Ці троє дісталися воріт апостола Петра. Вони зробили багато добрих та достойних вчинків. Проте своє життя обірвали особисто, наклавши на себе руки. І тепер вони стоять перед Богом та його помічниками. Перед ними не легке завдання – вони повинні довести, що варті перебування у раю. Кожен із них по черзі підходили до кафедри. Навколо все біле, Бог та його помічники світяться небесною білизною.
І
Мову веде жінка, від 27 до 30 років. Миловидна, освічена. Живе сама. Покінчила своє нещасливе життя через не складене кохання.
Він не був для мене чимось особливим чи надзвичайним. Він просто був моїм кращим другом. Лише другом. Так, він знав усе про мене, про мою сім’ю. Він поділяв зі мною усі секрети. Товаришували ми ще із раннього дитинства. Пам’ятаю, як зустрілися на підготовці до навчання. Сиділи, можна сказати, поруч. Так, це були найкращі та найвеселіші роки нашого життя. Але, коли довелося поступати до вищого навчального закладу, він пожертвував усім та вступив зі мною на один факультет, тим самим закресливши все своє життя. Він марив стати…лікарем. А я – економістом. Після закінчення він зізнався, що кохає мене. А я… Мені досі важко про це говорити. Я поїхала до столиці. Не для того, щоб підкорювати вершини, а тому, що я боялася. Я не могла відповісти йому навзаєм. А він кожного тижня телефонував мені. Ми зустрічалися, проте ніколи не говорили про почуття. І от, одного разу, сидячи у кафе, він запитав мене чи маю я коханого? І тоді збрехала, що маю. На мій подив він усміхнувся та сказав: «Це добре…». А потім на його очах виступили сльози. Мені і досі страшно. Невже я одна причинила стільки болі?
З того часу ми не потрапляли один одному на вічі . Тільки надсилали вітальні листівки. Мені хотілося знайти його та все розповісти. Я не мала такого хорошого, відданого та щирого друга, як він. Я могла довірити усі свої таємниці лише йому. Він точно ніколи і нікому їх не розповідав. А тепер я не знала, що мені робити. Я не мала з ким порадитися. Я була одна. Мій світ – це лише чотири стіни офісу, постійна писанина та простора квартира в центрі міста. Я отримувала величезну зарплату. Хтось запитає, а що їй треба було більше? Так, я мала усе те про що інші мріють на протязі цілого життя. Але я усвідомила, що моє життя без нього – це ніщо. За цих декілька літ я зробила один-єдиний висновок – я його кохала. Проте назад вороття уже не було. Коли я приїхала додому, то побачила його із дівчиною, яка везла коляску. В мені усе обірвалося. Саме тоді я вирішила, що якщо мені не судилося бути щасливою, то хай інші будуть. І тому кожного місяця віддавала левову частку своїх прибутків на благочинність. Так продовжувалося впродовж п’яти років. І тоді мені не те щоб набридло, я просто не могла так більше. Я не витримувала цього напруження. Я не могла жити так далі.
Одного дня я взяла до рук чистого аркуша паперу та написала йому листа. У листі я розповіла усе: і як не могла жити без нього, і як збрехала тоді, і як побачила його з тією дівчиною, і як мені не хочеться жити далі. Ще я написала заповіт (теж на нього). Поклала листа до конверту і попрямувала до мосту. Я дуже любила воду. І, мабуть, тому вирішила, що вода мене прийме до себе. Навколо проїжджали безліч автомобілів. Водії бачили, що я вилізла на віадук, проте ніхто не зупинив мене. Я розклала руки, наче крила. І… стрибнула… Можливо, я би вижила, проте при мені були мобільний телефон та плеєр. Через навушники я ще чула «Susy»…
Ось така, моя історія.
ІІ
Слово має хлопець. Зовсім молодий. Він тільки-но закінчив інститут. Але життя покінчив через своє кохання.
Я тільки закінчив інститут. Мені лише 21. Але я працюю… працював у перукарні. Я ж навчався на перукаря-стиліста. Досить дивна професія як для хлопця. Проте це давало свої плоди.
