Пролог
Десь там, десь тут, у мареві цього міста, замішаного тіста для солодких тістечок. Із цукром. Створюю себе. Розгортаю ДНК своїх думок. Тонким прозорим простирадлом по фікусу, столу з паперами, телефону, світу за вікнами. Світлу за вікнами не вистачає дня. Вже. Ночі. Поки що. Що виблискує в сітчастих крилах, очах, кімнатних комах, мережених снах, рожевих мріях? Страхіттям вбитого бініподу, був спів гайворона. Пружна шкіра. Поки що. Не навмисно змінюю стан свідомості. Хапаю за хвіст химер відчуттів. Чиїхось чи власних. Власних чи своїх. Білих, жовтих, синіх стріх. Цим. Справді цим – сам стою химерним. Відлітаю в кам’яну стелю. Химерними крилами. Лами. Ми. Ти. Я. Вони. Сни-сни-сни. Посни у гусячому пір’ї. Тими рожевими. Цими мережаними. Моїми справжньовигаданими. Дуже стиглими. Стегнами. Не мав крил. Бо інший звір. Бо інші звірі, не завжди лише тигри. Вибачаю собі. Усі свої. Рожево-мережані. Стелі, крила, фікуси. Плазуни також звірі. Але ж ти. Я. Ми. Вони. Лами. Квіти в горщиках і так. У. Землі. Вистачить для полуничних галявин. Для видобування з копалень варення. З цукром. З того, з якого. Джерела цукрового діабету. Вершки. Досить пасують полуниці. Під її кишиневу карму. Птаху. Що нібито теж звір. Маю пазурі та ікла. Втекла від мене буденна. Денна. По якій вже зовсім не сумують сутінки. Як добре, що іноді існують добрі чарівниці. Які лікують кавою, з краплинами спокою. Які годують ковбасою. І трішечки собою. Тоді вже і не птах. Якийсь метелик. Нехай міфічний, та все ж не Химерний. Дійсно так. Добрий смак. На смачнючі дині. Нас не ошукає. На заваді не стане. Днем. Буденним. Саме тим, яким. Не здається досить світлим у сутінках. Моє ДНК закрило мої очі тим самим простирадлом. Але, через те, що прозоре, все-таки бачу. : фікус, телефон, письмові столи. Лами мабуть також сплять. У горах. Де немає гайворонів. Для яких не існує бініподів. Вони хоч і не звірі, та трішки схожі. На них. Рожевими. Зовсім мережаними. Полуницями-мріями. Яких вистачає. Видобуває з якихось копалин. Для всіх. Для всіх вони солодкі. Не дивлячись на те, що не мають того, з чого, б’ють джерела. Бачу світ. Чийсь чи свій. У чашці з кавою. Доброму смаку на мрії. На дині. Твої полуниці вже стали моїми. Іноді. Вночі. Не спи. Бо сни також. Звірі, бувають рожево-мережані. Не голився вже тиждень. Цей тиждень як тінь. По сутінках та вночі. Лише. А так. Якщо і зустріну когось – не впізнає. Всміхнусь. На мотузці ще безліч таких. Моїх та своЇх. Вчора-сьогодні. Наступного року. Десь там та десь тут.
За безмежністю пустелі
Ненахиленої стелі,
Намальовані бузочки.
Закипання льоду точки
Ті не є крапками,
Застелю своїми снами.
З ранку зовсім не квітчав,
Через те що сумував.
За соленою водою
Та зеленою травою,
Яка шепче у ночі:
“Мовчки більш не кричи”.
Може б я і намагався,
Тільки вчора не дізнався
Про льняну сорочку літа,
Що з туману ним пошита,
Що дарована лелеці
На гарячій літній спеці,
Що турбує мої очі
У зимові сиві ночі.
Вимикаю я сопілку
Наче справжню лісопилку.
Подивлюсь на білу стелю –
Без кінця свою пустелю.
Тінями невизначених когось, під вікнами. Підвіконням, прикрашеним тими, що у горщиках. Під вік, визначений річними кільцями стовбура. Світанок приходить на допомогу тим, що приходить раніше. У такий час якщо і звір, то лише Химерний. По калюжам блукає руда кішка з плямами будь якого кольору, окрім рудо го. Ого-го-го, які вони. Лами. Не те що ми. А якщо?.. – Ні, світанок вже близько. А з ним з’явиться і фікус. – . Майже перечекав ніч. Невже хтось також не спить у гусячому пір’ї? Письмові столи збираються у зграї та повертаються з Півдня сюди. Де також є дива. Наприклад полуниця та диня. Зовсім рожеві мережива. Ковбаса та пиріжки. Хоча ні – тістечка. Разом з химерами невизначених когось під: стріхами, звірами. У зоопарку. Стегнами, смаком, вершками, кавою. Ка. Во. Ю. … . Дехто каже, що і до неї вони пасують. І ми віримо. Всміхаємось.. Бо це залишається одним з не багатьох не химерних. Тих не рожевих. Які приспали пильність старого рибалки до звірів. Що неясними тінями під водою плетуть з тієї ж води Дійсно яви. – Як і полуничне варення, тільки ще ХИ МЕР Н І ШІ.: ХИтрість лисиці разом із МЕРліна чарами, Не завжди стають окремими звірами заклять та вІрШІв. Лише під вікнами, сивими марами, нездійснених крил намальованих рожевими фарбами птахів. Шукає свої сліди нездійснена руда кішка. Вона також з. Але мені не наснилася. Зовсім не сумно. Тому що сум також. Тими рожево-мережевими. Марами. Наснився якось вночі. Дитячою образою на те, що іноді буває так як тобі не хотілося. Як хотілося не тобі. Як хотілося тобі, але вийшло зовсім інакшим. Ніби маленькі веселі таргани у здовж надрукованого тексту постійні “що”. Та це ж не питання. Обкусані губи. Надкусані тістечка, диня, полуниці. Довгої до п’ят спідниці. Справжньої чарівниці. “Якщо” – також не запитую.
