Розділ №1:
Макс – біс потойбічного світу
Кремезний чоловік із довгими, як у козака, вусами невпевнено сидів за ма-леньким дерев’яним столом. Його права рука старанно виводила ангельським пером і без того жахливі літери на довжелезному пожовклому сувої. Вирячку-ваті сірі очі постійно мружились від слабкого світла однієї до половини згорілої свічки. Картопляний ніс постійно видихав гаряче повітря, а по розпеченому чо-лу стікали чергові краплинки брудного поту.
Роман постійно думав про своє минуле життя, і йому весь час увижалася ду-мка про те, що він ще не вмер. Але жахлива дійсність гострим ножем врізалася йому в самісіньке серце. Здавалося, ще якийсь місяць назад, він – водій швидкої допомоги перевозив тяжко поранену людину до лікарні. І от, пацієнт, втратив-ши безліч крові, починає помирати. Та Роман не допустив цього. Виявилося, що в нього та потерпілого однакова кров. Негайно зробили переливання, і нещасна людина вижила. Почуваючи себе героєм, Роман був на сьомому небі від щастя. Так він прожив декілька днів, але раптом, крокуючи вулицею, йому стало дуже зле. Обстежившись, лікар поставив діагноз від якого життя водія швидкої до-помоги перевернулося з ніг на голову. Усе пропало, і світ ставав цілковитою дурницею. А ці останні слова, прочитані з медичної картки, звучали неначе смертельний вирок невинному:
- У вас виявлено ВІЧ.
Відтоді Роман почав палити, уживав спиртні напої та наркотики. Ще через декілька тижнів покинув роботу. Проклинаючи ту не стерилізовану голку в машині швидкої допомоги, від якої він тоді й отримав цю диявольську інфек-цію, Роман придбав вогнепальну зброю. Останнім спогадом у його голові зо-стався він у нетверезому стані біля дзеркала з револьвером у руці. Потім гучний постріл і все... Безодня охопила зневірену людину, поглинаючи зламану душу глибоко в пекло.
Тепер він страждав, сидячи тут, у світі західного підземелля перед багато-томними архівами висотою в зріст баскетболіста, і довжиною в три футбольні поля.
Його покарання зводилось до того, щоб переписати всі ці папери на нові су-вої без жодних помилок. Шість раз по сто років уже минуло, а Роман усе писав. І ось – останній архів, після якого до нього повинна прийти темна сила, яка й скаже своє останнє слово.
Писалося важко, та незвичайні чорнила не закінчувалися. П’яні кривульки почерку поступово дійшли до середини сімдесяти сантиметрового сувою, а по-тім таким же повільним темпом закінчили довгоочікуваний архів. Коли Роман поклав на стіл перо, перед ним з’явився справжній, що не на є, чорт.
Демонічна істота була з довгим волохатим хвостом, гострими рогами, парою копит та густим чорним хутром.
- Хто ти? – миттєво спитав його Роман.
- Я твій провідник, - відповів той страшним хриплим голосом. - Ти підеш зі мною до Чорного володаря, і він вирішить твою долю. Більше нічого не питай, просто йди за мною.
Трипала рука з довжелезними гострими кігтями міцно схопила його за пле-че, і потягла в невідомому напрямку.
На зріст, чорт був такий самий як і Роман, але кістлява фігура, потойбічного створіння, чимось нагадувала померлому водієві швидкої допомоги кумедного дистрофіка.
Натомість, червоні очі провідника випромінювали ненависть, жадаючи як-найскоріше позбутися чергового мученика. Він ішов дуже швидко, і майже пе-реходив на біг. Чорт давно хотів піти по своїх справах, а тут його зобов’язали зайвою роботою, та й у той час, коли його інші потойбічні колеги вже давно за-ймалися своїми справами.
Босі ноги Романа кожного разу наступали на розпечене червоне каміння, та він на це не зважав. За багато років нещасний мученик давно звик до такого бо-лю, і тепер уся увага померлого концентрувалася лише на оточуючому просто-рі.
Вони йшли вздовж якогось довжелезного тунелю з високою стелею, на вер-шині котрої сиділи маленькі химерні створіння. Своїм зовнішнім виглядом ці істоти чимось нагадували земних кажанів або здоровезних ос, але їхні довжеле-зні жала були настільки гострими, що Роману вони навіть здалися ідеальними зубочистками для казкових велетнів про яких він колись читав у книгах.
