І поринувши в тишу, ми губимось в ній. Змішуються в голові колишні думки, які здавались раніше зрозумілими, а тепер немає сенсу в них, розчиняються мрії і бажання, бо чим більше думаємо про них, тим більше знаходимо причин, що стануть на заваді їх реалізації.
І потонувши в байдужості темної ночі, наше серце прискорює свій стукіт, кров пульсує сильніше, думки розбиваються, мов морські хвилі об скелі, а очі вдивляються в тіні нічної стелі.
І загубившись серед страху не встигнути, програти, зупинитись, здатись, не виконати, не подолати, не підійти, не зрозуміти, не здійснити і не реалізувати, чимдуж шукаємо сну, щоб завтра скоріше прокинутися навздогін тому, що боїмось упустити, але так і не знаходимо його. А вранці, прокинувшись, знов відчуваємо безпеку, примарним і далеким стає те, чого боялись уночі, і знову поринаємо у лінощі й байдужість, хоча десь у душі все ще кричимо, що треба йти до перемоги, але зупиняємось і чекаємо, лиш не ясно, чого саме.
І знову впавши в ніч, стаємо заручниками тих самих страхів, і ледь долаючи чи забуваючи про них, провалюємось знов у сон, щоб знову вранці відродитись в цілковитій безпечності.
І так життя йде по колу, циркулюючи з дня до ночі. І не міняються люди і їх страхи, змінюються лише декорації часу, року, сезону та моди. А ми лишаємось такі ж, як мільйон років тому...