Частина перша:
ЕПІСТОЛЯРІЇ
Еп№1
“Не знаю навіщо пишу ці рядки. Вже багато дій не несуть у собі послань. Мети. Тому не шукаю сенсу. Цей папір вже і так багато вмістив в себе індульгування у власних почуттях. Чи вмію сумувати. Авжеж постійно всміхаюсь. Здаюсь безтурботним. Чи може бути інакше. Я молодий кмітливий сексуальний красень з почуттям гумору. У мене є друзі справжні друзі безліч приятелів. Життя без турбот. Полунична казка. Аой – як все просто. Ідеально виглядає з глянцевої обкладинки твого життя. Крізь чуже око. Саме так робляться факти до кожного каталогу інвентаризованого сприйняття… ось знов індульгую… за вікнами -13. Голуби сьогодні ще не прилітали. А може я просто їх не помітив. Минулого разу з них двох. Був лише один. В(о)(і)н(а) з’їв усе не залишивши нічого іншому. В ночі мені наснився ти. Два рази. Півгодини тому було сонце. Тепер за гілками горіхів гілки горобини а потім сіре небо. Вже кінець грудня а її ягоди ніхто не їв. Не було поки що ні снігурів ні омелюхів. Лише горобці. Голуби. Граки. Зрідка. Синиці. Упевнений вже скоро коли більш нема буде чого їсти вони з’їдять і їх. Не всі. Майже половина залишиться до літа. Всохне чорним. Зморшкуватим посеред життя зеленого кольору. Не правда що після перших морозів вони стають солодкими. Я куштував. Можливо ти гадаєш що розумієш усе. Можливо зрозумів і це. Можливо через це тепер відводиш свої очі коли розмовляєш зі мною. Тепер коли знаєш ХТО я. А хто я? Хто я. Я хто. яхто. Ні не лякайся. Не зроблю нічого щоб тобі було погано. Так думаю. Так намагаюсь. Виходить завжди інакше ніж планував. Напевне вже здогадався чого б я хотів від тебе. Ніяких почуттів. Лише бажання. Ти моя примха. Іграшка яку хочу мати. Я можу бути дуже лагідним. Турботливим. Пестливим. Багато хто хоче бачити мене у своєму ліжку. Я знаю. Факт. Без зухвальства. Ти думав я не навмисно торкнувся твого тіла на тому тижні. Можливо і не думав. Чого ж тоді відводив очі. Мабуть ти сама бажана моя примха останнім часом. Не доводжу до того щоб щось/хтось/ ставало моїм. Справді красиво звучить? Дуже лірично. Не вистачає візуальних ефектів сяйва свічок і місяця. Шовк. Шовкові. Шовковий. Ти знаєш які відчуття видає сенсорна система коли ця тканина лягає на шкіру? Я знаю. Хоча це був не справжній синтетичний. Пальці не змерзли але холодні. Лише на правій руці. Віднедавна так майже завжди. Треба вже збиратися та йти. Пишу. Не встигну. Будуть проблеми. Але. Пишу. Хтоя хтоя хтоя хтоя… схоже на гудки у слухавці. Дзвонила Таня. Відклала своє самогубство на не визначений час. Майже завжди у неї це сильно діюче снодійне. Врятовували два рази. Вона жартувала сьогодні. Напевно втретє буде не сьогодні. За усіма гілками серед сірого неба. Блакитні плями. Чи може сірі плями на блакитному. Грію пальці. Ти ще спиш. Напевно. Ти завжди спиш тоді коли я вже прокинувся. А так взагалі то ми схожі. Занадто цінуєш себе. Я вже не бунтую проти свого майбутнього. Не чекаю. Лише прийняв його. Таким яке воно буде. Ми справді схожі. Але я все ж таки помилився у тобі. Бажав піти звідси. Зі світу людського. Туди де не буде хомосапієнса. А залишився як і я. Звичайною твариною. Тепер лякає абстрагуюча безкінечність. У ній лише самотність. Але і так самотній. Аой – що я верзу. У мене ж є друзі справжні друзі безліч приятелів. Я сексуальний кмітливий… вибач самому смішно. Папір. Він багато вмістить в себе. Те не те що я хочу сказати. Зрозуміють інакше. Навіть ти. Ти. Сам не знаєш чого бажаєш. Стрибаєш постійно. Від кожної справи. Недоробивши. Маєш вже наступну мету. Спонукаючу на дії. Ти дитя. Тут зовсім не бачу дорослих. Усі діти. І кожен себе кимсь вважає. Ось ти. Аналітик людської душі. Збагнув чого хочу від тебе? Саме тому відводив очі. Можу злякати дитя. Втрачу. А що втрачати. Скільки ще таких як я. У чиємусь ліжку. Скільки таких як ти. Ніяких почуттів. Лише бажання. Ти сама бажана примха останнім часом.
PS. Аой:”.
“Осєнь, Осєнь, Осєнь, Осєнь – далєко мєня уносіт” – співає Єва Польна роблячи голосовими зв'язками нові хіти і гроші на те, щоб із шиком можна було б відпочити на узбережжі багатьох земних океанів.
Осінь дійсно якось вже встигла підхопити мій настрій і у танку з опаленим листям кружляє ним у тепло-холодному повітрі.
“Ніколи, Ніколи, Ніколи” – досить казкове слово. З нього можна зробити будь-що, починаючи з повного інфініті. І закінчуючи повним кінцем. Тупиком. Стіною, яка є перепоною усьому. Крапкою без ком. Можливо при виконанні певних ритуалів стіна може стати знаком питання чи оклику. Це залежить від шляху після якого як кляксу ставиш “КІНЕЦЬ”... Три крапки? Також варіант, але це усього на всього поліваріативність однієї єдиної “кра...”, кілька можливих варіантів кінця.
Усі мої літневі (літні?) лампочки перегорають. Коли бачу молоду, досить симпатичну і по дитячому розважливу людину із ознаками фізіологічного старіння – мені стає страшно. Ось вона дивиться на тебе карими (зеленими, синіми, сірими) очима, всміхається, а ти вже бачиш маленькі, але впевнені сивинки. Павутиння зморшок біля очей. Як же швидко виходять з ладу якісь системи.
Бог ти мій. Бог ти їхній. Бог кинутий у калюжу із відірваною лапою. Зарюмсаний обличчям дівчинки на ім’я Таня, Маня, Галя (і далі за кшталтом, штибом та вище зазначеними прикладами іменування дівчат).
Останнім часом усе частіш зустрічаю фразу, яка, мабуть, вже встигла стати сталою: “Розплітати феньки”. Це символ якогось звільнення. Від минулого. Та. Міцних пазурів цілого ланцюжка обставин.
Розплести свої візерунки – розпастися на складові – облишити свою форму. Ось, це саме час розплітання феньок, загублення себе, занурення у існування до якого приставка “псевдо-” стає більш відповідною.
Хто ладен піти у безмежжя? Нехай зречеться від свого буття: минулого-теперешнього-майбутнього; ім’я; цілої черги тих хто наділений скарбом – свідомістю., Тих хто кохає. Ненавидить, і просто знає Тебе. Усі гачечки, які тягнуть з тебе, клубка пряжі, нитки. Розносять їх по усіх закутках. Щоб там, з твоїх решток плести свій світ.
Тут цінуються лише твої предикації.
Цікаво, чи можна зробити компіляцію з різних людей? Узяти клаптики їхніх доль і зліпити одну постать?
(Про мене вже говорять
Я чую, коли лежу в канапі,
Коли іду прошпектом по слідах
Тих,
Хто йшов тут щойно,
Хто дихав, створював себе,
Мене,
Шукають з кубел равлики і дощ,
А я
В кишенях зберігаю сонце,
Чуттєвістю
Долаю усі свої уривки
І компеля-
(цією)
Вкладаю в розум інших
Пашпорт свій).
Тривають дискусії, які більш нагадують монологи, та не слід дратуватися через це і культувати у собі загибель нервових клітин – будь яка крапля, що потрапляє у чужу калюжу сповнює її об’єм й пускає на якийсь час кола по її поверхні.
Чао какао.
Чай (зелений із лимоном), та Coca-Colla, яка з початку двадцятого століття вже не містить у собі кокаїну.
Еп№2
“Прощавай. Бувай. Лишай. Мене.
Лишайся сам десь за рисами картини на якій, мабуть, не блідо змальовані мої очі, вуста, брови, ніс та підборіддя.
Не тільки я собі художник.
Не тільки я несу у торбі фарби, проте ти втратив вже свого пензля.
Гудбай: Байки минулих днів складав той Гудвін, що серце дарував, а разом з ним і розум і хоробрість. Проте і те, і це і інше вмуровані у скелю у той час коли кістяк того, що вже не вернеться, волає:
- Схаменіться, чи не бачите, що хробаки вже мріють вашим тілом?
- Вважаєш їхні сподівання марні?
- Я краще промовчу.
Усе, скінчився день. Приходить ніч, штовхаю шибку у зовню вітру, виходжу місяцем на двір. Саджусь на лавку: усі птахи поснули. Не має більш турбот. І ти, у сутінках сховав своє обличчя коли задернув штори”.
Гігантоманія пустування – нариси чужого егоцентризму – дефлорація риб’ячого пір’я.
“Не можна, ви що не чуєте! Мені керівництво не дозволяє! Що? Так, ви цілком праві – я справжнісінька сучка!”.
“Не будь ласка, увійдіть у моє становище, мені так треба...”.
“А ви покажіть мені хоча б одну людину, якій б це не було потрібно. У мене тут таких, аж вісім душ. У одній дитину з дитсадка треба забрати. Іншому – матір на вокзалі зустріти. А в мене може борщ вдома не зварений! Про це хтось подумав?”.
“Галина Микитівна...”.
“Та не хочу навіть слухати!”.
“Ну ви ж не знаєте навіщо мені треба”.
“Ви гадаєте, що я можу почути щось цікаве? Що ж, гаразд – спробуйте здивувати мене”.
“У мене труп сусідської кішки застряг в унітазі”.
“Бог ти мій! Що ви таке кажете? Як же це могло статися?”.
“Та хто його знає. Так ви відпустите мене?”.
