ВУЛИЧКА — ВУДОЧКА
Бісова сила мене полюбила.
Бісова сила в хату залетіла.
Поруч сідає, спати заваджає
Манить рукою, кличе за собою:
“Гей, полетіли разом зі мною”.
група “Вій”,
пісня “Бісова сила”
Знаєш, спочатку мені здалося, що я підлітаю, а потім кудись падаю і лечу знову... Або й просто по вуха у воді — хилитаюсь вправо-вліво. Звідки ці звуки гортанні? І чому я тут? А ти — хто? Не відповідай — сама знаю, що ніхто. Я не можу ніяк позбутися (вийти, вилізти, вилетіти, вискочити) з діапазону цих звуків. Зішкрябую їх зі себе, (струшую, стріпую, здираю, вимітаю)... А ти стоїш собі, як муміфікований (маміфікований) і лупаєш очиськами. Думаєш, я вже зовсім загальмована, так? Гортанні звуки переходять у жіноче скимління, а потім різко уриваються.
Так, я сама винна, що припленталась сюди, де порядні люди не ходять. Що? Ти ще й зі мною вітаєшся! Так тобі, ніхто, і треба! Голос у тебе якийсь підозріливий — улесливий такий, котячий. Може, уже якесь компотне зілля пригрів на газі?
О! Тепер я можу сісти — попустило мене, як від зміїного чару. Ну і усмішка в тебе — як у маньячини якогось... (Кажуть, там у комірчині він тримає гумову ляльку для фіззарядки... Надувну таку, велику, на мене схожу). Переступаю через барикади книг, касет, газет і думок. Все тут перемішане абияк — є багато шансів упасти ненавмисно.
Ну, добре... Давай уже свій компот... Спека така, що труси до крісла прилипають... Хочеш сказитися? От зараз надіп’ю трохи того твого компотику і сам побачиш, що із тебе лишиться... Жменька попелу — і то у кращім випадку. Достатньо лиш узяти смітярку і все гарненько вимести. А ще можна ритуальний сеанс улаштувати — дочекатися вечора, аби навіть власного носа не було видно і... загадуй своє останнє бажання, поки я ще добра.
По моїх жилках проходить виробничий струм 380 вольт. Спалюю блоки живлення, бажання, потреби і цілі системні установки. За бажанням можу шкодити сусідам та їхнім ворогам. Ні, це не оголошення, а звичайнісіньке відьомське попередження. Мало там чого тобі зараз заманеться... Але попереджаю: нікого я не чіпаю. З етичних міркувань. Може, із власних переконань. А так — все чітко...
Ти боїшся зазирнути мені в очі? Ну й дарма. Із твого вікна тебе й так ніхто не побачить. Та й ніхто не пробачить. А я тихенько прихилю двері о пів на одинадцяту і почимчикую на зупинку. Ще встигну помитись перед сном. Сидітиму собі у ванні та й думатиму, як там порожньо зараз, тихо і... незачинено. Компотик, мабуть, уже вистиг.
Першим з’явиться до тебе сантехнік з водозбуту, почне краники викручувати, затички ставити, труби нівечити. Потім припреться якась голодна сучка і безсоромно лазитиме у холодильник. А що там уже мало що залишилося — хіба що твій славний компотик — то вона його нажлуктиться, а потім почне до кожного перехожого чіпатися із дурними (воістину, собачими) запитаннями... Ну, а вже наостанку прижмандьориться бритоголовий сусіда у чорній футболці — він увесь час вислуховував та був у захваті від того, як ти старанно робиш фіззарядку — та й забере твою гумову кралю собі на дачу, щоб не було страшно самому спати. Звичайно, дружині та дітям пояснить, що це такий новий надувний матрац для плавання у межах ванни... Теж мені, майстер спорту! Ну, та й діти захочуть собі теє... Повиростали ж... Ти ж знаєш, які діти тепер скороспілки! Пальця в рот не клади — одразу гамбургер!
Хочеш, нашлю на твоє житло вічний морок? Туди точно ніхто не поткнеться — забракне духу. А ти сидітимеш у своєму кріслі--качалці та й медитуватимеш... із компотиком у руці. А може, і гумовою лялею на колінах... І так добре вам удвом — як Левкові із дурком.
Добре, не буду така жорстока — не можна ж так меланхоліків страшити, правда? Самі страхані — що нівроку. Їм би отак все життя з гумовими лялями жити, компотиками їх поїти... Барбіями називати. Варіант другий: не питиму компотику, не слухатиму дурних звуків, а піду вчасно. Прозаїчно — навіть трішки сумовито. Так, щоб тобі не було щемливо — наче так буває щодня, щогодини, щомороку. А дарма ти не хотів послухати касетки групи “Вій”. Ой, дарма...