Згодом його очі побачили яскраве жовто-червоне світло. Вони вийшли з ту-нелю, і опинилися на вузькому кам’яному мосту, який вів напівзігнутою аркою через довжелезну річку вогняної лави. Температура в цьому місці була настіль-ки високою, що навіть коротке хутро чорта не витримало, і потроху почало об-горяти та випромінювати неприємний запах смаженого курячого пір’я. Роман затулив носа.
Коли померлий та провідник дійшли до середини моста, до вух нещасного донісся пронизливий стогін багатьох грішних душ. Крик поступово зростав, а біля самого берега вогняної річки він став дуже сильним.
- Звідки цей звук? – не втримуючись від цікавості, запитав Роман у чорта.
- Я ж тобі казав – ніяких запитань! – грубо відповів він. – Це тебе не стосу-ється. І дякуй долі, що ти не один із них.
Чорт більше нічого не казав, але погляд водія швидкої допомоги краєм ока випадково побачив жахливу картину, від якої в нього на спині побігли мураш-ки. Справа в тому, що біля берега, у самій лаві, плавали страждальні душі по-мерлих грішників. Вони несамовито стогнали, а швидкоплинна течія, вогняної річки, несла їх кудись далі в цілковиту невідомість.
Так двоє потойбічних осіб перейшли через міст і опинилися в каторжній ча-стині пекла. Тут Рома бачив багатьох, схожих на чорта істот, які ходили з гост-рими ціпками, старанно наглядаючи за впорядкованим стражданням грішників. Деякі з них мали крила, і літали високо над головами інших. Вони підіймали розжарені металеві розп’яття, і силоміць прив’язували до них душі грішників, що сильно провинилися протягом свого життя. Інші просто наглядали за тим, як грішні люди повільно занурювалися в казани з кислотним окропом, а потім так само повільно підіймалися назад.
Структура пекла в системі покарань була організованою, і дуже розвинутою галуззю потойбічного промислу. Як потім зрозумів Роман, деякі душі багатьох страждальних людей після покарання знову поверталися на землю. Але біль-шість із них в основному піддавалися повному знищенню – розпаду. Після та-кого покарання, пекло отримувало велику кількість тепла, і могло зарядитися негативною енергією. Ця, так звана енергія, і була „заробітною платою” для всіх потойбічних істот.
Ще одним із багатьох джерел живлення пекла були несамовиті крики муче-ників. Первісно, кожна душа, що піддавалася знищенню зобов’язувалася прой-ти очищення болем, тобто, отримати певну міру катувань. Таким чином, чорти насолоджувалися своєю роботою та будь-що намагалися зробити ці крики го-лоснішими.
Після цього, провідник звернув направо, а потім різко штовхнув померлого Романа у вузьку щілину між двома скелями. Дорога, якою вони щойно пішли чимось нагадувала повзучу змію, а дрібне прохолодне каміння під ногами дуже радувало нещасного померлого. Ще через декілька метрів стежка роздвоїлася, і чорт знову звернув направо. Світло від вогняної лави сюди майже не потрапля-ло, але провідник добре орієнтувався в темряві, що важко було сказати про са-мого Романа. Він покірно йшов позаду поводиря та з усіх сил намагався не на-ступити йому на хвоста.
Темрява скінчилась, коли мандрівники вийшли на широке поле. Подекуди, там, крізь зморшкувату закам’янілу землю прорізалася лава. У повітрі пахло сажею та, як не дивно, пригорілими млинцями, а звідусіль знову долинали жах-ливі звуки грішного каяття. Тут мученики сиділи на високих дерев’яних палях, висіли на довгих стовпах униз головою та були прив’язані до шиї мотузкою. Поле катувань постало перед ними у всій своїй диявольській сутності: потойбі-чні наглядачі за померлими сумлінно виконували свою роботу, і душі грішників тяжко страждали.
Нарешті, стежка скінчилась. Чорт зупинився, розмірковуючи над тим, як би їм найшвидше дістатися Чорного володаря. Перед ним постало три шляхи. Пе-рший вів крізь печі розпаду, куди найчастіше віддавали душі мучеників для ці-лковитого знищення. Другий шлях був значно довший та описував великий гак навколо печей розпаду, прямуючи через розжарений центр пекла, аж до Чорно-го володаря. Третій – найнебезпечніший шлях був дуже коротким, але йшов крізь печеру вогняних равликів. Пекельні істоти ненавиділи непроханих гостей і тому постійно намагалися насолити кожному створінню. Вагаючись, провід-ник все-таки вирішив піти останньою дорогою.
