазують туш дводенної давності, капають йому на шкіру, обпалюють усвідомленням неминучості...
Оленка - сильна, вона не плакала... Раніше... Мабуть також, десь там, за крижаними стінами, усередині тримала надію, вірила... Нехай виплачеться. Антон ніжно притиснув її до себе, усі слова залишилися в паралельному вимірі, вони більше не потрібні. Мабуть слід змиритися з тим, що Костя, цей рудий малий, з великими карими очима більше ніколи не буде з ними. Не їстиме за одним столом, не спатиме в одному ліжку під час грози, якої він так боїться... Вони більше ніколи не побачать його загадкової посмішки, яка не дає зрозуміти, чи він посміхається чи задумав щось безмежно хитре. Він - увійшов у їхнє життя два роки тому, і відтоді ділив з ними усі біди та радості, завжди був готовий розрадити у скруті, і щиро тішився при першій нагоді.
Він став частиною їх маленького світу... А тепер... Мабуть покине його...
* * *
Костя помер наступного ранку. Відтоді Оленка більше ніколи не плакала, та все ж сніжинки смутку назавжди залишилися у її очах. Наступного дня вони його поховали. Удвох, без шуму і почестей, лише маленька могила у полі, саморобний дерев'яний хрест, і волошковий віночок...
Також там лежала, непримітна на перший погляд табличка:
"Константин Гомерович Боярський. 2005-2008. Для нас ти був дорожчим за будь кого з людей, хоч і залишався морською свинкою. Оленка і Антон.