“Добре, це хоча б щось оригінальне. Можете бути вільні”.
Вільний.
Я вільний.
Я розпустив свої феньки, і тепер до грудня, до Нового Року повинен скласти нові візерунки з свого бісеру.
Егов, ось такі справи.
Йєгова – твої піар менеджери у вигляді пенсіонерок на вулицях міста. Твій всесвіт набагато яскравіший ніж малюнки у твоїй біблії:
Полісемантика тебе,
Монореальність –
Це
Можливість
Мати
Оселю.
“Зірка у небі. Осінь. Мати купує банани. Лариса пригощає тортом. Ми усією громадою ідемо дивитися Франсуа Озона” – кожен з цих елементів вартий того, щоб з нього на- : малювати картину, писати текст; зробити аплікацію. Що ж приступимо:
1. Зірка падає для усіх хто встигає загадати бажання. Заради нього існує. Заради нього вбиває у собі назву “метеор” і кричить несамовитим зойком:
- Зірка! Я зірка! Падаю – помолиться за мене і загадайте бажання.
А сьогодні зранку почув пісню:
“Я дарю тєбє всє звьозди,
Только тают оні на рассвєтє.
Знаєш, я тєбя нє люблю,
Развє можно любіть вєтєр?”.
2. Осені я вже присвятив цей розділ.
3. Мати виходить з будинку. У неї курчаве, фарбоване у жовтий колір волосся. Вона має на меті придбати полуничний йогурт, булочки з маком та три банани.
Авжеж цей фрукт можна інтерпретувати як завгодно. Наприклад, він цілком може представляти собою фалічний символ. Але набагато цікавіше вбачати у ньому фемінне коріння: смачна, м’яка м’якоть зберігається у кожурі. У цьому і полягає її функція: ховати цю м’я до часу, коли треба буде вивільнити (зі шкіри) і бути споживаною світом (ротом). Після цього вона пройде усі стадії травлення (юність, зрілість та старість) і вийде з прямої кішки небіжчиком. Цим і виявляється постжиттєве народження: тіло, спотворене ознаками існування, не-живе, виходить з анального отвору (символічної анти-піхви) у світ.
4. Лариса дійсно готує досить смачні торти. Це просто шедеври. Проте вона образиться, якщо назвати їх “кулінарією”, бо вони претендують на назву “прояв мистецтва”.
Цілую вам ручки. Цілую вам рум’яні щічки. Їм ваші делікатеси з цукру, борошна, яєць, ванілі, згущенки і такого іншого. Хоча дівчинка Аліна каже:
“Не розумію, як можна їсти нагромадження усіх цих висококалорійних речей, які ще й підфарбовують штучною хімією”.
5. Із тарілкою слив на колінах дивимося фільм під назвою “Краплі дощу на розпеченому камінні”. Тут якогось рудого хлопчика трахає мужик Леапольд. При цьому змальовується щось під назвою “кохання” (мабуть це похідна форма від Коха, ім’ям якого назвали якусь там паличку).
Чутні діалоги:
- Ти подобаєшся мені,
- Я також тебе коха........you.
Еп№3
“Ти їдеш. Геть звідси. Я йду, і не чекаю апогею почуттів. Розриваю усе павутиння яке тримає комах, що попалися на заманку власних вигадок і гормонів.
Тішить лише одне – такого як я у твоєму житті більш не буде, але і такого як ти у моєму також.
Це дійсно сентиментально. Аж огидно. Фу, як я опустився у власних очах. Та є привід заспокоїтися – усе минає. Йде за видноколо, обрій та крайнебо. Чи це ми йдемо туди, а усе інше лишається тут.
Твої риси вже тануть. Ти зміниш зачіску і перестанеш бути собою. Ти будеш жити у будинку із жовтими шпалерами. Дивитимешся з вікон на перехожих. Поливатимеш кактус. Розглядатимеш фотки, де стою на тлі сірих цеглин.
Па!
Па!
Па!
І ти не знаєш “хто й кому з нас більш потрібен” був (як знов співає Єва По).
Усе далі і далі. Геть. По інших містах, ніхто з нас не знав чого хоче насправді. Хоча і мав якісь бажання, але тепер це немає вже своєї повноТи. Повень згасла і залишився молодий місяць. Він дозволяє собі лет по небу. Штовхаючи хмари, зваблюючи зірки. Роблячи світ до дня. Лише вночі триває екзистенція.
Сам. Самотність. Самость – становлення персонажа як посудини сповненої якостями та відомостями з біографії”.
Холодно. 8 вересня. Ми щойно вийшли з кафе (пили там: Я – зелений чай з лимоном, але без цукру, Вона – якесь біло-сухе вино). Небо сіре, темінь космосу прикрита хмарами, тому зірок не видно, а дощ майже піде. Сьогодні. Завтра і наступного вівторка. У цей день ми дві птахи, які сіли на лютневі гілки горобини. Тулимося до: повітря, відсутнього сонця, життя (свого і іншого), занурюємося у власне пір’я і міркуємо: “Чи їсти нам ці руді ягоди?”. Ми дві істоти, які час від часу йдуть з своїх осель щоб побачити свою вроду у зіницях інших. Щоб ковтати слова інших, не слухаючи, не перетравлюючи інших лексичних сурогатів. Щоб пити: чаї та вина. Щоб загортатися у тепле хутро власного пір’я, як у ковдру. Дощ за дощем. Шлях за шляхом долаючи свої бажання першо-люди вбивають мамонта. У такі часи увесь світ перетворюється на печери (із коштовним камінням, гномами, корінням столітніх дерев і грибів).
- Де твій тролейбус! – дратується вона через те, що півгодини тому у неї почалася депресія.
- Сядь. Зараз приїде, – втішаю її я, знаючи, що у такий час цього рогатого друга можна чекати з годину.
Мовчимо. Дивимося на жінку, що сидить на одній з нами лавочці. Їй десь близько сорока років. Вона вагітна. Палить цигарки і п’є дешеве пиво з темно-коричневої пляшки. Кожні п’ять хвилин звірююся з годинником – чи рушила далі стрілка. Чи ще гортає час сторінки подій. Гортає:
1) ми сидимо;
2) повз нас проходить чиясь вчителька малювання;
3) гасне один з ліхтарів на бульварі.
Щоб якось згаяти час, імітуємо розмову людей, які мають безліч перспектив. Які зараз злетять у чисте прозоре небо і кожен буде тим, хто творить Едем:
- Ти дура.
- Я знаю. Ну то й що з того?
“Та нічого” – кричу у порожньому глечику себе-самого, бо також Дурень. І дурість завжди лишатиметься найшановнішим алібі. Слід тільки прикрасити її чимось та пустити у люди. Нехай живе. Нехай існує.
Саме півгодини тому, нею, Nizz’ею, було вирішено піти у свій глечик. Відкрити книжки із написами: “Маяковський”, “Ахматова”, “Блок”. Вливати у себе світо-настрої цих текстів. Роздивляти вкритий сріблястим пилком шлях, яким прийшла до тебе твоя Хвороба. Вона їла за твій рахунок у ресторані. Приймала дарунки куплені за твої гроші. Всміхалася і іноді надсилала тебе на...уй.
Бісилася? Ховала свої таємниці у шухляді, у той час як я усе це бачив і кожного разу казав:
- Дурепа.
- Дурепа.
- Дурепа.
Сорокалітня жінка ставить пляшку на ашфальт і її одразу ж хапає бабуся. Здасть її і отримає залізну дрібноту. Придбає хліб. З’їсть його та віднесе його (у коробочці із рожевим бантиком) через 8 годин до туалету. Попливе хлібець по трубах у батько-Днінпро й стане іграшкою Водяника і доньок його – русалоньок.
- І навіщо така дівчинка у соку зачиняє себе у чотирьох стінах?
- Не бійся, ніщо із цим соком за місяць не трапиться. Давай краще продумаємо моє епохальне повернення у світ існуючих через місяць. Я хочу змінити імідж.
- Ну давай пофарбуємо твоє волосся (перебираю її русі локони із ледь-меліруванням). У вогняний колір. Буде класно!