З раннього дитинства я був закоханий у прекрасну дівчину з паралельного класу. Я писав для неї вірші, складав пісні. Я навіть малював її. Після дав’ятого класу я повинний був вступати до коледжу, проте дізнався, що вона залишається до одинадцятого класу. Моє життя поміняло свій оберт. Мені пощастило, що ми опинилися в одному класі. Ми навіть сиділи за однією партою. Саме тоді почали розмовляти та ладити. Деякий час мені вдавалося не видавати свої почуття. У школі я ставився до неї, як до друга. А от коли приходив додому, то страждав від того, що нічого не сказав.
Одного дня я таки наважився та повідав, що вона мені подобається. А вона… Вона відказала, що я їй також. Відтоді ми не були просто друзі, а й двійка. Двійка божевільних та закоханих. Завше допомагали однин одному, підтримували та кохали. Вона казала, що я – її сонце у життєвій млі. Пам’ятаю, як вона розповідала, що хотіла покінчити своє життя. Але я її врятував. Вона згадала про мене і вирішила, що не може покинути самого. Ми вирішили, що не будемо ніколи розлучатися. Тому і вступили до одного навчального закладу. Вона пречудово співала, тому і поступила на музичний відділ. А я завше хотів удосконалювати людей, тому обрав професію перукаря-стиліста.
Все було добре. Занадто добре, щоб бути правдою.
…І… Одного дня вона вирушила на пісенний конкурс. На її превелику радість, вона перемогла. Але мені не судилося бути тоді з нею, бо я здавав екзамен. Вона мені зателефонувала і розповіла усе. Вона раділа від перемоги і обіцяла повернутися через два дні.
Але її не було… Я телефонував їй на мобільний. Згодом не витримав та зателефонував її батькам. Виявилося, що… вона… вона потрапила в аварію. Аварію влаштувала її конкурентка. Мені повідали, що… вона… не вижила.
Саме тоді я вирішив, що і мені нема чого жити на цьому світі.
…Прогулявся у тих місцях, де ми із нею ходили. Прийшов додому та вирішив, що сьогодні останній день мого життя. Зайшов до ванни. Пробачив там бритву. Взяв її у руки і… А далі ви вже самі бачите.
ІІІ
Бесіду веде чоловік, музикант, років 30-35. Життя покінчив через втрату сина.
Я покінчив життя через втрату свого єдиного сина. Річ у тім, що… Та, ні. Я краще почну від дня, коли я зустрів свою дружину.
Зустрілися ми з дружиною 15 років тому. Працювали в одній фірмі. Я – музикантом, а вона організатором концертів. Покохали один одного. І через деякий час у нас народився син. Дружина моя невдовзі померла. Я досі проклинаю той день, коли я це дізнався. Але… Це трапилося три місяці тому. Полишила нас в зв’язку із важкою хворобою. Треба було зробити обстеження раніше. Лікарі билися в догадках, що це може бути. Тому, мабуть, і не змогли її врятувати.
Але жили ми з сином добре. Завше ладили. Він ніколи не перечив мені і я йому також.
Того дня він, як завжди вирушив, до школи. Але… але не повернувся. Мені сказали, що… його знайшли біля школи… побитим. Я одразу доставив його до лікарні. Але його вже не змогли врятувати. Пам’ятаю, як усі учасники групи в якій я граю, були поруч. Вони мене підтримували коли помирала моя дружина. І от, тепер вони покинули.
Тоді я вирішив, що жити мені немає ніякого сенсу. Я вийшов на вулицю. Довго блукав. Я дійшов до залізничної дороги. Став посеред неї і… Мене збив швидкісний поїзд. І от, я тут, у вас. Мені вже все-одно куди мене віддадуть. Мені важливо, щоб мої рідні потрапили до раю. А я якось і в пеклі потерплю.
Верховний Суд прослухав усі розповіді. Вони довго радилися і вирішили, що ці люди не винні у тому, що трапилося. Вони дали їм ще один, останній шанс. Вони повернули їм Життя.
Дівчину відправили у день, коли вона вирішила накласти на себе руки. Але зробили вони так, що поруч опинився її коханий. Проявилося, що дівчина з коляскою то його двоюрідна сестра, а не дружина, як вона думала.
Хлопця вони направили до його коханої у лікарню. Виявилося, що вона була жива. Це батькам так сказали лікарі. А вона жила!
Музиканта вони відправили найдальше, а ж на чотири місяці. Вони постановили, що так буде краще, адже він зможе ще щось змінити. Так і сталося. Йому вдалося врятувати і кохану дружину, і сина.
