Макс був з нашого двору, але навчався в сусiднiй школi й був молодше за мене на два роки, а це ну дуже велика рiзниця у вiцi для школярiв. Його образ у моїй пам’ятi складався з двох згадок. Перша – худий десятирiчний хлопчисько на все горло матюкає когось на вулицi, а з вiкон повисовувалися всi сусiдки й хором лають, тобто присоромлюють, його. Друга – пiдлiток, вже не такий галасливий, iз зачiскою «пiд нуль», їде на велосипедi з нашою компанiєю на пляж. За нами бiжить його кумедна бiла собачка. Ця поїздка стала моєю останньою спробою навчитися пiрнати з пiрсу сторч головою (хiба не ганьба жити на морi й не вмiти цього?). Макс старанно показував технологiю процесу, але незабаром я вiдбив собi живiт i заприсягнувся на вiки вiчнi стрибати виключно «солдатиком» та «бомбочкою».
Отже нема нiчого дивного в тому, що я не впiзнав у довговолосому юнаковi в чорному убраннi, що зустрiв нас на ґанку монастиря, Макса. Хiба що худий такий як i ранiше.
До нас в монастирi поставилися так начебто я й Роман щотижня тут гостюємо: спокiйно, майже не звертаючи уваги. Добре, не дуже приємно почуватися зайвим. Ми спробували чимось допомогти по господарству. Приготували примiщення для паломникiв, якi завжди стiкаються на Великдень. Справжнiх, а не таких як ми – два студенти напiдпитку.
Того року Великдень припав на початок травня. Це була межа, за якою треба вже починати писати курсовi та обережно, не травмуючи себе, думати про грядущу сесiю. Заздалегiдь для освяткування останнiх безтурботних днiв планувалися шашлики. «Шашлики» - всiм вiдомий евфемзм, що означає триєднiсть: горiлка, м’ясо i дiвчата – мрiя кожного студента. Для мiсцевих студентiв проблемнiсть вищезгаданих компонентiв щастя була не такою гострою: перший компонент було за що купувати та й розпивався вiн з тими ж гуртожицькими колегами; другим, дяка батькам, були забезпеченi й навiть подумували про веґетарiанство; щодо третього, якщо твоя дiвчина не поїхала вчитися в iнше мiсто, то все було просто супер.
Проте цього разу травневi шашлики з’їдалися без мене.
- Їдьмо в монастир на вихiднi! – життєрадiсно запропонував Роман, коли ми йшли з останньої пари.
- Куди?
Роман – мiй колишнiй однокласник, а тепер однокашник – був войовничим атеїстом. Правду сказати, з минулої сесiї я його не бачив – очевидно я бував на тих парах, якi прогулював вiн i навпаки. За цей час його релiгiйнi погляди могли змiнитися, але ж не так кардинально.
- Сподiваюсь, монастир хоча б жiночий.
Жарт, звичайно, бородатий, але з ним i не такий проходив. Головне, щоб потiм вiн вкотре не переказував тобi твої ж анекдоти.
- Нi, - зареготав, - монастир чоловiчий.
- I що ми там забули?
- Ми – нiчого. Дивно, що там Макс забув. Що не знав? У нього там послух.
Наступного дня, в суботу, ми першим ранковим автобусом приїхали в село, за п’ять кiлометрiв, вiд якого був розташований монастир. Поки перлися туди пiд дощем, ми дiйшли до висновку, що Макс тут забув, точнiше, знайшов – вiдмазку вiд армiї.
Ченцi були настiльки люб’язнi, що вiдпустили Макса прогулятися з нами. Мiсцевiсть була чарiвною. З ґанку монастиря, що представляв собою декiлька будiвель з церкiвкою, оточених пагорбами з невеличким лiсом, вiдкривався чудовий вид на заросле озерце та гору вдалинi. Розвиднiлося, i озерце вже не здавалося таким моторошним, як пiд час дощу. Було чути дзюркотiння джерельця – неодмiнного супутника всiх монастирiв. Сонячне промiння гралося на золотому куполi церкви.
- Подобається тобi тут, Максе? – спитав я.
- Авжеж. Бачите ми тут нову церкву будуємо. Люди з сусiднього села нам допомагають. Шкода, що потрiбно їхати в бурсу, й без мене будуватимуть.
Тут ми провокацiйно запропонували йому випити з нами пиво, але вiн вiдмовився, мовляв, пiст. Отже про вiдмазку вiд армiї не йшлося. Втiшило, що не було в нього релiгiйної солодкавостi, яку я боявся побачити.
- У нас в аудиторiї сидiння стiльцiв пiдбитi поперечинами. Одного разу питаємо пофесора богослов’я, а чи не є нашi лекцiї, таким чином, знехтуванням хреста?
- В нашому технiчному таке й на думку нiкому не спало б.
- Нам бiльше теж. Ми всю решту лекцiї слухали стоячи.
Потiм Роман вчинив Максу допит з релiгiйних питань, до якого я не долучився, але з цiкавiстю прислухався, оскiльки весь багаж мого тодiшнього знання про релiгiю складався iз почерпнутого з пiдшивки журналу «Наука и религия» за 1990 рiк, прочитаної, щоправда аж до «титли, нiже тiї коми».