- Гаразд, а що змінити у одязі?
На ній червона шкіряна куртка та блакитні брюки.
- З одягом, наче, усе нормально.
Нормально – це значить “звичне”, себто те, що “як завжди”. Без несподіванок, але із сподіваннями. Без зайвої феєрії, і лише іноді раптове “Бабац!” І щось кольорове гумовою кулькою піднімається по усьому хребту, кріпиться десь на сахасрарі. Таким чином відбуваються не вимучено-календарні свята.
Аям бьютифул – це знають усі, але не усвідомлює жоден, бо це не є правдою.
Раптом щось проїздить, я кажу:
- Дивись, якась хєрня їде!
Але сполука заліза минає нас. Nizza кричить:
- Гей, хєрня, ти куди поїхала?!
Стає ще холодніше. Жалію що не узяв шарфа – не вистачило тільки застудитися бо я і так на пігулках сиджу вже два тижні.
- Тидищ!
- Тидищ!
- Тидищ! (ремарка: це білочка біжить через усю кімнату до миски із сухоїжею. Плямкає. Чавкає. Це один з не багатьох ссавців, який робить справжні кубла).
Nizze, та її майбутній депресії
Ти палиш цигарки,
І очі – майже не-зелені
Рука ковтками диму
Стримує діру,
Що зшиють потім клаптиком
Чужого кольору
Еп№4
(лист мені, як співбрату по творчості):
“Трохи не так...
Творч1сть - це не завжди образи, як1 будь-хто може читати так запросто, як це зараз робиш ти...
"Слово дано человеку, чтобы скрыть мысль..."
А так - усе це надто складно,1 так багато, що навряд чи я зм1г би розказати б1ограф1ю кожного в1рша...
Ти трохи самовпевнений...
Якщо когось не бачиш, намагаєшся говорити розумно...
Зо мною так не треба...
Не оц1ню...
Багато л1та 1 душевного тепла, щоб в1дпов1дати на критику в1рш1в, написаних у 17-18.
Тепер усе не так
Кожного дня щось трохи вже не так...
1 про смерть... незважаючи на найпалк1ший оптим1зм, з кожним днем вона все ближче... 1 тут не треба 11 боятися, або любити...Достатньо знати 11 в обличчя...
Пиши.
Па
А.А.”.
Вона не виправдала власних слів. Вона збрехала, патякаючи про свою ганьбу свідомості: Вже наступного тижня зустрів її у кав’ярні із келихом виноградного соку.
- Що, вже не хєрово? – запитав я у неї.
Вона подивилася на мене крізь шкло окулярів і відповіла:
- Авжеж хєрово. Проте я вирішила, що не зобов'язана через когось там впадати до депресій.
Умнічка! Молодець!
Кляті дощі – осінь ще зовсім нещодавно почалася, а вони вже третій день поспіль льють і льють. Розправляю парасолю (крап, крап, крап – на підлогу), замовляю собі якийсь коктейль. Намагаюсь вхопити на собі хоча б чийсь погляд.
Ось така вона – самодостатність. Дістати себе як старих вогкий камінь з колодязя, що поріс мохом. Тут позавчора до мене звернувся хлопчик, який прочитав деякі з моїх есеїів:
- Ти хоч сам розумієш про що пишеш?
Хм. Слушне питання. Одразу ж пригадується вечір, коли поверталися з літературної вечірки. Стояла темінь, хоч очі залишай. Я мовив:
- Зараз як підійдуть до нас гопники.
Мене підтримав хтось з наших:
- І запитають: “Хто ви такі?!”. А ми відповімо: “Поети...”. На що вони скажуть: “Так це через вас нас у школі змушували читати усіляку маячню! Ну-ка, хлопці, натовчемо їм пики!”.
- Та давай на пиздити! – доповнив я.
Розумію вас, любі мої школярі. Уявляю скільки ваших нервових клітин з’їли усі ці шевченки, лесі-українки та усякого роду “франки”.
Невже у цей вечір ніхто мене не звабить? “Егов, люди! Де ви – хто хоче молодого та пружного тіла?”. Віддамся недорого – лише за можливість так як і Nizz’e, засипати власний горщик медом та сметаною. (Меланхолія, мати її за ногу!).
Отак і пишеться уселякий непотріб. Літера за літерою, потім залишаємо білий простір і знов повторюємо процедуру:
“лек замін стор фокре...”,
Щось не так? Гаразд, мій вибагливий читач, хочу щоб ти мене купував, для того щоб потім вже я міг купувати і хлібчик, і маселко, і навіть (часом) червону ікру, тому:
“Тут, мабуть, багатьох цікавить підарас я чи ні. Сплю з хлопчиками? Ні, у моєму ліжку завжди панує маленький плюшевий ведмедик із чорними бусинками очей. Самі він робить мені справжній сатісфекшен. Ще є мрія придбати великого рожевого страуса та гумову черепаху. Оце буде “ТРАНСХ’ЄБУЦІЯ”!
Підар,
Підарас,
Пєдєраст,
Педіатр. Педофілія, ні, інше – некрофілія:
Тінь.
Тіннєвий
Бік цієї справи більш придатний
Для поглядів її
На день.
Вікно не брама,
Проте крізь нього хтось іде,
Лишивши тут свою квітучу шану,
Прихильників свого буття,
Краси із рухами
Та їх плодів.
Анубіс і некрофілія:
Чи знайде тут ще хтось
Кохання?
Саме некрофілією займаємося ми постійно, коли апелюємо старими враженнями. Подіями, які сталися ще хто зна коли.
Теперішнє: раз, раз, раз (не вхопити), менш ніж секунда. У долонях, на вустах, у голові лише минуле. Що ж сталося сьогодні:
1) у Москві знайшли вибухівку;
2) мене пригостили яблуком
3) я його з’їв;
4) воно було солодким; ...
Суки, принесли мені холодний коктейль, а у мене застуда. Ну нічого, вас ще карма накаже. А бог всипле ременяки. Висіче, як сидорову козу!
Дійсно, вимирає люд: усі куштують очима, та жоден не підійде. Ну і грець із вами.
Одягаю рукавиці, лишаю на столі гроші (рівно по копієчкам за коктейль – не заслуговують на чай), їду додому.
Па!
(Аой?).
Еп№5
(відповідь на лист співбрата по творчості):
“Гаразд, не будемо чіпляти тему творчості пам*ятаю, коли прийшов до літературного клубу зі своїми "писульками". то вважав що не дуже серйозно ставлюсь до них, але коли трішки "поголили", відчуття було не дуже приємне.
зовсім не намагаюсь говорити з тобою розумно, принаймні свідомо, бо вважаю себе дурником який особливо нікого не поважає. не хочу щоб ти щось у мені оцінював - це вже зробили і переважною більшістю – хибно.
А ті вірші й справді нагадують підліткові. Раніше улюбленими темами також були: самотність, старість, смерть та відсутність кохання.
Творчість інших: хотів би прочитати Майкла Каннігема "Будинок на крою світу".
Твоє "Па"!
О.Б.”.
Відрощуватиму волосся, досить вже ходити з їжачком на голові. Треба слідкувати за своїм іміджем. Не можна ходити чумою, я все ж таки людина публічна (коли буду старий доведеться підтягувати шкіру, відкачувати жир, а доти обійдуся лише новою зачіскою). От навіть фотосесію із собою провів. Я там такий карамельний хлопчинка у стрейчових футболках (не дарма на дієтах сиджу), увесь у кантімалах, отих фенічках і кулонах. Справжня краля.
За це низький уклін дівчинці Anilin – “дякую, що намагалася вхопити гарні ракурси”. Бо я як ота фрегідна порцелянова лялька тільки й міг що розкривати пухкі губи і широкими очима дивитися у бік. Anilin дорікала:
- Ніякого характеру.
Ну значить безхарактерний я. Слимак зі смазливою мармизою. Овоч. І думки як у овоча. І бажання, і примхи, і тексти. Овочеві.
