ЗИМОВА КАЗКА
Зворушливий сніг сьогодні сповивав чорнозем. Я ловив руками сніжинки, намагаючись підпорядкувати їх собі й своїм законам, але вони танули на моїх долонях, перетворюючись на криваві калюжі, дуже схожі на хмаринки у дитинстві.
«Хто сказав «ні»? - засвистів вітер, плутаючись у чорному серпанку зимової ночі.
«Це – ми...» - простогнало позавчорашнє листя, поховане під білим безгомінням моїх слідів, що нахабно випередили мене та зникли за герпесним горизонтом порожньої кімнати. Ялини, потріскуючи від холоду, усе глибше й далі ховаються у нори, вириті здоровезними зеленими лапами.
«Ми не хочемо бути зрубаними!» - пищать ялини та молоді сосни, але я не розуміюсь на мові птахів та головоногих молюсків, тому моя сокира смілива аж до божевілля.
Усі люблять казки, особливо діти. Органічно зливаючись зі стінами вони радіють безжиттєвій ялинці, яка ніколи не зможе їх вкусити своїм пластмасовим поглядом.
Усі люблять казки...
(якось у січні 1993 року)
МАТРОС КАЛІГАНОВ
Матрос Каліганов крокував по ранковим калюжам. Його ковані чоботи чавили щільний туман провулків та безлюдних тротуарів. Сутінки нітилися та щезали, боючись зустрічі з цією статечною фігурою.
Його можна було порівняти з північним вітром, але північний вітер програвав цій людині в суворості. Він був схожий на брилу сірого мутного льоду, але лід був занадто крихким. Здавалося, що його тіло нап`ято на жорсткий металевий каркас, який утримував на собі інші частини дивної, але життєздатної системи, захованої під засмальцьованим бушлатом. Його очі дивилися усередину, прагнувши розібратися у потоці іржавих думок, що хаотично метушилися у напівпорожньому черепі. Найбільш вдалі та привабливі з них застигали у вигляді сталактитів, які утворювали світогляд матроса Каліганова.
Дохлий щур з деформованим хвостом намагався перетнути смутну бруківку, але послизнувшись він був розчавлений порожнім, та від того не менш важким чобітом,
що ніс у собі заряд бадьорості та самозаглибленості.
Матрос Каліганов марив, намагаючись вийняти багнет зі свого відважного серця, слабкий стук якого губився у складках ранкового туману.
3.01.1993