Роман ще не знав, що саме чекає на нього в тій печері, та як правило, інтуї-ція його ще ніколи не підводила. Довгі вуса водія швидкої допомоги нервово трепетали, постійно сіпаючись від сильної напруженості. Стукіт серця збільши-вся, пульс значно прискорився, а коли очі втратили бачення світла – вони за-йшли в загадкову печеру. Темрява охопила померлого, і він більше нічого не розбирав. Чорт силоміць тягнув нещасного кудись усе далі й далі. Роману на-віть здавалося, що пройшла ціла година, хоча насправді минуло лише декілька хвилин після того, як вони пішли третьою дорогою. Усюди панувала тиша. По-декуди відчувався неприємний сморід палаючої резини. А, коли Роман зімкнув свої очі, та миттєво відкрив їх - над його головою вже палали тисячі маленьких вогників.
Дивовижне видовище спочатку захоплювало його, та потім стіни вкрилися такими самими вогниками, як і на стелі. Померлому стало цікаво дізнатися, що то насправді сяє, і він поволі простягнув руку, щоб доторкнутися до стіни пече-ри. У момент дотику загадкове сяйво не очікувано зникло, а потім, різко віді-рвалось від свого звичного місця, опинившись на великому правому пальці Ро-мана. Наступне, що він відчув - це була пронизлива біль. Загадкове сяйво хутко залізло йому під шкіру, роздираючи її, і одразу ж почало їсти сире людське м’ясо.
- Що це? - він не встиг доказати своїх слів, так як у наступний момент ціла зграя вогняних равликів відірвалась від стелі та стін, атакуючи чорта, і нещас-ного померлого.
Обоє мандрівників закричали від несамовитого болю. Рани, куди в’їдалися ці істоти почали горіти, а через декілька хвилин, провідник та мученик загорі-лися яскраво жовтим вогнем. Роману було дуже неприємно, його кров запікала-ся на ще не з’їденому лівому оці, руки, як і все тіло, повністю покрилися по-лум’ям та круглими дірками.
- За мною! – вигукнув чорт, біжачи в невідомому напрямку.
Тепер за ним було легко йти. Він горів, і вся печера освітлювалася світлом. Роман відчув неприємний хрускіт у власному черепу. Це означало лише одне - вогняні равлики вже долізли до його мозку. З рота пішла слина, легені кровото-чили, серце насилу цокотало в грудній клітині, печінки, так само як і нирок не стало. Равлики з’їдали майже все. Роман хотів кричати та язика він втратив ще, коли йому відгризли пальці правої руки.
Чорт перший вибіг із триклятої печери та миттєво стрибнув у невеличке озе-рце вогняної лави поблизу виходу. Його супутник зробив те саме, після чого фі-зичне тіло померлого занурилося у в’язку розжарену рідину, і моментально пе-ретворилося на згусток попелу.
Тиша оповила всю навколишню місцевість. І тільки скелет лівої руки чорта, ледве втримуючись на плаву, якимось дивом залишався цілим. Минуло декіль-ка хвилин після того, як єдину дрейфуючу рештку провідника прибило до бере-га. Кінчики скелетних пальців доторкнулися до твердого пекельного берега, і поступово почали рости, відроджуючи все тіло загиблого чорта. Спочатку, на світ, з’явився скелет плеча, потім ребра, хребта, голови й хвоста. Після цього чорт обріс м’ясом, шкурою та вкрився густим чорним хутром.
- Не слід нам було йти цією дорогою, - обурено сказав він сам до себе, по-глядаючи на згорілі рештки пекельних равликів у вогняному озері. – Тепер до-ведеться виловлювати цю прокляту душу, - провідник підійшов до лави, став на коліна й хутко занурив до озеро руки. Минуло лише декілька секунд після того, як його рук більше не стало. Але, коли чорт зробив для себе невеличку перерву, руки відросли знову.
Наступного разу він не став робити необачних кроків. Обійшовши вогняне озеро декілька разів, розум провідника приблизно дізнався в якому саме місці плаває грішна душа Романа. І, зібравшись із духом, чорт ускочив у пекельне озеро. На цей раз, він зник повністю. Його руки за тривалі секунди встигли на-мацати душу померлого та з усієї сили виштовхнути її на берег. Потім провід-ник розчинився в жовтій каламуті, і каменем пішов на дно. Та наступної миті, долаючи лютий біль, він все-таки зміг вистрибнути з розжареної пастки, призе-млившись точнісінько на те саме місце, де й стояв раніше.
