Ніч підкралась непомітно, поволі… (Kate Chopin, The Night Came Slowly)
Я втрачаю інтерес до людей, до важливості їх життя та вчинків. Хтось сказав, що краще пізнати одного чоловіка, ніж прочитати десяток книг. Проте і книги, і чоловіки байдужі мені; вони змушують мене страждати. Хіба можуть вони розмовляти зі мною, як ніч, літня ніч? Як зорі чи лагідний вітер?
Я лежала під кленом, а ніч підкралась непомітно, поволі. Вона підкралась тихо-тихо, з долини, думала, що я не помітила. Обриси дерев та листя на землі потонули у мороці, зі сходу та заходу ніч прокрадалась все далі. Єдиним джерелом світла стало небо, світло лилось крізь листя клену, а єдина зірка заглядала у кожний куток.
Ніч темна й урочиста.
Людські тіні невловимі. Деякі прокрались, мов маленькі мишки, і спостерігають за мною. Та мене це не обходить. Усе моє єство віддалось заспокійливим та всесильним чарам ночі.
Коники зачали свою колискову, вони й зараз її співають. Вони мудрі, вони не базікають даремне, як люди. Вони лиш повторюють: “спи, спи, спи.” Вітер ніжно гойдає кленові листи, мов кохання теплом огортає серця молоді´.
Навіщо тільки дурні живуть на цій Землі? Голос проповідника порушив заклинання віщуна. Він прийшов сьогодні зі своїм “біблійним уроком.” Мені огидні його почервонілі щоки, пусті очі, груба поведінка та мова. Та що він може знати про Ісуса? Може спитати молоденького дурника, який народився сьогодні і помре завтра, що він знає про Всевишнього? Ні, краще я спитаю у зірок. Вони його бачили.