Мені майже двадцять. Чого я вже спромігся:
Не-одружитися; Не-завести дітей; знятися у порнофільмі; виростити кілька дерев; завести цілу купу тих, кого час від часу подобається називати “друзями”; намалювати кілька сотень малюнків; потрапити до підвалля міськлікарні адаптованого під медвитверезувач; щось написати, і щось з цього опублікувати...
Мені: вибили зуба; подарували книги (; амулети; одежу; комп’ютер; мобільний телефон і ще щось)...
Мене: водили по ресторанах; змушували робити погані речі; дратували; лякали лице-печінко- і ребробиттям; обіцяли віддати до психлікарі...
Багато приводів, з яких можна влаштувати ціле свято некрофілій. От наприклад о десятій годині і 31-ій хвилині отримав SMS:
“ ,+’’’+..’’’+,
’’+,LOVE,+’’
’’+..+’’ Ce – serce kohannya. Vidprav yogo 5 druzyam i 3 misyaci budesh kupatusyay v kohanni. Ne vidpravish, 3 roku u tebe nikogo ne bude”.
Отакої, мої любі, вмієте жартувати. Це мені написала людина, яка кожні півроку місяці по новим коханням ліжком і нервуванням, а потім з очима як яблуками:
- Треба зробити перевірку на ВІЛ.
Зроби. І біжи далі. Так стежка біжить по пагорбам зрідка зникаючи і зрідка знов зринаючи жовтавою смужкою протоптаною багатьма ногами у безжиттєвий ґрунт.
Що ж, мабуть така моя доля 3(0(0) років залишатися без “nikogo”. Хоча чому 300, самотність триває лише 100 весен і не хвилиною більше!
Більш-менш пристойне життя, квартира і написи на яскравих святкових листівках.
“Надрукуйте мене будь ласка. Мені дуже хочеться, я навіть вже обкладинку до власної книги придумала: на темному кольорі розташований заспиртований статевий орган Распутіна. Поверх зеленим написом значиться: “Словник фалічних архетипів”, і у дужках ще: “(у погоні за магічним членом)””.
“Не знаю. Ви ще не зовсім відома письменниця”.
“А ви читали моє оповідання? У мене тут і матюки, і люди досить натуралістично єбуться. От послухайте одну цитату: “Його інструмент...””.
“Досить, досить, не хочу слухати. Геть звідси! Анюта, покличте наступного”.
“Добридень”.
“Дорого дня Алексію. Я ознайомився із вашим романом “Заручини пластмасової жаби”, він же таку має назву?”.
“Так. І як вам?”.
“Взагалі-то не погано. Особливо мені сподобався момент, коли до жаби приходить у гості шпак. Вони сідають їсти гамбургери і дискутують з приводу війни в Іраці”.
“Мені він також здався вдалим”.
Один з моїх знайомих сказав, що банальним у літературному творі є сюжет і герої списані з реального життя.
Себто банальними є лише елементи дійсності, через те, що їхнє існування є фактом. А інше, вигадане (навіть якщо воно повторювалося у різних варіаціях безліч разів) є найбільшою небанал...і...стю.
Ю., “you
Кохаю”; ось це вже дійсно маячня! Яка нісенітниця, і як тільки у когось вистачає сорому штовхати такі тези!
Еп№6
“Мила моя. Хвиляста. Папужка. Яку вбив у семирічному віці розчавивши хребці. Вибач, я зробив це не навмисно. Сподіваюсь, що ти не ображаєшся на мене.
Як там тобі. У раю? Чи вистачає зерняток та самок для спарювання?
Бо у мене тут життя не те щоб цукор і полуничне варення. Ось, наприклад, учора скисло рагу. А на тому тижні, коли фарбував волосся, виявилося, що самої фарби мало і треба купувати якийсь освітлювач. Тому й досі ходжу брюнетом. А ще Таня ніяк не хоче повертати мені гроші, які позичила ще півроку тому...
От бачиш, як ся маю. Ще й вночі гидота снилася. Ніби сиджу із подругою у кав’ярні, вона раптом перетворюється на добермана і ковтає усе столове срібло. А мене починає сіпати думка: “Чим я тепер буду розраховуватися?”.
Шок.
Просто шокований таким станом речей. Не життя, а біс зна що. Це ж треба тільки:
1) панди вимирають;
2) мусульмани вважають руки за статеві органи;
3) у Альпах знайшли заморожену ногу снігової людини;
4) британці присвятили новий сорт пива Мадонні;
Цю пресу хоч не читай – такого напишуть. Але ти мабуть там зовсім не переймаєшся нашими проблемами. Чим займаєшся? Чи сприятливий клімат оточує тебе? Не дуже спекотно? Бо у нас тут літо було хоч вішайся: мізки закипали.
А сонечко сяє вже не так яскраво. І правильно – зараз же осінь: час розплітання феньок.
Сподіваюсь ти справді не ображаєшся на мене, бо мені дійсно жаль що я тебе вбив”.
Ти чекаєш оновлення?
Усіх клітин свого тіла.
Полотен венеціанських художників на Васнєцова. Карих очей арабів на безмежно синій колір.
Колобка на шмат хліба.
Долі на історію життя.
Валер’яну на троянди.
Вогонь по тонкій шкірі останніми спалахами згасаючої ночі. Це пристрасть? Чи не багато знаків запитань?
Кров за кров.
Око за око.
День за день – таким чином в’ються наче барвінок по тину тижні. Візерунок, візерунок, візерунок. Плями, риски, чіткі обриси силуетів, натюрморти і усіляке інше:
Нове захоплення
За кольором як помаранча,
За запахом нагадує усе,
Що вже давно забуте,
Загублене,
Не плине давнім відчуттям
Емоцій,
А трансформується
З квадрату
У трикутник.
З трикутника у коло
І далі, несе змістовні
Семантичні одиниці
Минулого
Нестримним підбиранням камінців
З ашфальту.
Отак,
Інакше бути може
Можливо,
Та досвід знає
Лишень існуючі фігури:
Квадрат,
Трикутник
Й часом – Коло
Подих тремтить як гілка після того як з неї злетіла сойка. Так само тремтять нерви коли дивишся з сьомого поверху на верхівки дерев (шовковиці, тополі, клена). На землю. До якої летіти десь не більше п’яти секунд. Кажеш:
“Ти зможеш. Знаєш, що зможеш. Це дуже легко”.
І тоді штані стають вогкими від страху бо дійсно “знаю, що зможу”. Зачиняю балкон і знов повертаюся до свята (паштет, вино, шпроти).
Чекати змін. І просто чекати (коштує однаково). Так навіщо ж платити більше?
Ось ти який – не вмієш здивувати. Проте я сам дивую себе. Вчинками які гідні не мене, а лише міфу про мене.
Японський день для вівторка.
Скандинавська естетика суботи і середи.
Я одягаю спідницю і виходжу у нижчий світ: чекайте, демони спускаються з неба у білих одежах.
Сукуби,
Інкуби, дідусь Фройд, схоже ти був правий. “Поставте квіти у вазу”.
Ненавиджу:
1) Непунктуальність.
2) Латентний гомосексуалізм.
Спермотаксикоз – дуже серйозна хвороба. Вона так впливає на поведінку, що згаряча можна наварити такої каші... Ні, не гречаної! Та яка там “манка”. Це ж знов метафори.
Мета усе більшає і більшає, доки їй не приходить час луснути.
Nizzа, клята невдаха, навіть депресію не змогла собі влаштувати!
Ледь-ледь живу ще краплями чорнил (синіх – у ручці, чорних – у принтері). Написанням клавіатури нове повідомлення:
“За обмеженням власної природи (фізіології та свідомості) лежать: діадеми, каблучки та смарагди, з гуми. Пальці проходять крізь погруддя митців. “Видатні” написано на камені під їхніми постатями”.
Що там за вікнами? Все(світ)? А сама кімната, чи не його частина? Рештка мозаїки усевишнього сонця, що проектує своїми променями Собор Паризької Богоматінки.
(А ось і він, матріархат, у цьому понятті “Бого-Матір”. Чим вам не “Сонце”. Хоча ні, слово “сонце” середньої статі).
