дивно якось люди реагують, коли ти не такий як іншІ. хоча я не розумію важливості в тому - чи всі в тебе пальці на руках чи трохи не вистачає? цікавість дітей, які вважають, що ти з Марсу можна пояснити, їх маленький страх...але коли доросла людина, яка б мала розуміти, що інвалідність - це не заразно, відходить від тебе скривлюючи обличчя, то це боляче...а якщо ти цій людині довіряла, вірила, що прийде час і я розкриюся, а він зрозуміє...відтягувала той момент розмови неначе відчувала - відторгне....
я мала їхати, постало питання чи чекатиме він мене...а раптом,коли я відкриюся пізніше то даремним буде його чекання... і я сказала...зателефонувала, тремтячим голосом промовила: "любий маю дещо сказати, а ти вислухай"...і полилися слова - не така, інша...не знаю чи важить для тебе те,що на правій руці маю лише два пальці? не помічав протягом трьох місяців? тож не дивно - 19 років страху бути відстороненою від усіх..є такі, які розуміють, але не багато...ховалася...одяг лише з карманами. тепер розумієш, що тримав ти лише завжди ліву руку у своїх руках, що від тебе йшла я лише праворуч, а твої намагання схопити та цілувати мої руки я завуальовувала пручанням та веселою втечею, грою...ти ще мене слухаєш? мовчиш? ти в шоці...страшно задати якесь питання. страшно дещо взагалі почути, хочеться опинитися десь не тут, неначе мене нема, нема того хлопця, кохання, дзвоника і фізичних вад...
ти заговорив. наші стосунки зайшли дуже далеко. ти починаєш говорити, що це для тебе нічого не міняє, та я чую вже зовсім інший голос..де та ніжність, що була хвилину тому? щезла...
ти кажеш мені не вірю, та хочу побачити...краще б цього не було. та тобі показала маючи маленьку надію на щастя. твій вираз обличчя був схожий на звичну мені відразу інших...я не ображаюся, я розумію...а те, що мені боляче, то пусте...ти не маєш знати...
і ти згодом пішов, до іншої....
а я маю знати - багато ще таких як ти? кохати, вірити, довіритись і поховати стосунки...