Поглядаючи на самого себе, чорт відчував у собі деякий дискомфорт, адже все, що від нього залишилось після купання в такому озеру був лише власний скелет та засмажена на ньому темно-червона кров. Цього разу, щоб повністю відновитися йому знадобилося набагато більше часу аніж раніше.
Так минуло декілька хвилин. Роман, у напівпрозорому стані, безпомічно ле-жав на твердій землі та весь час дивився вгору. Фізичного тіла він лишився де-кілька секунд назад, і це його дуже пригнічувало, але разом із цим пекельні ра-влики також зникли, що, звісно, хоч, і не сильно, та все-таки радувало нещасно-го померлого.
- Усе ще існуєш? – дещо пригнічено мовив провідник, підходячи до душі Романа. – Ну, що ж, ходімо, - він хутко вхопив напівпрозору руку водія швид-кої допомоги й незграбно потягнув за собою. На цей раз померлий опинився в ролі нікому непотрібного вантажу, який просто тягнули за собою по землі, не-мов якусь зовсім непотрібну іграшку.
Мандрівники з радістю оминули вогняне озеро десятою дорогою та напра-вилися далі вздовж невиразної стежини, заплутано ведучої до головної цілі їх-ньої подорожі. Трохи згодом Роману пощастило перевернутися на бік. Його очі жадібно поглинали слабке навколишнє світло, уперто роздивляючись усе те, повз що силоміць протягував померлого швидко крокуючий провідник. Нещас-ний бачив чиїсь ноги, потім голова Романа натрапила на круті сходи, після яких, він угледів відчинені двері та просторий мармуровий зал.
- Вітаю Вас, вартові, - Роману почувся голос чорта, який дуже ввічливо при-вітався з якимись істотами. – Я до Чорного володаря, несу йому померлу душу для того, щоб він вирішив її подальшу долю.
- А, зрозуміло, - відізвався чийсь охриплий голос у відповідь, - тоді проходь.
Провідник щиро подякував та, прихопивши із собою страждальну душу, пі-шов далі. У цей час померлий рахував та уважно дивився на порепані сходинки, по яким його тягнули нагору. Він не міг нічого сказати чортові, не міг поворух-нутися, чи бодай кліпнути оком. Усе, що від нього залишилося після вогняних равликів загинуло в озері. І от із такою думкою нещасний терпеливо очікував свого останнього вироку.
На п’ятдесят четвертій сходинці підйом закінчився, і чорт, вільною рукою, з легкістю відчинив ще одні двері. Потім він затягнув до середини й душу Рома-на, поставивши ту на коліна.
- Схили свою недостойну голову перед найчорнішим з-поміж найчорніших, - сказав провідник, приймаючи таку саму позу, як і померлий.
Чорту було легко казати, та от Роман аж ніяк не міг схилити своєї голови. Він просто стояв на колінах, дивлячись лише прямо на порожній кришталевий трон.
Інтер’єр зали чимось нагадував Романові середньовічні фільми. Колись він так любив дивитися їх у дома, комфортно сидячи на м’якій рідній канапі, коли ще був живий. Висока темно-зелена стеля, та ряди сірих колон не дуже вдало поєднувалися із чорною підлогою. Хоча для пекла це не мало ніякого значення. Чорний володар у цій залі приймав лише грішні душі, обираючи їм на власний розсуд подальшу долю.
- Ти затримався, - несподівано для чорта почувся голос на троні. – чому так довго? Чи ти хочеш розгнівати мене?
Чорний володар з’явився так швидко, що Роман трохи перелякався, а по йо-го грішній душі побігли холодні мурашки.
- Я ненавмисно, - каявся провідник, - це все зробили ті кляті равлики. Щоб їхні душі ангел забрав.
- Не виправдовуйся переді мною! – голос володаря став трохи сильнішим. – Ти прекрасно знав, що можна було б обійти ту печеру.
- Так, Ваша, високосте. Але…
- Ніяких - але! Ти винен у тому, що я чекав на тебе зайві три хвилин.
- Пробачте, - майже шепотом мовив чорт. – Більше такого не повториться.
- Ти каєшся, у той час, коли в мене стільки справ! Запам’ятай – якщо таке ще раз повториться, ти підеш у вигнання. Зрозумів.
- О, ні, мій володарю, - провідник ударив чолом об підлогу. – Прошу Вас, не потрібно казати таких слів. Я все виконаю, тільки попросіть.
