Пиво було дещо гіркувате на смак, але це йому подобалося. Воно нагадувало його життя, терпке і гірке. Він дивився на світ з досвіту свого п’ятнадцятирічного життя і не розумів своє місце в ньому. Він дивився на світ з висоти п’ятнадцятого поверху і також не знаходив свої місце в ньому. Легка куртка не рятувала від пронизливого вітру що завжди восени дме на такій висоті. Накрапував маленький дощик і навкруги все було мокре. Люди внизу смішно ховалися під парасольками і, намагаючись якнайменше знаходитися на вулиці, пірнали до під’їздів, парадних, магазинів, офісів. Погода також нагадувала йому життя, така сама мокра і противна.
Плюнувши вниз він підняв голову. За темними хмарами не було видно жодної зірки. Жодного проблиску світла чи хоча б шматочка спокійного синього неба. Це також нагадувало його життя без надії, без сподівань. Людей, цих маленьких виродків, що так смішно ховалися від дощу, він зараз ненавидів всім серцем. За те, що вони його не розуміли, за те, що не хотіли визнавати його особистість, за те, що їм не було до нього ніякого діла, за те що вони врешті решт - тупий натовп, який бреде в ту сторону в яку йому накаже пастух. Представники цього тупого натовпу чекали на нього вдома втупившись поглядом в голубі екрани, навчали його в школі, оточували його усюди куди б він не подався.
А що цікаво вони скажуть якщо він зараз стрибне звідси? Розплачуться? Ха. Кому як не йому знати реакцію цього тупого натовпу на його смерть. Хоча хіба на неї буде якась реакція? Який-небудь тупий журналіст напише статтю в газету про те, як п’яний підліток зістрибнув з даху і розбився об асфальт, Батьки зі сльозами на очах зустрінуть вістку про його загибель, і вже через кілька днів після похорон винесуть меблі з його кімнати для облаштування там давно омріяного зимового саду. В школі його прізвище викреслять зі списку учнів і за кілька тижнів вже ніхто не згадає навіть його ім’я. Вона мабуть напише жалісливо якусь дурницю у своєму щоденнику і три дні буде розповідати подругам як вона любила, а кілька тижнів потому хвалитися що через неї він кинувся з даху. Звичайно згодом ця історія обросте подробицями і замість нього летіти з даху буде який-небудь атлет красень з голубими очима та голлівудською посмішкою, а за ним в черзі на стрибок будуть товктися хлопці з журналу прочитаного минулого тижня. Хоча не можна не визнавати що Вона була єдиним проблиском світла в його сірому житті.
Звичайно ніхто не заплаче. Звичайно він нікому не потрібен. Тільки тут, на даху, на відстані 35 метрів від них він міг відчути себе вільним. Вільним від їхнього постійного тиску на його особистість, вільним від нав’язування чужої думки, просто вільним.
Раптом до нього долетів розкат грому, потемніло і через кілька секунд на землю впала злива. Вся одежа в момент стала мокрою. Знову пролунав грім. Він кинув пляшку подумки сподіваючись, що вона потрапить по голові якому-небудь перехожому, на вулиці було пусто. Раптом нога підігнулась і, навіть не встигши зрозуміти що трапилося, він полетів униз...
З висоти 35 метрів об асфальт... Ховали його в закритій труні.
Після звістки батькам про смерть, у матері стався серцевий напад і лікарі не змогли її врятувати.
Втративши двох найрідніших істот батько почав шукати втішання у пляшці, і згодом з його кімнати таки винесли меблі.
Похорон повністю взяла на себе родина його найкращого друга.
Вона три дні проридала у себе в кімнаті і дала клятву ніколи нікого більше не кохати (щоправда через кілька днів її бачили разом з високим атлетом красенем що мав голубі очі, голлівудську посмішку і навчався на другому курсі якогось приватного інституту).