Волосся іноді стелиться хвилями. У ньому тонеш, коли пірнають туди обличчя і руки. Зіпаеш повітря судомними ковтками:
“Дихай,
Дихай,
Дихай” – каже лікар який приймає пологи.
“Блимай,
Блимай,
Блимай” – кричать мені очі, щоб не засохнути без зволоження повіками. Чи усі пробачили своїм батькам те, що з власної примхи, чи заради якихось інших обставин народили вас?
Збліднілість дівчини, та:
Смуглявість хлопця. Піхва та фалос: якось на порозі сивої давнини почалася вистава гендерності. За цей час повилазила як щури з нір уся її атрибутика:
Фемінізм,
Мускулінність,
Гейши (повії та куртизанки, шльондри та простигосподи),
Маленькі затишні білі будиночки (у середині яких: хлібниці, набір посуду, портрети у рамках, вітальня, дитяча із цілою купою іграшок), .............@.
“
- Я йому кажу: давай спочатку посидимо порозмовляємо, а вже потім ... А він відповідає:
- Ні, давай спочатку ..., а вже потім порозмовляємо.
- Коли-небудь по телефону?”.
Ти чекаєш оновлення клітин? Тих, що розкреслюють учнівський зошит та мають червону смугу “полєй”? Що ж, це солідний привід для справжнього джентльмена.
Push mi…
Камбек’уймося, Гей! Гей! Гей! (це був тост).
Еп№7
“Мамо, ах мамо.
Пишу тобі з далекого Сибіру. У нас тут холодно. Дуже. Морози сягають позначки ртутного стовпчика -40 градусів. Уявляєш? У такі часи з будинку хоч не виходь. Краще сидіти у ізбі та пити терпкий чай з самогону, вибач, самовару заїдаючи його баранками та пряниками.
У мене усе нормально. Газ у нашу деревню привозять регулярно. От тільки із гарячою водою бувають проблеми: її постійно приходиться гріти. Мабуть до кого б тут не зайшов у кожного буде кип’ятитися якась каструлька. Бо: купатися треба, посуд мити треба, прати також треба та й чаю тут постійно пити хочеться.
Новин у нас небагато. От нещодавно Дашкиного чоловіка загриз ведмідь. А у Марусі (пам’ятаєш, я тобі розповідав про цю жінку із косою до самих п’ят?), у неї свиня народила вісім поросят. Буде тепер у нашій деревні сало...
Про що ще написати – не знаю. Знаходжусь у захоплені від тутешніх смерек. Здається ніби вони тут торкаються самої небесної бані.
PS.: Цілуй тата, та передавай від мене привітання: Наталці, Миколі, Грицьку, Галюсику, Євгену, Вікторії Почухрай, Гелі, Юлі, Івану, Яні, Назару, Зоряні, Аліні, братам Погребатькам, та усім, хто мене ще пам’ятає”.
Ранок.
Ра – єгипетській бог сонця.
Ннок – король острова Ініс Фаль. Правив близько 15 000 років тому у хайборійську добу. Відомий тим, що був одним з багатьох хто став на заваді приходу Зла у вигляді Темного Арімана. Вшануймо пам’ять славетного героя годиною говоріння:
- А на ранок я куплю печива;
- Це їм так не минеться, я їм ще помщуся!;
- Так, подай на них у суд, нехай знають як зв’язуватися із Мєгєлєм Веларібо;
- Вона не телефонувала мені вже шостий день. Порадьте, що робити?
Я слідкую за своїм іміджем, проте не відрощую волосся, а йду до перукарні і лишаю там волохатості свого тіла. До того ж я купив собі нові джинси. Пів міста оббігав перш ніж знайти щось пристойне. Шопінг дійсно досить класна річ.
У мене за вікнами росте кілька горіхів. І зараз, коли ці плантації набули авангарду своєї стиглості, на них повиходили робітники: пенсіонери та діти. Шарудять листя паличками і руками. Шукають делікатесів. І якщо вже почав цитувати Єву Польну, то:
“Бєсконєчность одінокіх тьомних лєстніц
В городє чужом,
Гдє-та уліца,
Хорошо, что ти нє слишал моіх пєсєн
І нє відєл нікогда моєго ліца”.
У понеділок відкрив газету газету із своїми творами, прочитав:
“Проза Олеся – експерименти сучасної езотеричної свідомості: незалежної, бурхливої та епатуючої”. Навіть так? Да не вже! А я ще збирався себе піарити (охолонь хлопчику, це хліб зовсім інших людей: дай їм годувати свої родини).
Є така казка про двох сестер: Надію та Не-дію. Вони народилися якось з людини. Вистрибнули з неї і побігли творити власну цеглу світу. Ієрархічно вони були не рівні, бо Надія у своїх діях полягалася на Надію, сподіваючись що та завжди надихне її на краще. Отак і жили вони у двох. Не-дію завжди зраджували і били чоловіки, обдурювали на ринку, грабували розбійники, й вона завжди спиралася на Надію. А та, завжди давала їй “духовні сили” для подальших сподівань на більш-інше-життя у майбутньому.
Нещодавно мене суперово розвеселила одна поетеса з Запорізького шкірвендиспансеру, яка принесла на роботу якийсь мій есей. Там вони усім колективом розбирали представлені у них образи та намагалися узяти у рот і пережувати їхнє “семантичне навантаження”. Робітники шановного медичного закладу масовими спробами пропанували варіанти мого зовнішнього вигляду. І чому мене не запросили на цю виставу?! Дуже б хотілося побачити.
- Синок, а ото твої книжечки виходять. Дай нам почитати що ж ти там пишеш такого.
- Ой, мамо, та нащо воно вам потрібно. Там такі огидні речі, що краще вам із батьком їх не бачити.
Ганьба.
І Сором. О де ви – мої чесноти. У які залізли печери. У яких квартирах мешкає блиск ваших очей. І дійсно, хто я? (Самоідентифікація розпадається на усі питання своєї особистості: дайте мені впевненості, що я дійсно є кимсь певним).
- Слухай, це мій хлопчик, я його ще минулої зими вгледів.
- Давай розіграємо його на у-є-фа?
- Ні, він мій. Не смій більш виробляти те, що я бачив сьогодні ввечері.
- Ха, який кумедний! Ти не зрозумів усієї фішки.
- Якої такої фішки.
- Асінатаку скоріш за все абсолютно байдуже із ким спати: хлопчиками чи дівчатками. Він частка Shanti. Навіть не половина, а якийсь додаток до її збоченої свідомості. Тут не можна використовувати фрази на штиб: “вони хочуть”, “вони міркують”. Усе вирішує Shanti, усе буде так як хоче вона. І якщо ти маєш на меті опинитися із ним у ліжку, тобі прийдеться добряче вилізати їй зад.
- Я вже цим зайнявся. Мене бентежить інше: здається Shanti хоче бути третьою.
- Цілком можливо. Але реальний і інший варіант. Вона скаже: “”Давайте, хлопці”, а сама сяде з краю. Запалить цигарку у мундштуку, нальє собі мартіні і буде уважно спостерігати за усіма рухами у ліжку.
Еп№8
“Мій любий лимон. От лежу зараз на дивані, дивлюся як ти ростеш на моєму підвіконні і пишу тобі листа.
Пам’ятаю як посіяв тебе у чорну землю. Як постійно поливав. А замість твого прояву з ґрунту вперше виліз укріп. І тільки через три тижня – Ти.
Відчайдушно тягнешся тепер перемінно: то до лампи, то до сонця. Із браком поживних речовин, біс зна де від своєї кліматичної батьківщини – в цьому полягала моя примха.
Чи доживеш до наступної весни? Чи не загинеш через мою недбалість. Чи не захочу посадити щось нове?
Ось у чому полягає відвертість – у бажанні Бути. Зі мною чи з кимсь іншим. На моєму, чи чужому підвіконні. Занепад:
1) хмар на небі;
2) античної культури;
3) олександрійської бібліотеки;
4) і мене – шановного пана садівника із чорнявим волоссям. Із здатністю поливати Тебе щоранку.