Зміна декорацій діє на тебе, як погода на металевий паркан. Так би теє та сеє, та ще й тойво, аж на десять років уперед. Аби твої ненароджені діточки під ногами не крутились, то б і дощу не падало. Та що ж це мені верзеться? Ну, все — па-па, я полетіла. І хто тобі винен, що навіть у так погоду ти не зачиняєш кватирки!?
ВСЕ ЗАБУТИ І ЗАСНУТИ
Очі відьми, мов зорі.
Її чорні очі ніби роси прозорі.
Наче морок безодні.
Наче морок безодні.
група “Вій”,
пісня “Очі відьми”
Якось вітер теплий дмухнув, обдав мене запахом сіна і перестиглого дня. Земля врізалась кліщем у небо — годі й витягти. За вухами дзвеніла дримба — позіхайлики... Мережанка кроків падала позад мене. Вгору та вниз — хоч видно, що залишаєш по собі, не те, що рівнина.
Вимріяний сінокіс і трішки даху, щоб від дощу зеленого сховатись, кинути сонцю через плече: “Нині так мало барв на твоєму обличчі. Невиспане ти якесь, як лінива коханка...”
Якби мені дали багато-пребагато ниток, я б вибрала серед них тільки ті, що вечір мережать — чарівні, самозмінні. Такі, що в руках кольори міняють і ніякій силі на вмовляння не піддаються. Тчеш собі одне, виходить друге, а залишається третє. Варто лиш повернути боком до світла.
На обрії з’являється велика, але вельми розмита жіноча сильветка. Маячня якась... Мара. Комета. Знак. Видіння. Груди її здіймаються високо, наче дихати не має чим. Груди пишні, округлі, а між ними — молодий Місяць на вольфрамовім ланцюжку. Хилитається від важкого неземного подиху. Сіно ворушиться само собою, ніби тисяча миишей у нім заметушилась... тисяча, дві, три — безліч.
Дихає Мати Неба, дрижить між грудьми молодий Місяць на вольфрамовім ланцюжку. Падає птах, як велика темна пір’їна — вертляво, легко, без спротиву.
Розкриває Мати очі, сипле зорі золоті. Я таких ще не збирала ані разу у житті. Губи шепотом зайнялись — ворушаться без жалю. Я нікому не зізнаюсь, як я ніч оцю люблю. Пахне сіно, плачуть зорі, Місяць терпне і мовчить. Я зберу тебе в долоні — я зітчу цю дивну мить як не травами, то снами. Чи тобі не все одно!? Я — щоб плакати зірками упаду на вогке дно. І тоді невдячі люди перестрашаться її. Буде вічність — відьма буде. І в очах по дві зорі...
УБОГІ ТУТ НЕ МЕШКАЮТЬ
Дико заволав поганський бог,
Темне пекло грає болеро.
Очманілі звірі завелись у танці.
Божевільні моляться жінки.
Стискають мечі чоловіки...
група “Вій”,
пісня “Зкрутило небо колесом”
Які ти знаєш танці? А Такі, щоб стискали груди і забивали дих? Ну, то може, такі, щоб від них голова крутилась довкола своєї осі? Та все ж — чуєш, які ти знаєш танці?
Слизько по траві — мулько тут, зозулям по коліна. Мої думки плодяться, мов волохата гусінь: непомітно, але багато, красиво. А потім думки мої живляться листочками та чужими ідеями. Деякі стають волохатими метеликами... Кому як щастить. А я малію до чайної ложечки. Це — від того, що втікати уже немає куди. Затопчуть своїми стереотипами, замажуть своїми поглядами, обтяжуть своїми примітивностями. Попереду й позаду — всюди тісно. Я така маленька, що мене можна сховати у вусі вітру. Під гучне болеро я втечу. Навіть не прощатимусь — бувайте, пуголовки, народжуйте свої нові страхи, а потім видирайтесь на найвищі вершини і кричіть про все, що ще не встигли розповісти великим цього світу.
Зрештою, бавтеся. Хто ж вам боронить? Я така маленька, що навіть із вітрового вуха можу випасти будь-якої хвилини. Вітер несеться лугами й полями, лісами й дарами... думками, плітками, роками. Наздожени мене, дам цукерочку-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!!!
В осінній теплий вечір
Ми сидимо в Саді.
І поки Сад існує,
Ми будем молоді.
із репертуару
львівської групи
“Супер-Вуйки”