- Гаразд. Кого ти там до мене привів?
- Це грішник, Ваша високість, він помер, скоївши самогубство. Головна про-вина – це куріння, уживання алкоголю та наркотиків. На даний момент пока-рання в нього закінчилось.
- Гаразд, - зупинив його володар. – Мені досить цього. Я знаю, що з ним ро-бити, але для цього померлому знадобиться фізична плоть.
- Я зрозумів, - посміхаючись, кивнув чорт. – Усе зроблю, - руки провідника напружилися, і почали нервово здригатися.
Померлий обріс білосніжним скелетом, укрився людським м’ясом та налив-ся багряною кров’ю. На останок у нього відросло колишнє волосся та шкіра.
- Усе! Готовий. Майже як новісінький.
- А одяг? – володар із презирством подивився на померлого.
- Вибачте, зараз зроблю, - провідник клацнув пальцями, і Роман опинився в тому вбранні, у якому його проводжали в останню путь на землі. – Тепер точно все.
- Так ти молодець, - погодився Чорний володар, - але на черзі треба виріши-ти його подальшу долю.
- А можна мені знову до людей?
- Хто ти такий, щоб перебивати володаря? – гримнув на Романа чорт. – Він сам вирішить твою долю. А на землю за останню тисячу років у нас ніхто ще не повертався.
- Отож, - продовжив Чорний володар, - твоя душа скоріше всього піде на розпад, та первісно, я хотів би дати тобі шанс зостатися тут, у пеклі. Я всім даю такий шанс. Ось моя умова: перед тобою постане моя темна охорона, перемо-жеш її – станеш бісом потойбічного світу, ні – душа піде на розпад.
- Ще нікому не вдавалося перемогти охорону найчорнішого, - посміхаючись, додав чорт.
- А мені дадуть якусь зброю? – зневірений голос мученика звучав дуже тихо.
- Ні, - відказав Чорни володар і засміявся диявольським сміхом.
Саме в цей час Роман зміг досконало роздивитися того, хто сидів на кришта-левому троні. То був дещо загадковий блідий чоловік із довгим сивим волоссям та худим овальним обличчям. Його темно-червоні вуста нагадували клоунську посмішку, але ця посмішки аж ніяк не була життєрадісною. І якщо придивити-ся, можна було побачити, що там таїлась вся злоба, справжня ненависть та ціл-ковитий хаос. Зелені очі Чорного володаря також випромінювали зло, а холод-ний подих зводив нещасного померлого з розуму. Він був одягнений у синю мантію, яка поблискувала дрібними діамантами та золотою вишивкою, а на но-гах мав яскраво-червоні черевики з натуральної шкіри дракона.
- Приготуйся, - продовжив він. – Перед тобою постане тяжке випробування, а ми із чортом будемо насолоджуватися цікавою виставою, у якій вирішувати-меться твоя доля. Суперником для тебе я оберу померлого Рагдая, він давньо-руський берсерк, що колись сам ходив битися проти трьохсот воїнів. Тоді він знищив своїх суперників до одного, але згодом помер від тяжких ран. Зараз, він - капітан моєї темної охорони. Твої шанси оцінюватимуться, приблизно, як один до ста. Використай цей шанс із розумом, якщо, звісно, зможеш, - Чорний володар махнув рукою, і перед ним з’явився двометровий воїн із великою гост-рою сокирою в руках.
- До Ваших послуг, - сказав той басовим тоном.
- Як і завжди перед тобою мученицька жертва - знищ її для мене.
- З великим задоволенням, - промовив Рагдай, повертаючись до Романа. – Сьогодні проллється твоя кров.
Водій швидкої допомоги ще ніколи не бачив таких людей. Могутня статура була значно більшою аніж у нього, а руки, здавалось, з легкістю могли б розча-вити його маленький примітивний мозок за лічені секунди. Окрім цього, воїн мав довгу бороду та дикий погляд голодного звіра. Від самої тільки думки, що з ним доведеться битися в Романа душа тікала в п’яти. Але битва вже почалася й іншого варіанту, аніж перемогти, померлий не бачив.
Рагдай підняв сокиру та із криком кинувся на нещасного мученика, який у свою чергу швидко розвернуся та побіг тікати куди очі бачили. Він жваво про-майнув повз дві колони, та дивом залишився цілим. Потужний удар воїна роз-бив товсту колону на багато уламків, промайнувши скроню Романа на відстані декількох сантиметрів. Потім охоронець Чорного володаря знову повторив свою смертельну атаку, але й на цей раз промахнувся. Роман, не очікуючи того, випадково перечепився через власну ногу й упав за мить до того, як над його головою промайнув черговий удар Рагдая.