Вирощувати таких як Ти, це спроба акліматизувати далекі південні рослини на Нашій, себто Моїй землі. Треба перевірити:чи витримаєш заморозки. Повинен, бо інші твої родичі (мандарини, наприклад) досить непогано можуть переносити зими.
Дізнаюсь: хто це дивиться на мене із дзеркала. Хто дивиться на мене з очей тисячох людей міста у якому мешкають мої кровоносні судини. І. Ти”.
Скоро 31 жовтня, день народження Anilin. Він збігається із Хелоуїном. Тому у цієї дівчини є щось демонічне. Тому рівно раз на тиждень усі ми збиралися у одній і ті ж самій кав’ярні.
- Що вам?
- Скільки зараз, шоста вже є? Тоді мені зелений чай з лимоном без цукру.
- Сік. Вишневий.
- Безалкогольне пиво.
- Ім’я рудої білявки за столиком навпроти.
***
- Мені здається, чи ти схудла?
- Так, я дійсно схудла.
Прошпектовані машини кидають бризки сухого ашфальту на жінок у нових пальто. Віриш мені чи ні?
Вірність – ще одна чеснота. Досить чітка і не оманлива, проте... Про те казалося вже іншими вустами взимку, влітку, вночі. Бо місяць (Я). Йду хмарами наче сходами повз свої кімнатні рослини.
- Тидищ!
- Тидищ! Усілякі катаклізми. Човен повен потопаючими. Їх рятують баба Мазай та кролики.
Оксана Забужко лежить у кайданах. Десь булькоче пластмасова жаба:
- Фе... фе... фемінізм...
- У погоні за магічним фалосом.
Кидай мою екзистенцію
В боки
У серце
У брови
Та вузлики
Фактів
І текстології
Гіпер
Реальності
Знешкодять трипер
Оксана Забужко
Досліджує секс
Скачуть, скачуть по полях. По морях та океанах. Лоша-Горбунок, Івасик-Телесик, Котик-Братик та Чарльз Гарольд.
Та пристрельте вже Євгена Онєгіна!
- Привіт, мене звуть Аліса. Аліса Голд, я тут раніше була DJ’єм на радіо “Запоріжжя”.
- Ну?
- А як тебе звуть?
- Олесь.
- У тебе таке знайоме обличчя, ти не працюєш на телебаченні?
- Я знімався у рекламі майонезу.
Грифелем по днях. Не чітким, поте помітним візерунком прізвище усіх, хто причасний до мого існування. Долоні випускають з себе пшоно і воно не встигаючи торкнутися землі з’їдається горобцями, жайворонками і суницями, вибачте: синицями.
- Тидищ! Тидищ! (скажеш Ти).
- Тинч! Тинч! (відповім Я).
Усе гармонійно поєднується один із одним у одну велику хустку, яку зробили з трьох вбитих китів і прикрасили її шматочками також вбитої черепахи. Гренпіс відпочиває – він нічим не міг зарадити.
До нас підходить охфіціант на ім’я Раїса Захарівна.
- Раєчка, мені ще чаю.
- Ой, ну брали б вже горілки.
- Рая, ти що не знаєш, що 100 грамів горілки по калорійності дорівнюється тарілці борщу?
- А у чаї також є калорії. Одна чашечка містить їх аж три штуки.
- Бог ти мій!
Вшануймо популяризаторів жахів.
- А сьогодні у нашій студії шахтар з Донеччини Василь Приходько.
(Оплески!!!)
- Пане Василь, розкажіть будь ласка нашим глядачам про своє дитинство.
- Ну, усе розпочалося ще коли мені було чотири роки, тоді я збирав кульбабки у степу і навіть не сподівався що таке може трапитися...
- Це була ваша перша зустріч з НЛО?
О мій читач, тебе ще не втомила моя маячня? Таку хуйню морожу. Проте якщо її усе ж таки опублікували і ви узялися за досить відповідальне заняття: прочитати ці літери, слова і навіть цілі речення, то дихатиму далі. Слухайте:
Play.
Давайте поговоримо про щось. Наприклад про нашу країну.
Для мене це щось оповите таємницею. Наче казковий острів вкритий туманом. Про нього складають пісні, легенди та п’єси. Тут точаться розмови про якусь націю, яка начебто існує. У той час як вона вже кілька століть як спочила під вишневим садком коло хати. Тепер мчать сріблясті вози. Вони запряжені волами. З них тягнеться шлейф французьких парфумів. Над ними звитяжно тріпочуть фарбоване волосся жінок.
“Україна – батьківщина куняючих янголів. Її не можна завоювати, поработити чи знищити. Вона не чуттєва до подій. І часу. Її життя не плине і не виникає. Вона не пам’ятає свій день народження і не знає свого віку. Вона сама собі гідний співрозмовник. Їй ні з ким сперечатися і нема чого доводити. Для неї усе відбулося” (колись було узяте с сайту: www.ps.org.ua).
Вона є малюнком у рамі, на якій змальована паска із крашанками та потерчатами у святкових вишиванках.
Омріяна Україна.
Існувати для самих себе?
Виникає застуда.
- Лячно.
- Хм. Кому? Плюшевим ведмежаткам?
Еп№9
“Здравствуй «Мой малиш Жек», прості, что так долго нє отвєчал. У мєня сєйчас такой рєжим нон-стоп, что я просто ніхрєна нє успєваю. На мнє вісіт столько проектов. Как воробєй мотаюсь по этому городу – друзья обіжаются, что, мол, зазнался, забился – нє звоню, нє витягіваю гулять, а я крічу ім: НЄКОГДА!!! Спосібо, что нє забивєшь мєня, пішиш – мнє очєнь пріятно.
По поводу людєй… Ти знаєшь я всьо чаще думаю о желаніях которим нє разрєшают БИТЬ. Вот живьот чєловєк, а в ньом, как в стіхє одной моєй знакомой, Татьяни Крисановой:
Мєжду сєрдцем и мислямі,
В глубінє подсознанія,
За прєдєламі істіни
Затаілось желаніє.
Оно тіхо ворочалось
І, томясь в ожиданіі,
Своім іскрєннєм «ХОЧЄТСЯ»
Раздражало сознаніє.
Вот так і живьот чєловєк – ворочаєтся в ньом желаніє, а он єго боітся, давіт єго в сєбє і говоріт: “Нєт во мнє нікакого желанія”.”.
У нас холоднішає спонтанно. День від дня. Ніч від ночі. Буває так, що ідеш у вересні по місту і одночасно бачиш людей у майках та шкіряних куртках. Зовсім скоро вони будуть ходити лише у верхньому одязі, як шоколадні цукерки в обгортках. Як насіння томату у стиглому червоному плоді. Як блохи у хутрі дворового собаки, оп! Перестрибнув через калюжу. Топ, топ, топ – поспішаю у вечері, коли сонце ще дивиться на вулиці, скамейки, кущі цього міста.
“Плакала в’юга осінь рєвнуя” (Єва Польна).
Дощі вже стукають у двері та поки що роблять це досить чемно, дотримуючись поважності цієї щорічної церемонії. Десь тижня через три засипле краплями нашу обетованну землю. Рясно засипле. І буде сипати аж до Нового Року. Потім піде сніг, діти кататимуться на санчатах, я буду їсти лимони і шкодуватиму за відсутністю вітаміну Dэ.
Де моє сонце? (четверта стихія, що знаходить своє мікро-втілення у ватрі).
Треба одружитися. Ощасливити якусь дівчину. Натягну на неї білу фату. Знайду для себе фрак, червону гвоздику і чорного циліндра. Замовимо великий шестиповерховий торт. А наступного ранку відправимося у медовий місяць до Парижу чи Венеції. Чи може на дачу її батьків саджати часник і капусту?
У шклі віддзеркалюються промені мого сонця. Яскраво оранжевими плямами.
“Світ стане таким яким і був, співаю Тобі і проводжаю Осінь” (Єва Польна).
- Прощавай, я буду писати тобі листи (хоча усе це письмо є великим листом до тебе). І ти відповіси на нього. Але вже наступного року. Коли буду йти безмежно-самотніми сходами вулиць жбурляючи жовте листя підошвами ніг. Розплітаючи феньки.