Нам видiлили горище над трапезною, щоб переночувати. Коли я злiз звiдти, то побачив на дворi кiшку. Нiколи б не подумав, що тут їй дозволять мешкати. Поки я її гладив, почув як з-за дверима якийсь чернець порпається на кухнi й щось приспiвує. Я вiдрiзнив у спiвi слово «алiлуя», i оце вразило мене найбiльше. Людина, очевидно, справдi живе цим. Видається, до цiєї митi я ще пiдозрював якусь мiстифiкацiю, як би дурнувато це не звучало.
Подiбна iсторiя сталася з однiєю моєю знайомою, що приїздила у Львiв до родичiв. З нею розмовляли росiйською, i вона була впевнена, що тут так все чинять, а українцями є лише зовнi, зi впертостi. У зворотньому її переконала одна подiя на Ринку. «Ей, хто там квiти поливає?!» - почула вона якось крик хлопця, що обурено дивився вгору. Так варто залити воду за комiр, i можна дiзнатися якою мовою думає людина, а заодно переглянути своє ставлення до деяких аспектiв життя.
Макс здивувався як побачив кiшку в мене на колiнах.
- Вони в нас ледь не здичавiли. Привiз iз собою один приїжджий кошенят i залишив.
- Приїжджий?
- До нас постiйно приїжджають. Є такi, що залишаються на мiсяць, пiвроку. Деякi щороку повертаються. «Блаженнi вбогi духом». Менi здається, самогубств було би менше, якби люди побували хоча б раз у таких мiсцях. В цьому притулку можна пересидiти лихий час, а потiм повернутися. - сказав Макс задумано i вже iншим тоном продовжив. – Та й проживи тут з нами. Ченцi не балакучi. Вино є, але небагато його тут поп’єш. I посту потрiбно дотримуватися. У ченцiв, взагалi, виразка шлунку – професiйна хвороба.
Ввечерi зiбралися паломники – переважно мешканцi сусiднього села. Перед Всенощною Роман принципово завалився спати, я ж витримав лише годину задухи вiд юрби та ладану, спiву священика, якому вторив басок Макса.
Вранцi ми попрямували повз чергу паломникiв, що скупчилися довкола джерела, до гори, яку було видно з монастиря. Вдень були вже бiля пiднiжжя. Близько вершини ми з Романом побiгли наввипередки. Макс спокiйно пiднiмався. На верхiвцi пообiдали пасками та яйцями, принесеними селянами ченцям, та монастирським вином. Дивилися на орла, що кружляв над лiсом. В мiстi орла не побачиш, тим бiльш згори.
- Чому не наздоганяв? Сан не дозволяє? – знову почав прискипуватися Роман.
- Нi. Розумiєш, я ще у школi розлюбив змагатися. Якось протягом мiсяця навмисно програвав у всi iгри. Пiддавався, щоби навчитися гiдно тримати удар, з достойним виразом обличчя. Але коли я настiльки опанував себе, зi мною щось сталося. Не те, щоб втратив iнтересу до процесу. Я й тепер iз задоволенням зiграв би на комп’ютерi. Проте з людьми було не так. Я почав боятися перемогти, зiпсувати чийсь настрiй. Таке почуття, немов вкрав цю перемогу. Натомiсть сподобалося ходити на «качалку»: будуєш своє тiло, спiлкуєшся. Отак я почав уникати iгор.
- I доуникався. Аж до монастиря, - буркнув Роман.
- Максе, ну я розумiю, що про дарвинiвський природний вiдбiр говорити з ченцем, тобто послушником немає сенсу. Але ж визнай, що людський свiт – це суцiльна конкуренцiя. Якщо ти уникаєш її з жалостi до переможених, чи ще через що, то це твоє упокорювання – найпростiший шлях. Йдеш без зайвих зусиль, - напав вже я.
- Ага, i, до речi, ти погорджуєш свiтом. А гординя у вас поки що смертний грiх, чи не так? – вдарив з релiгiйного фланґу Роман.
- Ну що ж, пам’ятаєш, як старець Зосiма найбiльш за все боявся, щоби його велика покора всiм не означала, насправдi, великої зневаги до всiх. Я думаю, кожний чернець вiдчуває щось схоже, хоча шлях цей, дiйсно, найпростiший. I за це часом буває соромно за себе.
- Злiзаємо. Достоєвщина починається, - скомандував Роман.
У пiднiжжя гори ми попрощалися з Максом i пiшли в напрямку села.
- Вони непоганi люди, хоч i ченцi, - сказав Роман. – Дозволили нам переночувати, прогулятися з Максом. Я б на їхньому мiсцi вигнав нас геть. I шкода, що монастир – чоловiчий, а не жiночий.
- Покорись, сину мiй. А ти, я бачив, зi святого джерела воду в пляшку набрав. Щось вiдмолюватимеш?
- Я родичам. Вони просили, - виправдовувався Роман.
- Атеїст зi святою водою в рюкзаку! Чого тiльки не зробить з людиною Великдень.
Наступного Великодня Роман знову запрошував мене в монастир. I хоча я спромiгся за цей час прочитати «Новий Заповiт», а отже був трохи бiльш пiдготований до поїздки, але в додаток до цього я був пiд враженням вiд теж недавно прочитаної чеховської «Княгинi», й менi не хотiлося ототожнювати себе з людиною, що реґулярно вiдвiдує монастир задля розваги. Найпевнiше тому я бiльше там не був, а можливо i тому, щоби зберегти й не псувати в пам’ятi найцiкавiший в моєму життi Великдень.