- О це так професіоналізм..., - чорт не втримався від захвату щойно побаче-ної картини. – Ще нікому не вдавалося встояти проти двох атак берсерка.
Упавши, водій швидкої допомоги почав якнайдалі відповзати від озброєної загрози. Та коли в повітрі почувся роковий свист падаючої сокири, він блиска-вично відкотився в сторону. Рагдай розлютився не на жарт. Його сокира вже в третє промахнулась, на цей раз, глибоко застрявши в чорній підлозі. У помер-лого з’явились зайві три секунди, за які він устиг підвестись та повернутися об-личчям до своєї смерті.
Воїн стояв впритул до Романа та кидав на нього зловісний спопеляючий по-гляд. Померлий відповідав йому тим самим, але глибоко в душі нещасний му-ченик дуже боявся втратити рідну душу. Від цього руки померлого, як і його вуса постійно здригалися, невільно сіпаючись у різні сторони.
- Ось і все, - повільно вимовив Рагдай, проводячи по своєму язику краєм го-строї сокири. – Кінець тобі, жалюгідний смертний. Твоя душа піде на розпад.
- Дивись! Там вогняний равлик! – миттєво збрехав водій швидкої допомоги, показуючи вказівним пальцем на стелю позаду воїна.
- Де? - швидко спитав Рагдай, повертаючись спиною до Романа. Але коли він знову подивився на мученика, його там уже не було.
Померлий біг до виходу з усіх сил. Ноги швидко перебирали підлогу, немов би хотіли побити світовий рекорд зі стометрового забігу. Та не встиг він добіг-ти до дверей – рука воїна міцно схопила його за спину, і з усієї сили кинула до долу. Потім Роман відчув гостру біль після нищівного удару ноги в область нирок. Рагдай нахилився над водієм швидкої допомоги, підняв його голову за волосся та, щосили вдарив об чорну підлогу. Зі зламаного носа мученика поте-кла рясна кров, але берсерк на цьому не заспокоївся. Схопивши за ногу нещас-ного, воїн розкрутив покалічене тіло, відкинувши на декілька метрів від себе.
- Тепер ти точно помреш! – вигукнув він, підходячи до своєї жертви із соки-рою.
Роман дивився на нього й важко дихав. У чоловіка не було навіть щита, щоб бодай відбити пару ударів ворога. Та жага до життя не покидала мученика, на-віть після того, як він загинув, наклавши колись давно на себе руки. І от настала його остання мить існування. Воїн, як ворон над кров’ю, навис над ним, підняв сокиру та хотів, було, убити Романа, але не зміг, бо той хутко, не підводячись ударив, берсерка кулаком у пах. Такого підступного повороту подій не очікував ніхто. Рагдай зігнувся й упустив сокиру з рук.
- Це тобі, щоб не розслаблявся, - грішник повільно піднявся на ноги та по-тужним аперкотом зарядив воїнові в щелепу. Наступної секунди він схопив ле-жачу на підлозі сокиру. – Не слід недооцінювати водія швидкої допомоги, - піс-ля своїх слів, Роман опустив зброю воїна точнісінько у вороже серце. Рагдай здригнувся й помер, а його душа вилетіла з неживого тіла.
- Геніально! – захоплено вигукнув Чорний володар. – Просто фантастично. Такі люди мені й потрібні на служінні. Максимальна робота за максимальних можливостей – молодець. Я тобі навіть ім’я нове подарую – Макс. Тому що ти виконав цю роботу дуже добре. Отож, віднині, ти будеш бісом потойбічного світу, - клацнувши пальцями, Роман, став на декілька сантиметрів вищим, його рани загоїлися, тіло набуло більш виразної статури, а зі скронь вилізли невели-чкі чорні роги. Вуса, як і всі шрами зникли. – Максе, ти готовий заприсягтися мені у вірному служінні?
- Ну, взагалі-то... А була не була. Так, я готовий.
- Чудово. Із цього моменту в тобі тектиме потойбічна сила. Я прирікаю тебе бісом першого рівня, і все своє подальше існування ти підійматимешся по соці-альній драбині вгору. І, якщо пощастить, зможеш стати моєю правою рукою. Але це якщо, а поки чорт покаже тобі твою першу роботу.