А на ринку вже продають хризантеми.
А вустам усе частіше і частіше хочеться куштувати каву,. Ві
Віриш мені, чи ні?
Дійсно я, чи хтось інший?
По скринях чужих голів, перебираючи коштовності, методом психоаналізу, у пітьмі спітнілими долонями намагаюсь вгадати: “Що це?”.
Стає усе менш і менш страшно, через те що зникаю. Втомився гинути щодня у цих хрестових походах. З-за гір дивиться у низ небо. Важчає над землею своїм кулястим обличчям. Блимає очима (йдуть дощі), мружиться (з’являються хмари), всміхається (виповзає сонечко і починає пекти кактуси у латиноамериканській пустелі). Спить (виходжу Я (Місяць). Повільно виповзаю прищем на його лобі, кличу до розваг веснянок (зорі)).
На скронях тонкі струни сивини: одна, дві, три, десять... У дзеркалі бачу себе (?) і усіх птахів на жердині: півня та сову, горобця та синицю.
Півень: великий, відгодований і самовпевнений. Яскравий, користується попитом у курок. Гучноголосий, проте не милозвучний. Буде жити до часу, поки не з’явиться інший півень. Після чого потрапить у суп. Кожного ранку повідомляє про появу нового дня, загибель ночі, жене сову.
Сова: також велика, хоча не товста (пухнаста) і не яскрава (сіро-рудо-коричнева). Голос у неї також гучний і також не милозвучний. Функціонує не тільки вночі, проте вдень вона менш домінантна і має інший сенсотивний малюнок. Вранці її жене півень.
Горобець: непомітний на тлі цементу, цеглин і гілок дерев. Вічно голодний і вічно пищащій. Вічно розмножується. Навічно-вічний для міста безкінченносамотньо-темними дробинами.
Синиця: дуже ошатна. Швидка (не всидить на місці). Співає свій гімн спарюванню кожного теплого тижня. Дурепа (?)!
Бурда Юлія втомилася. Усю ніч вона запалювала вогні у нічному клубі. Потім спала півдня. Ще півгодини фарбувала своє обличчя. Тривалий час не знав як краще її називати:
1) Бурдуленція (звучить велично);
2) Бурдуличка (лагідно).
Врешті-решт вона почала відкликатися просто на слово “Бурда (гучно, із трьома знаками наголосу: “!!!”)”. Юля є справжнім стервом, колись розповім про неї більш докладно, а доти вона щовечора сидить у кав’ярні “911”, п’є газовану воду і обговорює зовнішній вигляд людей, які проходять повз неї.
Мене також сушить і жодна падла не пригостить чимось прохолодним. Проте я хочу не тільки пити: хто-небудь запросить мене знятися у фільмі? Знаю, що знявся вже у порнушці, але ж хочеться чогось більш грандіозного: якийсь фільм жахів із монстром у якого ікла сягають розміру ножів. Чи у драмі не-про-кохання, де хтось обов’язково гине. Готовий прийняти будь-які пропозиції.
Невеличкий додаток під назвою:
“ОСОБЛИВОСТІ КІМНАТНОГО САДІВНИЦТВА”
Лимони. Ти
Необачне ставлення до лимонів цілковито виправдовує себе тоді, коли сонцю більш нема чого чекати у запалених від безсорому мізках. Саме воно врятує новонароджених богів від змагань за першу зірку, перший погляд і право Першим зробити подих зеленого, трішки кислого повітря.
Ти маєш для себе назву “дурепа”.
Ну що ж –
Ти Нострадамус, коли рукою сліпого зовсім кошеняти улучиш прямо в ціль.
І уся краса, якою захоплюється багато хто з інших, перетворюється на кришталь і пил коли дзвін дзвіниці непевно і не досить розуміючи цього відлунює лише двома словами “Напевно НІ”.
Ти дійсно не скажеш жодного розумного слова, тому що усе твоє-моє буркотіння, наче-черікання, псевдо-спроби утворити ясність, більш нагадують краплі дощу. Які липнуть медом до твоїх сухих вуст і іноді через поцілунки потрапляють до мене.
Тане. Тепер, мабуть вже досить певно. Обрис обличчя. Може коханого. Колись. Може потрібного. Комусь. Може і дійсно дійсного, через мари, що можна назвати двома братами: Бажанням та Відчуттям.
Тепер усе пішло у Безвість. Я радий цьому. Принаймні так здається. І усі ті “НІ”, прозорі і легкі, як присмерки, що більш на лягатимуть на мої душі скопом бісенят. З копитцями. З рогами. Із наміром ходити носом за своїм хвостом. Паплюжити свої нестачі вітамінів. Самодостатності. Кожної весни, яка приносить цю хворобу. Я їй не пороблю старих імен. Я віднесу полотна з нею на торгівлю. Нехай хтось інший купить вас за сіль, за мед і за бажання відчувати.
Лимони у кімнаті часто бувають невибагливими. Хоча їм і не дають достигнути до кінця. Інакше кущ, мабуть “вічнозелений”, не зможе утворити нове життя у наступному сезоні. Тому дбайливі господарі ніколи не знають справжнього солодкого смаку лимонів.
Нажаль?
Хіба?
Тут, мабуть, не допоможуть навіть якісні добрива.
Гранати. Я
У сивому минулому тодішні греки, араби, та, цілком можливо, що єгиптяни використовували вигляд гранату як один зі своїх орнаментів. У цьому їх гаряче підтримували ассірійці.
На світ не спускається світло.
Воно вимикається вечором, тане за обрієм, висне на високовольтних дротах, ковтається сонними пташками. А особливо: горобцями, голубами: сизими скельними, що походять з Іспанії, та кільчатими сірими. Які жили на тутешньому: повітрі, гілках, за кроками на цій землі людей та їхньо: -її культури і релігії; -го побуту і чогось іншого, що зараз виросло багатоповерховими конгломератами вікон та дверей.
Обличчя відгортається у бік, дивиться на асфальт та може і хоче сказати щось, але мовчить бо ліньки казати об стіну горохом, на камінь не-своєї свідомості заховавши у скриню свої почуття і бажання – “Не маленький вже, можеш і потерпіти”.
Не дорослий вже, можу і не сказати.
“Та пішло воно усе …”.
День ще вмирає останніми спалахами сонячної екзистенції.
“У цьому щось є:
Чекати зірок
Кажанів
Кроків людей до дому
Щоб швидко вхопити
Щось
На вустах
Не своїх”
- Я не залишусь на ніч
- Я купуватиму гарбуз
- Я буду кохати фотокартки тих, хто всміхається зовсім не штучно і все ж таки несе щось у власних зіницях
- Торти?
- Може і торти
- Пироги?
- Може і пироги
- Як усе це нагадує гойдалку – через
цей процес починає нудити
через двотижневу вагітність від чи
їхось паль ців які
іноді залишаютьс я у ру ці на кілька
миттєвих спалахів
секундоміра.
Усі ритуали старанно виконуються кимось іншим, але не цим тілом. Недбалість до виконання замінюється цілковитою грою у дбалість.
Це весело і спектрально-смакове.
Це гра у всьому. Навіть в обличчі відгорнутому у бік. Навіть у бажанні відчувати сум та недосказаність.
- Я...
- Тобі...
- Я мабуть піду....
- Тобі мабуть треба казати “па-па”.
- Папа, чи тато, чи матір не схожі на бабу із дідом.
Радададай турунтуту : за власними примхами.
Радість сягає у прірву
Шукає дна
Але не бачить його
Тоді липне до стінки
Чашки
І каже:
“ Я зробив усе що міг. І більшого годі від мене чикати”. ”
Часто гранат можна зустріти поряд з такими відомими деревами, як дуб та сосна. Більш екзотичними, але досить імовірними сусідами для нього можуть бути держидерево, ожина та мушмула.
Авжеж, що у кімнаті ця рослина може культивуватися сама: через те, що гранати ростуть досить швидко, на підвіконні більш нічого не вміститься.
